ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 липня 2022 року
м. Київ
справа № 161/16214/18
провадження № 61-12609св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів:, Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 (відповідач за зустрічним позовом),
відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 (позивачі за зустрічним позовом), ОСОБА_5 (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору за зустрічним позовом),
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору за первісним позовом: ОСОБА_6, приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Веремчук Сергій Володимирович,
відповідач за зустрічним позовом - Товариство з обмеженою
відповідальністю "Маневичіагробуд",
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду
від 30 червня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Данилюк В. А.,
Киці С. І., Шевчук Л. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2,
ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_6, приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Веремчук С. В., про визнання права власності.
В обґрунтування позову вказувала, що 14 вересня 2010 року вона та ОСОБА_7 отримали в оренду земельну ділянку на
АДРЕСА_1 . 3 лютого 2011 року рішенням Луцької міської ради Волинської області (далі - Луцька міська рада) ОСОБА_7 надано дозвіл на отримання містобудівних умов і обмежень вказаної земельної ділянки, будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин. Проектну документацію розробляло Мале підприємство "Фірма "Локо", а будівництво за проектом мало здійснювати Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Маневичіагробуд".
7 червня 2011 року вона уклала з ТОВ "Маневичіагробуд" договір підряду № 0711, відповідно до умов якого останнє зобов`язалось виконати будівництво приміщення на АДРЕСА_1, а позивач - сплатити кошти за виконання таких робіт. Будівельні роботи велись з 7 червня 2011 року
до 22 жовтня 2013 року.
1 березня 2015 року вона уклала з ОСОБА_7 договір про спільну діяльність, відповідно до умов якого будівництво автосервісу та магазину автозапчастин на АДРЕСА_1 здійснювалося за рахунок сторін даного договору, де 50% - її внески та 50% - внески ОСОБА_7 . Зазначала, що вона будували з ОСОБА_7 за їх спільні кошти та за домовленістю з останнім право власності на таке майно мало бути перереєстроване по 1/2 частці за кожним.
15 травня 2017 року внаслідок дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_7 загинув, після чого відкрилась спадщина, зокрема, на 1/2 частку станції автосервісу та магазину автозапчастин, що знаходиться на АДРЕСА_1 . На час відкриття спадщини право власності на спірне майно було зареєстровано за ОСОБА_7, оскільки після завершення будівництва автосервісу він здійснював господарську діяльність та отримував необхідні дозвільні документи.
Вважаючи, що нерухоме майно набуте нею та ОСОБА_2 внаслідок спільної діяльності, просила визнати станцію автосервісу та магазин автозапчастин на АДРЕСА_1 спільним майном її та ОСОБА_7 в рівних частках та визнати за нею право власності на частку вказаного майна.
У листопаді 2018 року ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 подали зустрічний позов до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Маневичіагробуд", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_5, про визнання недійсними договорів.
Зустрічний позов обґрунтовано тим, що укладений ТОВ "Маневичіагробуд" та ОСОБА_1 договір підряду № 0711 від 7 червня 2011 року є фіктивним, будь-які роботи вказане товариство не виконувало, а фінансові документи є підробленими.
Зазначали, що договір про спільну діяльність від 1 березня 2015 року, укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_7, є недійсним, оскільки останній такий договір не підписував.
На думку позивачів за зустрічним позовом, спірне нерухоме майно є особистою приватною власністю ОСОБА_7, ОСОБА_1 не вносила коштів для спільного будівництва, не брала участі у фінансовій діяльності автосервісу, не нараховувала та не виплачувала заробітну плату, а її правовідносини
з ОСОБА_7 припинені в момент його смерті.
За таких обставин просили визнати недійсними договір підряду № 0711
від 7 червня 2011 року, укладений ТОВ "Маневичіагробуд" та ОСОБА_1, і договір про спільну діяльність від 1 березня 2015 року, укладений ОСОБА_7 та ОСОБА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 4 березня
2021 року первісний позов задоволено частково.
Визнано станцію автосервісу та магазин автозапчастин загальною
площею 418,5 кв.м, розташовані на АДРЕСА_2, спільною власністю ОСОБА_7 та ОСОБА_1 з визначенням частки ОСОБА_1 в розмірі 1/2.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку станції автосервісу та магазину автозапчастин загальною площею 418,5 кв.м, розташовані
на АДРЕСА_2 .
У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Частково задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції вважав доведеними належними і допустимими доказами те, що спірні станція автосервісу та магазин автозапчастин на АДРЕСА_2 збудовані за фінансової участі ОСОБА_1, розмір частки якої у даному майні складає
1/2 частку, тому дійшов висновку про існування правових підстав для визнання спірного майна спільною власністю ОСОБА_7 та ОСОБА_1 в рівних частках і визнання за останньою права власності на належну їй 1/2 частку зазначено майна.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції зазначив, що укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_7 договір про спільну діяльність від 1 березня 2015 року є дійсним, оскільки стаття 204 ЦК України встановлює презумпцію правомірності правочину. Також зазначив, що висновок експертизи № 1.1-149/20 від 15 червня 2020 року не спростовує факт підписання ОСОБА_7 оспорюваного договору про спільну діяльність.
Також місцевий суд зазначив про неефективність обраного позивачами за зустрічним позовом способу захисту права, оскільки, посилаючись на недійсність договору про спільну діяльність, вони вказувати про непідписання такого договору ОСОБА_7, що вважали підставою для недійсності цього правочину. Суд першої інстанції зазначив, що непідписаний стороною правочин вважається неукладеним, а, відтак, й неможливо визнати неукладеним. Такого висновку місцевий суд дійшов, врахувавши висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 385/344/16-ц (провадження № 61-24602св18).
Постановою Волинського апеляційного суду від 30 червня 2021 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_4, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 4 березня 2021 року в частині вирішення первісного позову скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову, зазначивши про неврахування факту реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_7, незвернення ОСОБА_1 до державного реєстратора із заявою про реєстрацію за права власності на 1/2 частку майна та незаявлення ОСОБА_1 вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7 .
Суд апеляційної інстанції вказав про неврахування судом першої інстанції того, що ОСОБА_7 не може бути суб`єктом спільної часткової власності, оскільки помер до звернення ОСОБА_1 з даним позовом.
Також апеляційний суд зазначив, що заявивши вимогу про визнання права власності на спірне майно на підставі договору про спільну діяльність,
ОСОБА_1 обрала неефективний спосіб захисту права, оскільки вказаний договір припинено з моменту смерті одного з учасників - ОСОБА_7, а в договорі про спільну діяльність не передбачено його збереження для спадкоємців учасника договору або заміщення учасника договору його спадкоємцями.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про безпідставність вимог зустрічного позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просила скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 30 червня 2021 року і залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області
від 4 березня 2021 року.
Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків суду апеляційної інстанції про обрання позивачем неефективного способу захисту права шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на спірне майно на підставі договору про спільну діяльність, який припинився з моменту смерті одного з учасників і не передбачає збереження його дії для спадкоємців цього учасника. Також апеляційний суд помилково вважав належним способом захисту права звернення з позовом про визнання рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності недійсним та про зобов`язання здійснити державну реєстрацію права власності.
Дійшовши такого висновку, суд апеляційний суд не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19), згідно з яким належному способу захисту прав та інтересів позивача у цій справі відповідає позовна вимога про визнання права власності на будівлю, споруду, оскільки судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем, якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда, є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване.
Також, на думку заявника, висновок апеляційного суду про обрання неефективного способу захисту права суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 5 червня 2018 року
у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року
у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року
у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року
у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), згідно з якими застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Крім того, заявник вважає висновок суду апеляційної інстанції таким, що суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 2 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17, від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18 про те, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Позиція інших учасників справи
У вересні 2021 року ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність її доводів, просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 6 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи
заявника про:
- неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19),
від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18),
від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19),
у постановах Верховного Суду від 2 травня 2018 року у справі № 914/904/17,
від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17, від 11 квітня 2019 року
у справі № 910/8880/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 5 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 3 лютого 2011 року № 80-6 ОСОБА_7 надано дозвіл на отримання містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин на АДРЕСА_1 .
7 червня 2011 року ОСОБА_1 та ТОВ "Маневичіагробуд" уклали договір підряду № 0711, предметом якого визначено виконання будівництва приміщення на АДРЕСА_1 .
22 жовтня 2013 року ОСОБА_1 та ТОВ "Маневичіагробуд" підписано акт прийому-передачі об`єкта нерухомості (станція автосервісу-магазину автозапчастин) на АДРЕСА_1 .
1 березня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 уклали договір про спільну діяльність, предметом якого є будівництво станції автосервісу та магазину автозапчастин на АДРЕСА_1, яке здійснювалось за рахунок внесків сторін цього договору, де 50% вносить
ОСОБА_7 і 50% - ОСОБА_1 . Будівництво станції автосервісу та магазину автозапчастин на земельній ділянці за вказаною адресою є спільною частковою власністю сторін цього договору, частки яких є рівними (пункт 1 договору).
Зі змісту пункту 1.3 договору про спільну діяльність суди попередніх інстанцій встановили домовленість сторін про те, що після завершення будівництва право власності на вказане майно буде зареєстровано по 1/2 частці за кожною зі сторін договору.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 22 травня 2017 року суди встановили, що 17 червня 2016 року державний реєстратор Комунального підприємства "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" Гейзер С. А. провів державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 на станцію автосервісу та магазин автозапчастин загальною площею 418,5 кв.м, розташований на АДРЕСА_2 .
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, після чого відкрилась спадщина на його майно. Спадкоємцями першої черги після
ОСОБА_7 є його батьки - ОСОБА_2 та ОСОБА_3, сестра - ОСОБА_4, на користь якої відмовились від спадщини батьки спадкодавця, та син
ОСОБА_7 - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
9 січня 2018 року судовим експертом Волинського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України Музичук О. П. складено висновок експертного дослідження № 43, яким встановлено, що підписи, розміщенні ближче до лівого нижнього кута лицьової та зворотної сторони першого-третього аркушів, лицьової сторони четвертого аркуша та розділу 15 "Підписи та реквізити сторін Сторона-1" зворотної сторони четвертого аркуша договору про спільну діяльність від 1 березня 2015 року та підпис розміщений навпроти прізвища " ОСОБА_7" заяви ОСОБА_7
від 10 січня 2017 року - виконані однією особою.
Суди встановили, що відповідно до висновку судового експерта Рівненського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України Скрипника М. М. № 1.1-149/20 від 15 червня 2020 року встановити, чи виконані підписи від імені ОСОБА_7 в лівому нижньому кутку з першої до восьмої сторінки та в графі "Сторона-1" навпроти прізвища ОСОБА_7 дев`ятої сторінки договору про спільну діяльність від 1 березня 2015 року, укладеного фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7 та ОСОБА_1, особисто ОСОБА_7 чи іншою особою, не видається можливим.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та додержання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.
За змістом частини першої статті 626, статті 628 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
У пунктах 48-49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня
2019 року у справі № 916/2500/15 (провадження № 12-274гс18) зазначено, що "згідно зі статтями 1130-1132 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови, визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов`язання об`єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
Відповідно до частини першої статті 1133 та частини першої статті 1134 цього ж Кодексу вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом".
Звертаючись із первісним позовом, ОСОБА_1, вважаючи станцію автосервісу та магазин автозапчастин, розташовані на АДРЕСА_2, набутими разом з ОСОБА_7 внаслідок їх спільної діяльності на підставі укладеного цими сторонами договору про спільну діяльність
від 1 березня 2015 року, просила визначити її частку в майні у розмірі 1/2 та визнати за нею відповідне право власності.
Пунктом 1.1 укладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_7 договору про спільну діяльність визначено, що сторони за даним договором зобов`язуються шляхом об`єднання майна, грошових коштів і зусиль спільно діяти в сфері технічного обслуговування транспортних засобів для досягнення наступних господарських цілей: будівництво станції автосервісу та магазину автозапчастин, утримання об`єднаного майна в належному стані, спільного користування ним, отримання доходів в результаті господарської діяльності.