Постанова
Іменем України
07 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 278/3322/19
провадження № 61-3042св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),
суддів: Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Пророка В. В., Стрільчука В. А.
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
третя особа - орган опіки та піклування Житомирської міської ради Житомирської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 18 січня 2022 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування Житомирської міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон на постійне місце проживання без згоди батька та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - орган опіки та піклування Житомирської міської ради Житомирської області, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визначення способу участі у вихованні дитини.
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому зазначила, що з 05 липня 2013 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 . Від шлюбу у них народився син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 03 квітня 2015 року шлюб між ними розірвано, неповнолітнього сина залишено на проживання з нею.
Позивач вказує, що вона самостійно утримує та виховує сина, адже після розірвання шлюбу ОСОБА_2, маючи можливість брати участь у вихованні та матеріальному утриманні дитини, без будь-яких поважних причин належним чином не виконує батьківські обов`язки. Вона має намір та можливість забезпечити відпочинок та навчання сина за кордоном, у Німеччині, за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач зазначає, що вона неодноразово зверталася до відповідача з проханням надати дозвіл на виїзд дитини за кордон на відпочинок та навчання, проте він відмовлявся надавати свою згоду на оздоровлення та навчання сина за кордоном, що порушує права дитини.
Також вказує, що вона працевлаштована у Німеччині, має житло, в якому створені належні умови для розвитку, навчання та виховання малолітнього сина. Її графік роботи дозволятиме їй самостійно виховувати ОСОБА_3 та доглядати за ним. Дитина зможе отримувати освіту у дошкільному навчальному закладі.
03 жовтня 2019 року вона в черговий раз звернулася до відповідача з проханням надати дозвіл на виїзд їхнього сина за кордон на постійне місце проживання, проте її звернення залишилося без відповідного реагування.
Позивач звертає увагу на те, що відповідач жодного разу не звертався до органу опіки та піклування, а також до правоохоронних органів з приводу того, що йому чиняться перешкоди у спілкуванні із сином. Не бажаючи належним чином виконувати свої батьківські обов`язки, він без достатніх правових підстав відмовляється надавати дозвіл на виїзд дитини за кордон.
Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_1 просила надати їй дозвіл на виїзд сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за кордон на постійне місце проживання без згоди батька, а також надати їй дозвіл на виготовлення всіх пов`язаних із перетином державного кордону України документів для виїзду за кордон малолітньої дитини - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У лютому 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому зазначив, що на даний час син проживає разом із бабусею та дідусем в АДРЕСА_2, а ОСОБА_1 систематично їздить до Німеччини. На даний час він позбавлений можливості спілкуватися із сином та брати участь у його вихованні, оскільки його колишня дружина та її батьки чинять йому перешкоди у цьому.
ОСОБА_2 вказує, що він не має заборгованості зі сплати аліментів, які стягуються з нього на підставі рішення суду на користь ОСОБА_1 на утримання сина. Також зазначає, що він не чинить перешкод для виїзду сина за кордон, однак вважає, що його права як батька дитини порушені.
Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_2 просив визначити спосіб його участі у вихованні сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, шляхом встановлення побачень першої та другої суботи кожного місяця, з 10 години до 16 години, а також третьої та четвертої неділі кожного місяця, з 10 години до 16 години, без присутності сторонніх осіб, у тому числі й матері дитини.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 12 серпня 2021 року у складі судді Татуйка Є. О. первісний позов задоволено частково.
Надано матері ОСОБА_1 дозвіл на виїзд за кордон на постійне місце проживання дитини - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, без згоди батька ОСОБА_2, з виготовленням всіх необхідних для цього документів.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Суд першої інстанції задовольняючи первісний позов виходив з того, що дитина має дійсне бажання проживати з матір`ю за кордоном. Для такого проживання наявні умови, як для проживання так і для навчання. При прийнятті рішення суд прийняв до уваги ставлення дитини, опитаної судом з цього приводу у судовому засіданні. Так, ОСОБА_3 виявив бажання постійно проживати разом з матір`ю за кордоном. Згоду дитини, суд вважав такою, яка дійсно відповідає її інтересам та сформована нею особисто без впливу інших осіб, незважаючи на вік станом на день вирішення цього спору.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суд першої інстанції виходив з того, що будь-яких перешкод у спілкуванні та вихованні сина у батька не було.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 18 січня 2022 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 12 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про надання дозволу на виїзд дитини за кордон на постійне місце проживання без згоди батька.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Визначено спосіб участі ОСОБА_2 у вихованні сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, шляхом встановлення систематичних зустрічей батька з дитиною кожної першої суботи та третьої неділі місяця, з 10 години до 16 години, за місцем проживання неповнолітнього сина, без присутності сторонніх осіб.
У задоволенні решти вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 не визначила точних дат початку та закінчення періоду виїзду малолітнього сина за кордон без згоди батька. У свою чергу, судовим рішенням має бути визначено конкретний термін перебування дитини за кордоном, що свідчить про прогнозованість настання строку його завершення.
Окрім того, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 має постійне місце роботи у Німеччині та здатна матеріально забезпечити дитину.
Крім того, враховуючи право дитини на безперешкодне спілкування з батьком, принцип рівності прав батьків у вихованні дитини та спілкуванні з нею, а також обов`язок батька брати участь у вихованні сина, суд апеляційної інстанції вважав за необхідне визначити спосіб участі ОСОБА_2 у вихованні сина ОСОБА_3 та спілкуванні з ним.
При цьому, суд врахував ту обставину, що між ОСОБА_2 та дитиною відсутній сталий психологічний зв`язок. Для налагодження довірливих відносин між батьком і сином необхідний час, протягом якого поступово відбуватиметься спілкування між ними та формування емоційної прив`язаності сина до батька.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у березні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні її позову, а рішення суду першої інстанції в цій частині залишити в силі, змінити постанову суду апеляційної інстанції в частині часткового задоволення зустрічного позову, визначивши спосіб участі ОСОБА_2 у вихованні сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, шляхом спілкування щосуботи та щонеділі з 10 години до 13 години, за допомогою засобів відеозв`язку та перебування у батька за місцем його проживання або перебування два рази в рік в період шкільних канікул зимових та літніх протягом двох тижнів без присутності матері.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Житомирського районного суду Житомирської області.
30 серпня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Пророка В. В.
Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 02 вересня 2022 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Мартєв С. Ю., Петров Є. В., Пророк В. В., Стрільчук В. А.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17, від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12, постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2020 року у справі № 131/926/14-ц, від 16 січня 2021 року у справі № 759/13452/18.
Заявник зазначає, що має право на проживання зі своєю дитиною за кордоном під час роботи за контрактом, що буде відповідати найкращим інтересам дитини, оскільки батько дитини не має бажання спілкуватися із дитиною.
Заявник вказує, що суд апеляційної інстанції не повно з`ясував обставини справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відзив на касаційну скаргу
У червні 2022 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а постанову апеляційного суду залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що сторони з 05 липня 2013 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 10).
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 03 квітня 2015 року шлюб між ними розірвано. Неповнолітнього сина ОСОБА_3 залишено "на виховання матері" (т. 1 а. с. 11).
На підставі рішення Черняхівського районного суду Житомирської області від 12 червня 2014 року із ОСОБА_2 стягуються аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 у розмірі 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 26 березня 2014 року і до досягнення дитиною повноліття. Заборгованість зі сплати аліментів відсутня (т. 1 а. с. 45, 46).
ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . За вказаною адресою також проживає неповнолітній син сторін.
ОСОБА_2 зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_3 .
Відповідно до висновку органу опіки та піклування, затвердженого рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 15 грудня 2021 року № 1480, визначення способу участі ОСОБА_2 у вихованні сина ОСОБА_3 суперечить інтересам малолітнього з огляду на первісний позов ОСОБА_1 про надання дозволу на виїзд дитини за кордон на постійне місце проживання без згоди батька.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 склалися спірні правовідносини щодо виїзду їх сина ОСОБА_3 за кордон на постійне місце проживання та участі батька у вихованні та спілкуванні з сином, оскільки у добровільному порядку згоди з цього приводу між ними досягнуто не було.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Будь-який сімейний спір стосовно дитини має вирішуватися з урахуванням та якнайкращим забезпеченням інтересів дитини.
Відповідно до статей 3, 18 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладно у пункті 8 статті 7 СК України та у статті 11 Закону України "Про охорону дитинства", згідно з положеннями яких регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів дитини.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Так, рішенням у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) Європейський суд з прав людини, установивши порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані поважати дитину.
Частинами першою, другою статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.