Постанова
Іменем України
28 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 529/201/20
провадження № 61-3820св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 2020 року у складі судді Петренко Л. Є. та постанову Полтавського апеляційного суду від 10 лютого
2021 року у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Бутенко С. Б., Обідіної О. І.
Історія справи
Короткий зміст позовів
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, в якому на умовах безстрокового договору найму проживають ОСОБА_3 і ОСОБА_2, який з 2011 року зареєстрований у вказаному будинку.
З огляду на необхідність повернутися проживати до свого будинку, відсутність іншого житла, позивач звернулася з письмовою вимогою до відповідачів про звільнення будинку протягом трьох місяців, але вони виселитися відмовились.
ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у користуванні належним їй на праві приватної власності будинком шляхом виселення з нього ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з іншим позовом до відповідачів про розірвання договору найму житлового приміщення на АДРЕСА_1, укладеного 01 липня 2011 року між нею і ОСОБА_2 .
Вказала, що у зв`язку з відсутністю іншого власного житла та потребою проживати у належному їй будинку 12 листопада 2019 року вона зверталась з письмовою вимогою до відповідачів про звільнення житла протягом тримісячного строку. Підтверджувала факт відсутності іншого житла у власності інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та інших реєстрів. Вимогу отримали 19 листопада 2019 року. У зазначений термін та до цього часу вони не вчинили жодних дій, які б свідчили про припинення проживання у будинку, відповіді на її вимогу досі не надали. Проживання наймачів після виконання позивачем всіх необхідних дій щодо його попередження про необхідність звільнення будинку створює перешкоди у користуванні та розпорядженні належною їй власністю, оскільки спільне використання такого житла є неможливим. Забезпечення права відповідача на житло не повинно відбуватись за рахунок обмеження позивача в реалізації такого права на проживання у власному помешканні. Тому на підставі викладеного й відповідно до статей 763, 825 ЦК України, статті 168 ЖК УРСР зазначений договір підлягає розірванню.
ОСОБА_1 просила суд розірвати договір найму житлового приміщення на АДРЕСА_1, укладений 01 липня 2011 року між нею і ОСОБА_2 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Ухвалою Диканьского районного суду Полтавської області від 06 жовтня 2020 року об`єднано в одне провадження справи № 529/201/20 та № 529/459/20 за позовами ОСОБА_1 про виселення та розірвання договору найму, присвоєно об`єднаній справі № 529/201/20.
Рішенням Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада
2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Розірвано договір № 5 найму житлового приміщення, що розташоване на АДРЕСА_1, укладений
01 липня 2011 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
Усунено перешкоди в користуванні належною ОСОБА_1 власністю, а саме житловим будинком на АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 із зазначеного житлового будинку без надання іншого житла.
Стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 2 520,80 грн.
Стягнено з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 3 147,75 грн.
Рішення суду мотивоване тим, що укладений між сторонами у справі договір є договором найму житла, безстроковий, безоплатний. За умовами договору наймачем житла є ОСОБА_2, який зареєстрований у цьому житлі як наймач. Згоди на вселення відповідача ОСОБА_3 матеріали справи не містять, за вказаною адресою він не зареєстрований, що підтверджується довідкою про склад сім`ї та копією паспорта ОСОБА_3 . Твердження ОСОБА_3 щодо того, що він купив спірне домоволодіння, не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, доказів таких доводів відповідачі не надали. Позивач як власник будинку вимагала виселення відповідачів із спірного будинку, що підтверджується заявою, яку вона направляла відповідачам. Однак на вимогу позивача відповідачі житло не звільнили, а тому його зайняття є порушенням права позивача на користування та розпорядження своїм майном. Оскільки позивач в цей час має необхідність у використанні житла для власного проживання, тому що іншого житла на праві власності не має, і вона завчасно попередила наймачів про розірвання договору найму, та вона дотримала всіх необхідних умов для розірвання договору найму житла. Тому суд зробив висновок про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та необхідність розірвати договір найму житла, усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів із вказаного житла без надання іншого житла.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до договору найму житла від 01 липня 2011 року № 5, укладеного між ОСОБА_1 і
ОСОБА_2, відповідачу надано житлову кімнату в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1, безоплатно та безстроково. Також договором передбачено, що він може бути розірваний за бажанням однієї із сторін після попередження не менш як за 15 днів до розірвання договору (а. с. 49).
Апеляційний суд вказав, що незгода відповідачів щодо звільнення спірного будинку ґрунтується на твердженні про його придбання та сплату коштів у рахунок купівлі будинку. Проте така угода відповідно до статті 657 ЦК України між сторонами укладена не була, її укладення не підтверджено належними та допустимими доказами. Зважаючи на тимчасовість житла, яке займала ОСОБА_1 у гуртожитку, позивач має потребу у використанні належного їй на праві власності будинку на АДРЕСА_1 . Суду не надано доказів наявності у позивача іншого житла. Неналежними є посилання в апеляційній скарзі на наявність будинку на АДРЕСА_2, який належить батькові позивача, ОСОБА_4, та в якому мешкають 5 осіб (а. с. 100).
Безпідставними є і доводи апеляційної скарги стосовно можливості вселення позивача в одну з кімнат належного їй будинку на АДРЕСА_1, оскільки цей будинок має дві житлові кімнати площею 6,2 та 19 кв. м, і іх фактично займають відповідачі, які не є членами сім`ї позивача, а тому їх спільне проживання в одному будинку є обмеженням прав власника на розпорядження належним їй майном.
Також не можуть бути взяті до уваги заперечення щодо задоволеного розміру судових витрат в сумі 3 147,75 грн на професійну правничу допомогу, оскільки рішення суду першої інстанції в цій частині узгоджується з нормами статей 133, 137 ЦПК України. Наданий позивачем розрахунок суми гонорару за правничу допомогу відповідачі не спростували (а. с. 171-172).
Аргументи учасників справи
У березні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи. Догляд за ним здійснює його батько, ОСОБА_3, який, як член сім`ї наймача на законних підставах проживає у наданій його сину кімнаті згідно з договором від 01 липня 2011 року. Частина третя статті 825 ЦК України та стаття 168 ЖК України, на які ОСОБА_1 посилалася як на обґрунтування своєї позиції, не надають наймодавцеві права односторонньо відмовитися від договору найму житлового приміщення, укладеного на невизначений строк. За загальними нормами договірного права, встановленими статтею 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Тому одного лише звернення наймодавця до наймача з вимогою розірвати договір недостатньо, щоб договір вважався розірваним, - потрібна згода наймача на розірвання договору.
Твердження ОСОБА_1, що обумовлена статтею 168 ЖК України необхідність житла для проживання наймодавця та членів її сім`ї визначається саме власником житла (наймодавцем), спростовується правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 682/139/17-ц, за змістом якої саме позивач повинен довести, що житло, з якого він вимагає виселити наймачів, є у нього єдиним, необхідним для проживання та що наймачі чинять йому перешкоди у користуванні. Суд першої інстанції не взяв до уваги відсутність доказів того, що займане наймачем житлове приміщення необхідне для проживання самому наймодавцеві та членам його сім`ї. ОСОБА_1 не надала жодного доказу того, що спірне житло, з якого вона вимагає виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3, є у неї єдиним і необхідним їй, вона посилається лише на те, що зараз мешкає в гуртожитку, в який вона поселилася, маючи при цьому інше житло, задовго до виникнення спору, що свідчить про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між проживанням у гуртожитку та потребою у спірному житлі.
Суди не встановили таких обставин, що мають значення для справи: чи перебуває у власності ОСОБА_1 або членів її сім`ї житло, за винятком спірного будинку; на якій підставі ОСОБА_1 реєструвала місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_3 ; хто є власником житла за цією адресою, де ОСОБА_1 у період з 22 квітня
2015 року до 18 листопада 2019 року мала зареєстроване місце проживання; на якій підставі ОСОБА_1 реєструвала місце свого проживання за адресою:
АДРЕСА_4 та хто є власником житла за цією адресою, де ОСОБА_1 у період з 29 серпня 2008 року до 22 листопада 2015 року мала зареєстроване місце проживання; на якій підставі ОСОБА_1 у договорі найму від 01 квітня 2011 року вказувала місцем свого проживання адресу:
АДРЕСА_5 та хто є власником житла за цією адресою, де ОСОБА_1 згідно з інформацією, зазначеною у договорі найму від 01 квітня 2011 року, мала місце проживання.
Заявник жодним чином не створює ОСОБА_1 перешкоди у користуванні спірним житлом. Вона може в будь-який момент на правах власника вселитися та проживати у будинку, разом із тим ОСОБА_2 і ОСОБА_3 також згідно з договором найму можуть продовжувати проживати в найманій ними безстроково кімнаті.
ОСОБА_2 і ОСОБА_3 тривалий час (близько 15 років) проживають у спірному будинку, що дає підстави вважати цей будинок їх житлом в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
ОСОБА_3 є пенсіонером, а ОСОБА_2 - особою з інвалідністю ІІ групи, вони не мають іншого житла, тому в разі їх примусового виселення вони стануть безхатьками. Задоволення позовних вимог та виселення відповідачів не буде співрозмірним із переслідуваною законною метою.
ОСОБА_1 заявляє, що вона витратила на правову допомогу 3 147,75 грн, проте не надала договір про надання правової допомоги (наявний лише додаток до договору - витяг з угоди на представництво інтересів у цивільній справі), що не дає змоги оцінити обґрунтованість витрат. У постанові Верховного Суду від
22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18 викладено правову позицію, що компенсації підлягають лише ті витрати, які вказані в договорі про надання правничої допомоги.
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до суду відзив, у якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.
Вказує, що предметом позову є вимоги про розірвання договірних відносин найму житла та виселення відповідачів. При цьому суд першої інстанції встановив усі істотні обставини справи: наявність договірних відносин, відсутність іншого житла у власності позивача та необхідність користування належним їй житлом, дотримання власником житла передбачених законом вимог щодо попередження наймача про необхідність звільнення займаного ним житла. Безпідставним є посилання апелянта, що суд першої інстанції не взяв до уваги відсутність доказів того, що спірне житло є у позивача єдиним та необхідним для проживання саме їй. На спростування зазначеного у матеріалах справи є Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та інших реєстрів, яка підтверджує наявність у її власності лише спірного житла. Також вказана інформація була надана в оновленому вигляді і станом на 23 жовтня 2020 року, де зміст тотожний попередній довідці.
Всупереч власним твердженням та поясненням, наданим в суді першої інстанції, відповідачі, зловживаючи власним правом на захист, заявляють не доведену в жодний спосіб, неправдиву інформацію щодо того, що між сторонами у 2005 році була домовленість про купівлю-продаж спірного житлового будинку з виплатою мені його вартості. Разом з тим у суді першої інстанції відповідачі повідомили, що домовленостей щодо продажу з ОСОБА_1 не було, як і факту передання їй коштів у рахунок оплати.
Сам факт використання житла відповідачами обмежує право власності позивача у зв`язку з їх присутністю, необхідністю пристосування до такого проживання та узгодження певних дій. Окрім того, факт наявності сторонніх осіб чоловічої статі не сумісний з можливістю мого проживання у будинку. Вона не має обов`язків та не повинна за рахунок власного майна нести тягар забезпечення житлом відповідачів, які не позбавлені можливості винайняти інше житло, звернутись до відповідних державних органів, які наділені повноваженнями щодо забезпечення житлом соціально незахищених громадян. В іншому випадку принцип балансу інтересів не буде дотриманий: захищаючи принцип поваги до житла, суд порушить принцип непорушності права приватної власності. Вона дотримала передбаченої законом процедури попередження відповідача про необхідність звільнення її житла, а враховуючи, що таке попередження отримане у листопаді 2019 року, відповідач мав достатньо часу для вирішення питання щодо пошуку нового житла. Тому виселення відповідачів з належного їй нерухомого майна відповідає критеріям пропорційності.
Рішення суду є добровільно виконаним відповідачами шляхом виселення та переїзду на інше місце проживання. 15 березня 2021 року відповідач у телефонній розмові повідомив про добровільне виселення, а приїхавши 20 березня 2021 року до будинку, вона виявила відсутність там відповідачів і їх речей. Прийнявши зазначене добровільне виконання, вона самостійно вселилася до належного їй на праві власності житлового будинку, і на цей час використовує його для власного проживання. Тож факт подання заяви про забезпечення касаційної скарги шляхом зупинення виконання рішення свідчить лише про чергове зловживання відповідачами процесуальними правами.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2021 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 07 квітня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі, зупинено виконання рішення Диканського районного суду Полтавської області від 18 листопада 2020 року до закінчення касаційного провадження.
Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 29 березня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 жовтня
2018 року у справі № 682/139/17-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц).
Фактичні обставини
Суди встановили, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок на АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору від 01 липня 2011 року, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, йому надано житлову кімнату у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 безоплатно та безстроково.
У пункті 2 договору передбачено, що він може бути розірваний за бажанням однієї зі сторін до закінчення строку, після попередження не менш як за 15 днів до розірвання договору (а. с. 49).
Згідно з довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні від 08 листопада 2019 року у вказаному житловому будинку зареєстрований
з 16 серпня 2011 року як наймач ОСОБА_2, а ОСОБА_3 проживає у цьому будинку без реєстрації місця проживання.
ОСОБА_1 зазначала, що належне їй на праві власності житло на АДРЕСА_1 вона має намір використовувати для власного проживання, оскільки іншого житла у неї немає.
Згідно з довідкою ЖЕД ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод" від 26 лютого 2020 року ОСОБА_1 займала ліжко-місце в кімнаті гуртожитку на АДРЕСА_6 з 01 грудня 2017 року. Відповідно до договору найму житлового приміщення від 03 червня 2019 року до 30 листопада 2019 року позивачу надано ліжко-місце в гуртожитку.
Згідно з поясненнями ОСОБА_1 проживання у цьому гуртожитку зумовлене перебуванням у трудових відносинах з організацією, що обслуговувала ПАТ "Полтавський автоагрегатний завод", проте відповідно до трудової книжки
07 грудня 2020 року вона звільнена з роботи за угодою сторін.
12 листопада 2019 року ОСОБА_1 направила заяву ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про звільнення житла (а. с. 14), яку відповідачі отримали
19 листопада 2019 року.
Позиція Верховного Суду
Щодо кваліфікації договору
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі
№ 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).
У справі, що переглядається:
сторони вважали, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 вчинений безоплатний та безстроковий договір найму житла;
суди вважали, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 вчинений безоплатний та безстроковий договір найму житла, і, відповідно вирішили спір на підставі норм, які регулюють найм та найм житла;
ключовим питанням, з урахуванням встановлених обставин та аргументів сторін, на яке повинен надати відповідь суд, як має бути кваліфікований договір від 01 липня 2011 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, що передбачає надання ОСОБА_2 житлової кімнати у житловому будинку безоплатно та безстроково.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від
18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, має на меті забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами, зокрема при невизначеності і незрозумілості буквального значення слів, понять і термінів.
Згідно з частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України.
У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.
У доктрині приватного права зауважується, що договір найму є оплатним, в якому обов`язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий само зустрічний обов`язок іншої сторони. Тобто наймодавець за надання предмета найму отримує від наймача плату за користування майном. Оплатність договору найму має імперативний характер, що зумовлюється змістом глави 58 ЦК. Плата за користування майном (стаття 762 ЦК) є тим критерієм, що дозволяє відрізнити договір найму від договору позички (стаття 827 ЦК) (див. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. - Х.: Страйд, 2013. - Том 8 : Договори про передачу майна у власність та користування. -
С. 346).
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина перша статті 759 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
За договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату (частина перша статті 810 ЦК України).
За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними (частина перша та друга статті 827 ЦК України).
Тлумачення вказаних норм, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що:
за своєю юридичною суттю договір найму (найму житла) є імперативно оплатним;
оскільки оплатність договору найму (найму житла) має імперативний характер, то сторони договору найму (найму житла) самостійно визначають розмір плати (абзац перший частини першої статті 762, частина перша статті 820 ЦК) або буде застосовуватися механізм, передбачений в ЦК (абзац другий частини першої статті 762, 632 ЦК України);
плата за користування майном (стаття 762 ЦК) чи плата за користуванням житлом (стаття 820 ЦК) є тим критерієм, що дозволяє відрізнити договір найму (найму житла) від договору позички (стаття 827 ЦК);
у разі якщо вчинений між сторонами договір, який передбачає користування житлом, є безоплатним, то такий договір має кваліфікуватися як договір позички (глава 60 ЦК України), а не найму (глава 58 ЦК України) чи найму житла (глава 59 ЦК України).
Обміркувавши обставини, встановлені судами, та обставини, які визнавалися учасниками справи, касаційний суд вважає, що:
при кваліфікації відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суди не врахували, що за своєю юридичною суттю договір найму (найму житла) є імперативно оплатним;
установлені судами факти, зміст договору від 01 липня 2011 року та тлумачення його змісту (зокрема, безоплатність користуванням житлом)дозволяють зробити висновок про те, що між ОСОБА_1 (позичкодавець) і ОСОБА_2 (користувач) укладено договір позички житла;
суди здійснили неправильну кваліфікацію відносин позичкодавця та користувача і, як наслідок, неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють найм і найм житла, для вирішення спору, що виник на підставі договору позички.
Щодо відсутності підстав для нікчемності договору позички
Презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається, якщо недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність) або якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).