УХВАЛА
07 вересня 2022 року
м. Київ
Справа № 130/3548/21
Провадження № 14-82цс22
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткачука О. С.,
суддів: Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В.,Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л.І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Укрзалізниця" про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати,за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 04 травня 2022 року,
ВСТАНОВИЛА:
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Акціонерного товариства "Укрзалізниця" в особі виробничого підрозділу "Жмеринська дистанція колії" регіональної філії "Південно-Західна залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця") про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати.
Позов обґрунтований тим, що з 2011 року ОСОБА_1 працює черговою по переїзду виробничого підрозділу Жмеринська дистанція колії регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Українська залізниця".
10 грудня 2021 року їй було вручено наказ про відсторонення від роботи з 11 грудня 2021 року до моменту усунення нею причин відсторонення. Підставою для винесення такого наказу було подання від 08 грудня 2021 року та акт про відмову пред`явити документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти СОVID-19 або копії медичного висновку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19.
Позивачка вважала такий наказ незаконним та просила його скасувати з підстав того, що законодавством України не передбачено правової можливості відсторонення працівника від роботи із підстав відсутності у нього щеплення від СОVID-19.
Посилаючись на положення статті 43 Конституції України, статей 2, 21, 46, 147 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) ОСОБА_1 просила скасувати наказ про відсторонення від роботи від 10 грудня 2021 року, поновити її на займаній посаді - чергової по переїзду, стягнути з відповідача заробітну плату за час відсторонення від роботи.
Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано наказ виробничого підрозділу "Жмеринська дистанція колії" регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця" від 10 грудня 2021 року про відсторонення від роботи. Стягнуто з АТ "Укрзалізниця" в особі виробничого підрозділу "Жмеринська дистанція колії" регіональної філії "Південно-Західна залізниця" на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 10 612 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскаржуваний наказ про відсторонення ОСОБА_1 від роботи містить посилання на статтю 46 КЗпП України, частину другу статті 12 Закону України від 06 квітня 2020 року
№ 1645-ІІІ "Про захист населення від інфекційних хвороб", наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 "Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" (далі - Наказ МОЗ, Перелік № 2153) зі змінами, внесеними наказом Міністерства охорони здоров`я України від 01 листопада 2021 року № 2393, пункт 416 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (далі - Постанова КМУ № 1236).
Аналізуючи обґрунтованість винесення такого наказу, суд першої інстанції дійшов наступних висновків:
- стаття 46КЗпП України містить перелік підстав для відсторонення працівників від роботи роботодавцем. Положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України;
- аналіз частин третьої, четвертої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" (далі - Закон № 1645-ІІІ) дає підстави для висновку, що ухвалення рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень на відповідних територіях віднесено до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України, головного державного санітарного лікаря Автономної Республіки Крим, а також головних державних санітарних лікарів областей, міст Києва та Севастополя та за умови наявності відповідних епідемічних показань;
- Законом № 1645-ІІІ встановлюється перелік хвороб, для профілактики та запобігання яких щеплення є обов`язковим. До цього перелікуне включено гостру респіраторну хворобу COVID-19, а отже, щеплення від неї не є обов`язковим. Нормами цієї статті також передбачено запровадження інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом;
- відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова КМУ № 1236 і Наказ МОЗ № 2153;
- запобігання зараженню вірусом, не може розглядатись як легітимна мета за обставинами цієї справи, оскільки обмеження позивачки у праві заробляти собі на життя та на повагу до її приватного життя полягає у праві вибору не робити те, що не визнано обов`язковим для всіх жителів України за законом;
- під дію статті 11 Закону України "Про інформацію", відповідно до якої не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, підпадають будь-які медичні відомості/втручання/маніпуляції/діагнози тощо;
- оспорюваний наказ не містить відомостей на підтвердження відмови ОСОБА_1 здійснити щеплення у порядку, встановленому частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ.
- відповідач не зміг переконливо довести, що обмежувальний захід у вигляді відсторонення позивачки від роботи, до якого він вдався і який мав для останньої негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети запобіганню зараженню вірусом.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про те, що вимоги ОСОБА_1 про скасування наказу про відсторонення від роботи від 10 грудня 2021 року є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.
Вирішуючи спір в решті заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що відсторонення позивачки від роботи може тривати невизначений проміжок часу, що по своїй суті є аналогічним звільненню, тому враховуючи незаконність звільнення за аналогією закону суд вважав можливим застосувати положення статті 235 КЗпП України. Суд також вважав необхідним стягнути з відповідача на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу з часу відсторонення - 11 грудня 2021 року до часу фактичного виконання судового рішення, обраховуючи розмір такої суми відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Додатковим рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 02 березня 2022 року поновлено ОСОБА_1 на роботі черговим по переїзду 4 розряду 3-го околодку виробничого підрозділу "Жмеринська дистанція колії" регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця".
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в описовій та мотивувальній частині рішення суд обґрунтував підстави задоволення позовної вимоги про поновлення на роботі, проте в резолютивній частині рішення судом не вирішено питання про поновлення ОСОБА_1 на роботі.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 04 травня 2022 року рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відсторонення працівників від роботи роботодавцем допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (стаття 46 КЗпП України). До інших передбачених законодавством випадків відсторонення від роботи належить, зокрема, відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим.
Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання. Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.
Разом із цим, відсторонюючи працівника від роботи, роботодавець повинен діяти на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом, а тому в наказі про відсторонення зазначаються підстави та строки такого відсторонений. Керівник зобов`язаний ознайомити працівника з наказом про відсторонення від роботи. У разі коли працівник відмовляється ознайомитися зі змістом наказу або проставити свій підпис на наказі, керівник має скласти акт про відмову працівника ознайомитися з документом. На період усунення від роботи за працівником зберігається його робоче місце.
Перевіривши доводи ОСОБА_1 щодо незаконності винесення роботодавцем наказу про відсторонення її від роботи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про їх необґрунтованість, оскільки встановлено, що відсторонюючи позивачку від роботи, відповідач діяв у спосіб та в межах повноважень, передбачених законом, зокрема статтею 46 КЗпП України та частиною другою статті 12 Закону № 1645-ІІІ. У наказі про відсторонення зазначені підстави та строк такого відсторонення. Позивачка була ознайомлення із цим наказом 10 грудня 2021 року, про що свідчить її підпис.
Суд вважав, що вимога про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 працівників підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб, є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, так як таке втручання має об`єктивні підстави, та є виправданим.
У даному випадку індивідуальне право (інтерес) позивачки відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, в тому числі співробітників та осіб, які користуються послугами залізниці, мають право на безпечне користування транспортом і відповідно до чинного законодавства не підлягають вакцинації.
Отже, суд дійшов висновку, що відсторонення ОСОБА_1 від роботи було здійснено відповідно до норм чинного законодавства.
У квітні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 04 травня 2022 року та залишити в силі рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року і додаткове рішення цього ж суду від 02 березня 2022 року.
Підставами касаційного оскарження заявник зазначала пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, відповідно до якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Касаційна скарга містить посилання на чисельну кількість подібних справ, які перебувають на розгляді судів першої та апеляційної інстанцій, проте жодна із них не переглядалася Верховним Судом, а відтак, у них не висловлено правову позицію щодо питання відсторонення від посади працівника у зв`язку відсутністю щеплення від респіраторної хвороби COVID-19.
Заявник також зазначала, що при апеляційному перегляді справи поза увагою апеляційного суду залишились положення статті 3 ЦПК України, статей 19, 43, пункту 1 статті 92 Конституції України. Апеляційним судом не дотриманий принцип "верховенства права" та помилково зроблений висновок про те, що мета запровадження обов`язкової вакцинації превалює над певними правами людини, не зважаючи при цьому на те, що запровадження політики обов`язкової вакцинації відбулось не у спосіб, визначений Конституцією України - не на підставі Закону.
Суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідач у справі не надав жодних доказів, які б свідчили про те, що позивачка у встановленому законом порядку відмовилась від обов`язкового профілактичного щеплення проти СОVID-19, як це передбачено частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ. Судом не надано оцінки і тому, що оспорюваний наказ прийнятий відповідачем на підставі одного лише факту відсутності у ОСОБА_1 вакцинації від СОVID-19 (станом на дату прийняття вказаного наказу), який сам по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови або ухилення від щеплення чи ненадання документа про наявність протипоказань щодо проведення такого щеплення.
ОСОБА_1 також зазначала, що тягар доведення наявності законної підстави позбавлення права на працю та обов`язку доведення законності оспорюваного наказу покладається на роботодавця, зокрема про це йдеться у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 серпня 2018 року у справі № 465/2454/16-ц, від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц, від 06 лютого 2020 року у справі № 334/4230/16-ц.
Заявник також вказувала на те, що відповідач не надав доказів про те, які заходи ним спрямовані на проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 працівниками установи, що передбачено Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим Наказом МОЗ № 2153. Поза увагою апеляційного суду залишилось й те, що з дня набрання чинності підзаконним нормативно-правовим актом про обов`язковість щеплення від СОVID-19 до моменту відсторонення позивачки від роботи, у неї не було достатнього розумного часу для проходження у встановленому законодавством порядку процедури вакцинації, в тому числі і для проходження медичного огляду перед щепленням.
Також поза увагою апеляційного суду залишилася та обставина, що вимога надати відомості, що стосуються наявності профілактичного щеплення або довідки про абсолютні протипоказання, є порушенням права на конфіденційність та повагу до приватного життя.
У відзиві на касаційну скаргу АТ "Українська залізниця" просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
03 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду своєю ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 ЦПК України, якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду керувався такими міркуваннями.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).
Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).