ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 жовтня 2022 року
Київ
Справа № 420/11227/20
адміністративне провадження №К/9901/21292/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Данилевич Н.А.,
суддів - Мацедонської В.Е.,
Радишевської О.Р.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні
касаційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 січня 2021 року (головуючий суддя - Балан Я.В..)
та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2021 року (головуючий суддя - Єщенко О.В, судді: Димерлій О.О., Танасогло Т.М.)
у справі №420/11227/20
за позовом ОСОБА_1
до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону
про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення коштів
У С Т А Н О В И В :
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 ( далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону ( далі - Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону, відповідач), в якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо ненарахування та невиплати заробітної плати у період з 15.07.2015 по 04.07.2016, з урахуванням посадового окладу у розмірі, передбаченому ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон №1697-VII);
- зобов`язати Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону нарахувати та виплатити різницю між отриманою заробітною платою за період з 15.07.2015 по 04.07.2016 та належною заробітною платою за період з 15.07.2015 по 04.07.2016, з урахуванням посадового окладу у розмірі, передбаченому ст. 81 Закону №1697-VII;
- визнати протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, тобто з 04.07.2016 по день фактичного розрахунку, згідно з вимогами ст.117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08.02.1995 №100 (далі - Постанова КМУ №100);
- зобов`язати Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Південного регіону нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, тобто з 04.07.2016 по день фактичного розрахунку, згідно з вимогами ст.117 КЗпП України, Постанови КМУ №100.
На обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону порушено його право у частині належної оплати праці, оскільки заробітна плата виплачувалась йому без врахування положень ст. 81 Закону України № 1697-VII, з ним проведено неповний розрахунок при звільненні, а також допущено протиправну бездіяльність щодо невиплати середнього заробітку за весь час затримки такого розрахунку.
КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕНЬ СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18.01.2021 у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22.04.2021 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.01.2021 - без змін.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що заробітну плату позивачу нараховано у встановлений законом спосіб у розмірі не нижчому від визначеного законом, відповідно до посадового окладу, встановленого постановою Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" від 31.05.2012 №505 (далі - Постанова КМУ №505), тобто з урахуванням положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" від 28.12.2014 №80-VIII (далі - Закон №80-VIII) та Закону України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" від 28.12.2014 №79-VIII ( далі - Закон №79-VIII), а питання щодо компенсації невикористаної додаткової відпустки вирішено відповідно до Закону України "Про відпустки" від 15.11.1996 № 504/96-ВР ( далі - Закон 504/96-ВР), норми яких нечинними або неконституційними у спірний період не визнавались і підлягали застосуванню відповідачем.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати оскаржуване судове рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
На обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначив, що судом першої інстанції помилково не враховано те, що у спірний період він був керівником підрозділу військової прокуратури регіону, виконував повноваження прокурора на адміністративній посаді та з липня 2016 року звільнений з посади, у зв`язку із розірванням строкового трудового договору на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України, а отже, відповідно до приписів ст.ст. 4, 6, 9, 10, 24 Закону №504/96-ВР та ч. 2 ст. 82 Закону №1697-VII, мав право на компенсацію невикористаної додаткової відпустки у період з 2014 по 2016 роки. Вказав, що відповідачем протиправно не розраховано середній заробіток за невиплачену надбавку за виконання ним обов`язків на адміністративній посаді у період з 15.07.2015 по 04.07.2016 на підставі ч.ч. 2, 4 ст. 81 №1697-VII. Зауважив, що судом першої інстанції дану справу помилково віднесено до справ категорії незначної складності, що свідчить про порушення ним норм процесуального права. Посилався на помилкове застосування судом першої інстанції приписів Постанови КМУ №505, з урахуванням положень Закону №80-VIII та Закону №79-VIII під час вирішення цього спору, з огляду на правову позицію Конституційного Суду України від 26.03.2020 у справі №6-р/2020, відповідно до якої Бюджетний кодекс України (далі - БК України), так само і Закони щодо державного бюджету на відповідний рік не регулюють розміри заробітної плати прокурорів, оскільки це питання є предметом спеціального регулювання іншими законами України.
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22.04.2021 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.01.2021 - без змін.
Відмовляючи у задоволенні вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог є обґрунтованим, оскільки під час нарахування та виплати заробітної плати, а також розрахунку при звільненні, відповідач діяв з дотриманням правил чинного у спірний період законодавства, а вказана категорія справи не належить до справ, які мають бути розглянуті виключно за правилами загального позовного провадження, відповідно до положень ст. 12 КАС України, а відтак доводи апелянта про порушення судом першої інстанції норм матеріального права та процесуального права є такими, що не знайшли підтвердження під час апеляційного провадження та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ВІДЗИВІВ (ЗАПЕРЕЧЕНЬ)
Не погодившись з рішенням судів першої та апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права через відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а також необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, застосованого судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.01.2021 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22.04.2021 та ухвалити постанову, якою позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
На обґрунтування вимог касаційної скарги ОСОБА_1 зазначив, що суд першої інстанції помилково розглянув справу №420/11227/20 за правилами спрощеного позовного провадження та відніс її до категорії справ незначної складності, чим порушив норми процесуального права, визначені ст.ст. 257, 259, 260 Кодексу адміністративного судочинства України ( далі - КАС України), оскільки не врахував, що посада прокурора, яку обіймав позивач ( начальник відділу представництва інтересів громадянина або держави, протидії корупції у військовій сфері Військової прокуратури Південного регіону) та у зв`язку із перебуванням на якій виник цей спір, належить до службових осіб, які займають відповідальне становище в розумінні примітки до ст. 50 Закону України "Про запобіганню корупції" від 14.10.2014 №1700-VII (далі - Закон №2014 №1700-VII), а тому ця справа підлягає розгляду за правилами загального позовного провадження. Посилався на правову позицію Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладену в ухвалі про відкриття касаційного провадження від 10.09.2021 у справі 640/26135/19. Вказав, що всупереч положенням ст.ст. 7,10,15, 39,41, 81 Закону №1697-VII та обставинам справи суди попередніх інстанції дійшли помилкового висновку про те, що ОСОБА_1, який у період з 15.07.2015 по 14.07.2016 виконував обов`язки начальника відділу представництва інтересів громадянина або держави, протидії корупції у військовій сфері Військової прокуратури Південного регіону, не мав статусу прокурора, а відтак не мав права на одержання надбавки за виконання обов`язків на адміністративній посаді. Посилався на висновки П`ятого апеляційного адміністративного суду, викладені у постанові від 19.05.2021 у справі №420/12942/20, яка є аналогічною до спірних правовідносин, відповідно до яких ОСОБА_1, обіймаючи відповідну посаду, мав статус прокурора та виконував його повноваженні на адміністративній посаді, а відтак мав право на спірну надбавку. Зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права через відсутність висновку Верховного Суду з питань застосування Закону України "Про внесення змін до ч.2 ст.81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 № 1697-VII" від 02.07.2015 №578-VIII ( далі - Закон №578-VIII), положень ст.81 Закону №1697-VII, відповідно до яких заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами та положеннями раніше прийнятого Закону №79-VIII, а також п.9 Прикінцевих положень Закону №80-VIII, за якими норми і положення ст.81 Закону №1697 -VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового страхування, між якими виникла колізія норм права. Зауважив, що Постанова КМУ №505 видана у розвиток ст.49 Закону України "Про прокуратури" від 05.11.1991 №1789- XII, (далі - Закон № №1789- XII), яка втратила чинність 15.07.2015, у зв`язку з набранням чинності Законом №1697-VII, а її норми є такими, що не приведені у відповідність до положень ст.81 Закону № 1697 у строк, визначений п.13 Розділу XIII "Перехідні положення" цього Закону. Наголосив, що суди попередніх інстанції повинні були застосувати норми Закону №1697-VII та Закону №578-VIII, які набрали чинності 15.07.2015 та 16.07.2015, тобто пізніше у часі, ніж норми Закону №80-VIII та положення п.26 Розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" БК України, які набрали чинності 01.01.2015. Вказав, що суди попередніх інстанції взагалі не повинні були застосовувати Постанову КМУ №505 та посилався на Рішення Конституційного Суду України від 27.02.2020 №3-р/2020, від 26.03.2020 № 6-р/2020 та від 28.08.2020 №10-р/2020. Зауважив, що є необхідність відступлення від правових позицій Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №825/575/16, від 21.03.2018 у справі №817/548/16, від 21.11.2018 у справі №808/2163/17, від 16.01.2019 у справі №804/217/17, від 27.02.2019 у справі №809/982/16, від 05.04.2020 у справі №824/490/16, які були враховані судами попередніх інстанції при ухваленні оскаржуваних рішень. Вказав, що за період з 15.08.2015 по 04.07.2016, всупереч вимогам ст.116 КЗпП України, відповідач не виплатив на його користь грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки тривалістю 15 календарних днів. Зауважив, що фактично 24.09.2020 відповідач виплатив позивачу компенсацію за невикористану щорічну (додаткову) відпустку за період роботи з 15.07.2015 по 04.07.2016, натомість середній заробіток за весь час затримки у виплаті компенсації ( з 04.07.2016 по 24.09.2020), усупереч вимогам ст.117 КЗпП України, позивачу виплачено не було. Зазначив, що суд першої інстанції, всупереч ч.2 ст.9 КАС України, не вийшов за межі позовних вимог та не зобов`язав відповідача виплатити грошову компенсації за невикористану щорічну ( додаткову) відпустку за період з 15.08.2014 по 14.08.2015. Вказав, що суди попередніх інстанції дійшли помилкового висновку про те, що він не мав статусу прокурора, а відтак і права на отримання щорічної додаткової відпустки згідно з ст.24 Закону № 504/96-ВР. Зауважив, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що Закон № 504/96-ВР не передбачає виплату компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст.82 Закону №1697, яка є щорічною відпусткою, а також неправильно застосував п.8 ст.10-1 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 № 3551-XII ( далі - Закон № 3551), який взагалі не містить "ст.10-1" та не визначає порядок надання відпусток військовослужбовцям військових прокуратур та підстави виплати компенсації за невикористану щорічну основну чи додаткову відпустку.
29 червня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за цією касаційною скаргою відкрито касаційне провадження у справі №420/11227/20.
21 липня 2021 року на адресу суду касаційної інстанції від Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону надійшов відзив на вказану касаційну скаргу, в якому відповідач, вважаючи доводи останньої необґрунтованими, просив залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
18 жовтня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
14.08.2012 наказом прокурора Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері №23к ОСОБА_1 з 14.08.2012 звільнено з посади начальника відділу захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Військової прокуратури Південного регіону України, у зв`язку зі звільненням з військової служби у запас, на підставі п. б ч. 6 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу" від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон №2232) та призначено підполковника юстиції ОСОБА_1 з 15.08.2012 начальником відділу захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Військової прокуратури Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері.
12.12.2014 наказом Військової прокуратури Південного регіону України №376к ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу представництва інтересів громадянина або держави, протидії корупції у військовій сфері Управління представництва інтересів громадянина або держави в суді, протидії корупції у воєнній сфері Військової прокуратури Південного регіону України.
04.07.2016 наказом Військової прокуратури Південного регіону України №354к звільнено ОСОБА_1 з посади начальника відділу представництва інтересів громадянина або держави, протидії корупції у військовій сфері Управління представництва інтересів громадянина або держави в суді, протидії корупції у воєнній сфері Військової прокуратури Південного регіону України, у зв`язку зі вступом на військову службу (п. 3 ст. 36 КЗпП України).
Визначено виплатити грошову компенсацію за невикористану частину щорічної відпустки за робочий період з 15.08.2015 по 04.07.2016 у кількості 31 календарний день.
Пунктом 2 наведеного наказу ОСОБА_1 призначено начальником відділу представництва інтересів громадянина або держави, протидії корупції у військовій сфері Управління представництва інтересів громадянина або держави в суді, протидії корупції у воєнній сфері Військової прокуратури Південного регіону України, зарахувати до списків особового складу Військової прокуратури Південного регіону України, поставити на всі види забезпечення та вважати таким, що приступив до виконання службових обов`язків за посадою з 05.07.2016.
Відповідно до розрахункових листів ОСОБА_1 за 2015 та 2016 роки йому нараховано заробітну плату за 2015 рік - з розрахунку посадового окладу у розмірі 2518,00 гривень та за 2016 рік - з розрахунку посадового окладу у розмірі 3148,00 гривень.
04.07.2016 між Міністерством оборони України та ОСОБА_1 укладено Контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.
10.09.2020 наказом Міністра оброни України №449 звільнено полковника юстиції ОСОБА_1, начальника відділу організаційного та правового забезпечення Військової прокуратури Південного регіону України, з військової служби у запас за п. "г", у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.
10.09.2020 наказом Військової прокуратури Південного регіону України №883к ОСОБА_1 з 10.09.2020 звільнено з посади начальника відділу організаційного та правового забезпечення Військової прокуратури Південного регіону України, виключено зі списків особового складу Військової прокуратури Південного регіону України, усіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1.
Визначено виплатити позивачу грошову компенсацію за дні невикористаних щорічних основних та додаткових відпусток відповідно до довідки начальника відділу роботи з кадрами Військової прокуратури Південного регіону України.
Згідно з довідкою начальника відділу роботи з кадрами Військової прокуратури Південного регіону України, зокрема залишок додаткової відпустки, яка передбачена Законом №1697-VII за час проходження військової служби у Військовій прокуратурі Південного регіону України з 04.07.2016 позивачем станом на 10.09.2020: за період з 15.07.2015 по 14.07.2016, з 15.07.2016 по 14.07.2017, з 15.07.2017 по 14.07.2018, з 15.07.2018 по 14.07.2019, з 15.07.2019 по 14.07.2020, з 15.07.2020 по 14.07.2021, складає 15 календарних дні за кожний період.
Згідно з розрахунковим листом компенсацію невикористаної додаткової відпустки проведено позивачу у вересні 2020 року, що не заперечується сторонами.
Позивач, вважаючи, що за період служби з 2014 року по 2016 рік відповідачем не проведено з ним повного та своєчасного розрахунку, а також допущено протиправну бездіяльність щодо невиплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, звернувся до суду з адміністративним позовом.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 ст. 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначені Законом № 1697-VII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) від 14.10.2014, який набрав чинності 15.07.2015.
Відповідно до ч.ч. 3-5 ст. 81 Закону №1697-VII посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.
Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.
Посадові оклади прокурорів, які перебувають на адміністративних посадах, встановлюються у такому розмірі, зокрема, керівника підрозділу регіональної прокуратури - 1,27 - 1,20 посадового окладу прокурора регіональної прокуратури.
Частиною 9 ст.81 цього Закону встановлено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Приписами ч.1 ст. 90 Закону №1697-VII визначено, що фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Згідно зі ст.ст. 8 і 13 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 № 108/95-ВР (далі - Закон №108/95-ВР) умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону. Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Частинами 1, 2 ст. 23 БК України встановлено, що будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Законом №79-VIII внесено зміни до БК України, зокрема розділ VI "Перехідні положення" доповнено п. 26, яким передбачено, що норми і положення ст.81 Закону №1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного бюджету.
Так, пунктом 9 розділу "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №80-VІІІ (зі змінами і доповненнями), п. 11 розділу "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" від 25.12.2015 № 928-VIII (далі -Закон № 928-VIII) установлено, що ч.2 ст. 33, ст. 81 Закону №1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.
Відповідно до ст.3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно зі ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Положеннями ст.116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться у день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.