Постанова
Іменем України
30 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 753/2222/19
провадження № 61-18126св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року у складі судді Мицик Ю. С. та постанову Київського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року у складі колегії суддів Заришняк Г. М., Рубан С. М., Кулікової С. В.
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю.
Позовну заяву мотивував тим, що квартира АДРЕСА_1 придбана під час шлюбу, але за його особисті кошти.
Зазначив, що до шлюбу з відповідачкою набув у власність квартиру кв. АДРЕСА_2, яку у день укладення договору купівлі-продажу спірної квартири відчужив за 662 400,00 грн.
Посилався на те, що у придбання спірної квартири вклав 900 000,00 грн, з яких 662 400,00 грн - кошти, отримані позивачем від відчуження особистої квартири, а решта - особисті кошти, які знаходилися на зберіганні у родичів.
Просив суд визнати квартиру АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням від 04 лютого 2021 року Дарницький районний суд м. Києва позов задовольнив частково.
Визнав за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на 74/100 частки квартири АДРЕСА_1, загальною площею 90,60 кв. м, житловою площею 44,60 кв. м.
Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 7 107,70 грн.
У решті вимог відмовив.
Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що частка позивача у спірній квартирі складає 74/100 (662 400,00 грн * 100/900 000,00 грн), а об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є 26/100 часток спірної квартири.
З урахуванням недоведеності відповідачем обставин, які свідчать про істотне збільшення вартості спірної квартири під час її шлюбу з позивачем, підстав для визнання квартири об`єктом права спільної сумісної власності подружжя суд не вбачає.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою від 02 вересня 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 лютого 2021 року залишив без змін.
Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що місцевий суд повно та всебічно з`ясував дійсні обставини справи, надав належну правову оцінку доказам у справі та дійшов правильного висновку про часткову доведеність позову ОСОБА_2, обґрунтовано визначив особисту частку позивача у спірній квартирі як 74/100 частини, виходячи із суми особистих коштів, вкладених ним у придбання спірного майна. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є 26/100 часток спірної квартири.
Зазначив також, що повторна неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за її відсутності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_2 зазначила неврахування висновку щодо застосування статті 60 СК України та презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу у подібних правовідносинах, що міститься у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 334/9028/15-ц та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18);
щодо встановлення обсягу спільно нажитого майна, висловленого у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 754/2265/17,
щодо застосування статті 62 СК України у побідних правовідносинах, висловленого у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17,
щодо відкладення розгляду справи у суді апеляційної інстанції, висловленого у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18;
щодо розгляду справи за відсутності сторін та застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 523/18181/18.
Касаційну скаргу мотивувала тим, що суди не застосували презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте сторонами у шлюбі та фактично поклали тягар доведення належності майна на відповідача, суди не врахували, що позивач не надав доказів використання особистих коштів під час придбання спірного майна; суд апеляційної інстанції не взяв до уваги звіт про ринкову оцінку вартості майна та відмовив у проведенні експертизи та допиту свідків;
Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо розгляду справи за відсутності відповідача.
У грудні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому адвокат Музиченко Ю. В. в інтересах ОСОБА_2 просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення у справі без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 05 вересня 2007 року сторони зареєстрували шлюб (а. с. 15).
У шлюбі ОСОБА_2 набув у власність квартиру кв. АДРЕСА_1, загальною площею 90,60 кв. м, вартістю 900 000,00 грн (договір купівлі-продажу від 16 грудня 2009 року серії ВМО № 707040, а. с. 16).
Також ОСОБА_2 продав житловий будинок з господарчими спорудами та побутовими будівлями за АДРЕСА_3, вартість продажу 505 000,00 грн (договір купівлі-продажу від 20 січня 2006 року серії ВСЕ № 435195, а. с. 17).
Крім того, ОСОБА_2 продав земельну ділянку розміром 0,129 гектара, кадастровий номер 3220882601:70:014:0063, що знаходиться в с. Гнідин Бориспільского району, Київської області, надану для обслуговування та будівництва житлового будинку, вартість продажу 70 700,00 грн (договір купівлі-продажу від 20 січня 2006 року серії ВСЕ №435196, а. с. 18).
ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_4, загальною площею розміром 52,80 кв. м, вартістю 300 000,00 грн (договір купівлі-продажу від 21 січня 2006 року серії ВСК № 721947, а. с. 19-20).
ОСОБА_2 продав квартиру АДРЕСА_4, вартість продажу становить 300 000,00 грн (договір купівлі-продажу від 22 травня 2006 року серії ВСТ № 726023 а. с. 21-22).
ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 43,40 кв. м, вартістю 300 000,00 грн (договір купівлі-продажу від 25 травня 2006 року серії ВСТ № 750922, а. с. 23).
За договором купівлі-продажу від 16 грудня 2009 року серії ВМО № 707039, позивач продав квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 43,40 кв. м, вартість продажу - 662 400,00 грн (а. с. 24).
У той же день, коли була відчужена квартира АДРЕСА_2, що набута до реєстрації шлюбу, позивач придбав за договором купівлі-продажу від 16 грудня 2009 року на ім`я ОСОБА_2 спірну квартиру АДРЕСА_1 .
Обидва договори посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сергієнком С. С., бланки договорів купівлі-продажу квартир мають послідовну нумерацію: ВМО № 707039; ВМО № 707040.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Межі розгляду справи судом
Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Задовольняючи позов частково, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що частка позивача у спірній квартирі складає 74/100, а об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є 26/100 часток спірної квартири.
За недоведеністю відповідачем обставин, які свідчать про істотне збільшення вартості спірної квартири час її шлюбу з позивачем, підстав для визнання квартири об`єктом права спільної сумісної власності подружжя суд не знайшов.
Колегія суддів погодилася з такими висновками судів попередніх інстанцій.
Підставою для відкриття касаційного провадження є неврахування висновку щодо застосування статті 60 СК України та презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу у подібних правовідносинах, що міститься у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 334/9028/15-ц та постанові Великої палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в шлюбі неодноразово було предметом розгляду Верховним Судом та практика вирішення зазначеного питання є сталою.
Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що за змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.