Постанова
Іменем України
28 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 596/177/17
провадження № 61-14395св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Лучком Романом Михайловичем, на постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року в складі колегії суддів Шевчук Г. М., Бершадської Г. В., Ходоровського М. В.,
ВСТАНОВИВ :
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсним кредитного договору.
В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що 25 липня 2007 року між ЗАТ КБ "Приватбанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ТЕМLGK00520056, відповідно до умов якого їй надано кредит в сумі 30 000 Євро через касу строком до 24 липня 2027 року зі сплатою відсотків в сумі 0,875% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20 % суми виданого кредиту - щомісяця в період сплати. Крім того, передбачено обов`язок сплачувати винагороду за проведення додаткового моніторингу відповідно до пункту 6.2 договору.
Посилаючись на Закон України "Про захист прав споживачів", пункт 2.1, пункти 3.1-3.8 Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту від 2007 року № 168, частину першу статті 203, частини першу, другу статті 215, частину першу статті 230 ЦК України, вважає кредитний договір недійсним, оскільки в діях банку наявний факт недобросовісної підприємницької практики, та посилаючись на норми частини п`ятої 5 статті11, частин 5, 7, 8 статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", пункт 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту від 10 травня 2007 року № 168, вважає недійсними умови вказаного договору в частині нарахування комісій, оскільки вони не відповідають Закону України "Про захист прав споживачів", зокрема:
пункт 2.2.7. договору щодо письмового погодження банком страхувальника;
пункт 2.3.1 договору щодо наявності права в односторонньому порядку змінювати умови кредитного договору;
пункт 7.1 договору в частині надання кредитних коштів в сумі 6750 Євро на сплату страхових платежів, які включені до суми не поновлюваної кредитної лінії, яка не входить до вартості споживчого кредиту, однак кошти на сплату якої у примусовому порядку надано в якості додаткових кредитних зобов`язань;
пункт 7.1. щодо обов`язку сплачувати винагороду за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20% від суми виданого кредиту.
Вважаючи зазначені умови договору незаконними, ОСОБА_1 просила визнати кредитний договір № ТЕМLGK00520056від 25 липня 2007 року недійсним в цілому.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 10 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено; визнано недійсним кредитний договір № ТЕМLGK00520056 від 25 липня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк".
Суд першої інстанції виходив з того, що положення кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту не відповідають вимогам частини третьої статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, що свідчить про незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок, що є підставою для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання недійсним кредитного договору.
Враховуючи, що зобов`язання за кредитним договором не припинені та що початок перебігу позовної давності не пов`язаний з моментом укладення правочину, суд не вбачав пропуску позивачем позовної давності за пред`явленими вимогами у цій справі та відмовив у задоволенні заяви АТ КБ "ПриватБанк" про застосування позовної давності.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задоволено; рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 10 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 ; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; на момент укладення спірного договору позичальник не заявляла додаткових вимог щодо надання додаткової інформації відносно умов договорів та у подальшому виконував їх; зміст кредитного договору містить повну інформацію щодо умов кредитування, вартості кредиту, процентної ставки, не встановлено обставин, які б свідчили про невідповідність умов кредитного договору вимогам законодавства та про несправедливість його умов позивачем не доведено, що спірний договір укладений нею під впливом обману, у зв`язку з чим апеляційний суд вважав відсутніми підстави для визнання кредитного договору недійсними у повному обсязі.
Разом з тим, апеляційний суд зазначив, що положення оспорюваного кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частиною четвертою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів". У разі, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Водночас, такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.
Оскільки умови кредитного договору № ТЕМLGK00520056 від 25 липня 2007 року в частині встановлення банком винагороди за надання фінансового інструменту є нікчемними, то вимоги про визнання таких умов договору недійсними є неналежним способом судового захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Аргументи учасників справи
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року, просить її скасувати як таку, що ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права і залишити в силі законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивує тим, що суд апеляційної інстанції:
не застосував положення частин першої, другої, шостої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" та не врахував, що кредитний договір укладено з використанням банком нечесної підприємницької практики, банком не надано споживачу інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, не надано повної інформації для здійснення свідомого вибору банківських послуг. Ненадання інформації для здійснення свідомого вибору вводить споживача в оману, що є нечесною підприємницькою практикою відповідно до вимог частини шостої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" і, в такому разі, кредитний договір є недійсним за законом, а отже нікчемним; .
не звернув увагу, що пункт 7.1. кредитного договору, відповідно до частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є істотним для споживача, тобто кредитний договір не був би вчинений без включення до нього цього пункту, тому його нікчемність має наслідком нікчемність кредитного договору в цілому (стаття 217 ЦК України);
порушив частину першу статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
помилково виходив з того, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину є неналежним способом захисту прав та інтересів, установленим законом та не може бути ефективним для захисту порушених прав ОСОБА_1 ;
не застосував до спірних правовідносин положення пункту 2 частини другої статті 16, частини другої статті 215 ЦК України та не врахував, що невідповідність положень пунктів 2.3.1, 2.3.7 та 7.1 кредитного договору вимогам чинного законодавства свідчить про те, що ці правочини здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, яка відповідно до частини першої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" вводить споживача в оману, що відповідно до вимог частин першої, шостої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів", частини другої статті 215 ЦК України тягне за собою їх нікчемність. Оскільки положення кредитного договору щодо встановлення комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту відповідно до частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є істотними, тобто, кредитний договір не був би вчинений без включення до нього цих пунктів, то їх нікчемність має наслідком нікчемність кредитного договору в цілому;
в порушення статті 367 ЦПК України прийняв нові докази у справі, при цьому не навів відповідного обґрунтування прийняття таких доказів та неможливості їх подання до суду першої інстанції.
У вересні 2021 року АТ КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду пояснення на касаційну скаргу ОСОБА_1, у яких просив касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 446/2768/15 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).
Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного оскарження
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
В ухвалі Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України - незастосування судами при вирішенні справи висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15-ц та від 22 липня 2020 року в справі № 190/981/16-ц.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 25 липня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № TEMLGK00520056, відповідно до умов якого банк надав їй кредитні кошти шляхом надання готівкою через касу у розмірі 36 750 Євро у вигляді непоновлюваної кредитної лінії, з яких: 30 000 Євро на придбання житла; 6750 євро - на сплату страхових платежів строком до 24 липня 2027 року.
У забезпечення виконання зобов`язань за цим договором 30 липня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" укладено договір іпотеки нерухомого майна, відповідно до якого іпотекодавець надала в іпотеку житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, загальною площею 100,8 м2 за адресою: АДРЕСА_1 .
Для виконання кредитного договору банк відкриває позичальникові рахунок № НОМЕР_1 для зарахування коштів, спрямованих на погашення заборгованості по кредиту, відсотках, винагороді та інших платежах (пункт 7.2 договору).
Відповідно до пункту 5.1 договору договір у частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту набуває чинності з моменту його підписання сторонами, в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів або оформлення касових документів з метою використання кредиту в межах зазначених у них сум і діє в обсязі виданих позичальникові коштів до повного виконання сторонами зобов`язань за даним договором.
Відповідно до пункту 2.1.1 договору банк зобов`язується надати кредит шляхом й у межах сум, зазначених у пункті 7.1 договору, а також за умови виконання позичальником умов передбачених пунктом 2.2.7 договору.
Згідно пункту 7.1 договору банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом надання готівки через касу на строк до 24 липня 2027 року включно у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 36 750 Євро на придбання житла у розмірі 30 000 Євро на придбання житла, а також 6750 Євро на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 договору, із сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,875 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно пункту 6.2 договору.
Позиція Верховного Суду
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.