Постанова
Іменем України
28 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 466/2768/15
провадження № 61-21314св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк"
третя особа - ОСОБА_2,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", підписану адвокатом Пац Євгенією Олегівною, на постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року в складі колегії суддів Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М.,
ВСТАНОВИВ :
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до АТ КБ "ПриватБанк", третя особа ОСОБА_2 про визнання недійсним положень договору внаслідок порушення прав споживача.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що:
15 липня 2008 року між ОСОБА_1 та АТ КБ "ПриватБанк" укладено кредитно-заставний договір № LVH1AR470144 (далі - кредитно-заставний договір) для купівлі легкового автомобіля, за умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі 10 538,32 дол. США терміном до 14 липня 2015 року. В забезпечення виконання зобов`язання за вказаним договором між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2 укладено договір поруки;
кошти за кредитом отримані позивачем на споживчі цілі, а тому положення договору мають відповідати вимогам закону України "Про захист прав споживачів" та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року. Разом з тим деякі умови договору не відповідають положенням вказаних нормативно-правових актів, адже відповідач приховав від позивача загальну вартість кредиту, що не відповідає вимогам справедливості;
банк зобов`язаний перед укладенням кредитного договору надати в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту. Проте у додатку № 2 договору лише вказано реальну відсоткову ставку в розмірі 19,21 % річних, але відсутня будь-яка інформація про форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов`язаннями споживача; немає згадки про тип відсоткової ставки (фіксована, плаваюча тощо); нічого не вказано щодо переваг та недоліків пропонованих схем кредитування. Таким чином відповідач приховав від позивача інформацію про різницю форм кредитування та абсолютне значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), яка мала важливий вплив на прийняття рішення щодо укладення договору, адже належить до суттєвих умов договору кредиту;
визнанню недійсним підлягає і додаток № 1 до кредитно-заставного договору № LVH1AR 470144 від 15 липня 2008 року в частині визначення сплати відсотків та п.4.1, п.17.1.6, оскільки положення цих пунктів суперечать вимогам Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 та вимогам Закону України "Про захист прав споживачів".
Просив визнати недійсними:
пункт 15.1, підпункти а), б), в) пункту 17.1.8 та пункт 4.3 щодо сплати щомісячної винагороди;
підпункт в) пункту 4.7 і пункту 6.2.3 щодо черговості та обов`язку сплати цих винагород до кредитно-заставного договору № LVH1AR 470144 від 15 липня 2008 року;
додаток № 1 в частині визначення сплати відсотків;
пункти 4.1 та 17.1.6 кредитного договору,
розділ 13 кредитно-заставного договору від 15 липня 2008 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 10 травня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів у встановленому законом порядку фактів, які б свідчили про порушення кредитно-заставним договором його прав, як споживача фінансових послуг. Враховуючи відмову в задоволені позову ОСОБА_1 з підстав необґрунтованості, районний суд відхилив клопотання відповідача про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, оскільки позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 10 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнанонедійснимиположення пункту 15.1, підпунктів а), б), в) пункту 17.1.8 та пункту 4.3 щодо сплатищомісячної винагороди кредитно-заставного договору № LVH1AR 470144 від 15 липня 2008 року укладеного між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1 ; у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Апеляційний суд, встановивши відсутність нечесної підприємницької практики банку, яка ввела позивача в оману, зробив висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними підпункту в) пункту 4.7, пункту 6.2.3, додатку № 1, пунктів 4.1, 17.1.6 та розділу 13 кредитно-заставного договору № LVH1AR 470144 від 15 липня 2008 року.
Разом з тим апеляційний суд зазначив, що умови кредитного договору щодо встановлення плати за обслуговування кредиту є несправедливими, у зв`язку з чим зробив висновок про визнання таких положень кредитного договору недійсними.
Аргументи учасників справи
У листопаді 2019 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року в частині задоволених позовних вимог, просить її скасувати в частині як таку, що ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.
Касаційну скаргу мотивує тим, що апеляційний суд безпідставно визнав недійсними положення кредитно-заставного договору щодо встановлення платищомісячної винагороди, оскільки вказаний договір укладений відповідно до норм чинного законодавства, і позивач, підписавши його, погодився з його умовами.
Вказує, що банк подав до суду першої інстанції заяву про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, оскільки про порушення своїх прав позивач дізнався в липні 2008 року після підписання кредитного договору, а з цим позовом звернувся до суду в грудні 2015 року, тобто з пропуском трирічного строку, а тому в позові потрібно відмовити з цих підстав.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ КБ "ПриватБанк".
Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 446/2768/15 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).
Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2022 року поновлено касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 15 липня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено кредитно-заставний договір за № LVH1AR06470144, відповідно до умов якого ПАТ КБ "ПриватБанк" надав ОСОБА_1 кредит в сумі 10 538,32 дол. США терміном до 14 липня 2015 року. В забезпечення виконання зобов`язання за даним договором між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_2 укладено договір поруки.
Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду від 30 червня 2015 року в справі № 446/1008/13 позов ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено та стягнуто заборгованість за кредитним договором.
Положеннями пункту 15.1, підпунктів а), б), в) пункту 17.1.8 та пункту 4.3 кредитного-заставного договору встановлено сплату щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту та за проведення додаткового моніторингу.
Межі та підстави касаційного оскарження
Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитно-заставного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.
Згідно частини п`ятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитно-заставного договору) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки".