Постанова
Іменем України
21 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 344/8661/20
провадження № 61-16901св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро",
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро", підписану адвокатом Бобренком Олександром Станіславовичем, на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року в складі колегії суддів Фединяка В. Д., Бойчука І. В., Девляшевського В. А.,
ВСТАНОВИВ :
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до АТ "Банк Кредит Дніпро" про визнання недійсними пунктів кредитного договору та застосування наслідків недійсності правочину.
Позов мотивував тим, що сторони 15 серпня 2019 року уклали договір про надання фінансового кредиту №22039000141788, згідно умов якого АТ "Банк Кредит Дніпро" надало йому споживчий кредит в розмірі 74 400 грн зі строком кредитування 60 місяців та кінцевою датою повернення кредиту 15 серпня 2024 року. Вказував, що в пункті 1.2 кредитного договору передбачено обов`язок позичальника зі сплати щомісячної комісії за обслуговування кредиту, а в пункті 4 договору встановлено графік платежів і розрахунок загальної вартості кредиту, до якої, зокрема, включено розрахунково-касове обслуговування кредиту (восьмий стовпчик графіку). Позивач уважав, що положення вказаних пунктів суперечать статтям 11 і 18 Закону України "Про захист прав споживачів", є несправедливими та створюють істотний дисбаланс прав і обов`язків сторін. Зазначав, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь, або за дії, які споживач здійснює на користь банку. Вказував, що в оспорюваних ним пунктах не зазначено, які саме послуги за комісію надаються позичальником, а саме по собі відкриття та ведення позичкового рахунку у зв`язку з наданням кредиту відповідає економічним потребам самої кредитної установи (банку) та не є послугами в розумінні закону.
З огляду на викладене просив визнати недійсними з моменту укладення пункти 1.2 та 4 кредитного договору №22039000141788 від 15 серпня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та АТ "Банк Кредит Дніпро", в частині встановлення комісії за обслуговування кредиту та в частині стовпчика (колонки) № 8 "Розрахунково-касове обслуговування" відповідно, а також застосувати наслідки недійсності правочину, зобов`язавши АТ "Банк Кредит Дніпро" здійснити перерахунок сплачених ОСОБА_1 з часу укладення кредитного договору платежів, зарахувавши сплачену ним комісію у розмірі 26 040 грн у рахунок інших обов`язкових платежів за кредитним договором.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 червня 2021 року в складі судді в складі судді Домбровської Г. В.у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що в Законі України "Про споживче кредитування" прямо передбачено, що до витрат споживача за кредитним договором відносяться витрати споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи комісію за розрахунково-касове обслуговування. Суд зазначив, що, підписавши заяву-згоду, паспорт споживчого кредиту та кредитний договір, позивач засвідчив, що він погодився з його умовами та надав свою згоду на отримання кредиту на цих умовах. Суд також прийняв до уваги, що позивач отримав повну інформацію щодо кредиту, а доказів того, що оспорювані ним пункти та встановлена в них комісія є несправедливими, суду не надав.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Івано-Франківського міського суду від 07 червня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково:
визнано недійсною з моменту укладення договору умову пункту 1.2 кредитного договору від 15 серпня 2019 року №22039000141788, укладеного між ОСОБА_1 та АТ "Банк Кредит Дніпро", якою передбачено щомісячну комісію за обслуговування кредиту;
визнано недійсною з моменту укладення договору умову пункту 4 кредитного договору від 15 серпня 2019 року №22039000141788, укладеного між ОСОБА_1 та АТ "Банк Кредит Дніпро", якою встановлено графік платежів за розрахунково-касове обслуговування кредиту (восьмий стовпчик графіку);
зобов`язано АТ "Банк Кредит Дніпро" здійснити перерахунок здійснених з часу укладення кредитного договору від 15 серпня 2019 року №22039000141788 ОСОБА_1 платежів, зарахувавши сплачену ним комісію у розмірі 26 040 грн у рахунок інших обов`язкових платежів за кредитним договором.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що банк не повинен встановлювати обов`язкові для споживача платежі за свої дії (на власну користь). Колегія суддів уважала, що умови кредитного договору, якими встановлено обов`язок позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту, є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків. Апеляційний суд зазначив, що, встановивши в кредитному договорі сплату комісії за обслуговування кредиту та за розрахункове-касове обслуговування, банк не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за обслуговування кредиту. Такі договірні умови за висновком суду апеляційної інстанції призводять до зміни у витратах позичальника та є незаконними в силу частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Установивши, що позичальником на виконання недійсних умов договору сплачено 26 040 грн комісії, колегія суддів уважала, що зазначена сума коштів підлягає зарахуванню на погашення інших обов`язкових платежів за кредитним договором.
Аргументи учасників справи
13 жовтня 2021 року АТ "Банк Кредит Дніпро" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду та просило її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд застосував закон, який не регулює спірні правовідносини та не підлягав застосуванню, зокрема, Закон України "Про захист прав споживачів" у редакції, яка втратила чинність ще до укладення оспорюваного кредитного договору. Зазначає, що положення Закону України "Про захист прав споживачів" можуть застосуватися до спірних правовідносин лише в частині, яка не суперечить Закону України "Про споживче кредитування", який діяв на момент укладення сторонами кредитного договору та яким передбачено, що до загальних витрат за споживчим кредитом відноситься, зокрема, комісія за розрахунково-касове обслуговування. Зазначає, що позивач у повному обсязі був ознайомлений з умовами кредитування, власноруч підписав паспорт споживчого кредиту та заяву-згоду на укладення кредитного договору, чим погодився на запропоновані банком умови кредитування, не вважаючи їх незрозумілими чи несправедливими по відношенню до позичальника. Вказує також, що сплата комісії за розрахунково-касове обслуговування передбачена в стандартній формі графіка платежів та сукупної вартості кредиту, затвердженій Національним банком України у постанові № 49 від 08 червня 2017 року. При цьому розмір такої комісії банк вправі визначати самостійно, а позивач, уклавши оспорюваний договір на підставі вільного волевиявлення, з таким розміром погодився і лише в подальшому, використавши кредит на власні потреби, порушив питання про несправедливий характер окремих умов договору.
У грудні 2021 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просив залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
Відзив мотивував тим, що він не заперечує проти права банку нараховувати комісії за додаткові супутні послуги як такого, але вважає, що оспорені ним пункти кредитного договору, якими встановлено обов`язок позичальника сплачувати комісії за розрахунково-касове обслуговування в розмірі, що перевищує розмір відсотків за користування кредитом, є несправедливими та створюють істотний дисбаланс прав та обов`язків сторін договору. Вказує, що згідно тарифами банку зазвичай плата за розрахунково-касове обслуговування становить 1 % від суми платежу, однак в оспорюваному договорі комісія банку є значно вищою від указаної суми. Зазначає також, що банк не вказав, які саме послуги надаються позичальнику за сплату ним комісії.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 08 листопада 2022 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, з посиланням на те, що суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17, від 26 грудня 2019 року в справі № 467/555/19, від 15 квітня 2020 року в справі № 333/3246/15-ц, від 20 травня 2020 року в справі № 361/4562/16-ц, від 16 вересня 2020 року в справі № 617/1552/15-ц, від 18 червня 2021 в справі № 761/25669/15-ц, від 30 червня 2021 року в справі № 201/10403/19, від 22 липня 2021 року в справі 3 405/4719/16-ц, від 10 вересня 2021 року в справі № 283/767/16-ц, від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17, від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 15 серпня 2019 року між АТ "Банк Кредит Дніпро" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №22039000141788, згідно умов якого банк надав позичальнику споживчий кредит у розмірі 74 400 грн зі строком кредитування 60 місяців, кінцева дата повернення кредиту - 15 серпня 2024 року.
Відповідно до пункту 1.2 кредитного договору щомісячна комісія за обслуговування кредиту: з 15 серпня 2019 року по 14 грудня 2020 року складає 5% від суми кредиту; з 15 грудня 2020 року по 14 березня 2022 року - 4% від суми кредиту; з 15 березня 2022 року по 14 червня 2023 року - 3% від суми кредиту; з 15 червня 2023 року по 15 серпня 2024 року - 1,95 % від суми кредиту.
У пункті 4 кредитного договору встановлено графік платежів/розрахунок загальної вартості кредиту для клієнта та реальної річної процентної ставки за цим договором, зокрема, встановлено графік платежів за розрахунково-касове обслуговування кредиту (восьмий стовпчик графіку), згідно якого встановлено сплату з 15 серпня 2019 року по 14 грудня 2020 року - 3720 грн щомісячно; з 15 грудня 2020 року по 14 березня 2022 року - 2976 грн щомісячно; з 15 березня 2022 року по 14 червня 2023 року - 2232 грн щомісячно; з 15 червня 2023 року по 15 серпня 2024 року - 1450,80 грн щомісячно.
Відповідно до пункту 3.7.1 кредитного договору банк надав у письмовій формі клієнту всю передбачену чинним законодавством України інформацію про умови кредитування. Банк також надав позичальнику паспорт споживчого кредиту.
19 серпня 2019 року ОСОБА_1 підписав заяву-згоду №1133804 на укладення універсального договору банківського обслуговування клієнтів - фізичних осіб.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Суть зобов`язання за кредитним договором полягає в обов`язку банку надати гроші (кредит) позичальникові та в обов`язку позичальника їх повернути і сплатити за користування ними проценти.
Підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням.
Відповідно до статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги.
Після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит (частини перша та друга статті 11 Закону України "Про споживче кредитування").
Відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону України "Про споживче кредитування" умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) зазначено, що:
"31.4. Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.
31.5. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
31.10. Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України "Про споживче кредитування") кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
31.11. Згідно із частиною п`ятою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України "Про споживче кредитування") до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
31.14. 10 червня 2017 року набув чинності Закон України "Про споживче кредитування", у зв`язку з чим у Законі України "Про захист прав споживачів" текст статті 11 викладено в такій редакції: "Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України "Про споживче кредитування".
31.15. Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" з набуттям чинності Закону України "Про споживче кредитування" залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону України "Про захист прав споживачів", визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону України "Про споживче кредитування".
31.16. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про споживче кредитування" загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.