Постанова
Іменем України
21 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 757/13014/20-ц
провадження № 61-7321св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, на постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року в складі колегії суддів:Музичко С. Г., Болотова Є. В., Кулікової С. В.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру.
Позов мотивований тим, що в період перебування в шлюбі сторонами були придбані дві квартири: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Спірна квартира АДРЕСА_1 придбана в період шлюбу, яку в подальшому відповідач продав ОСОБА_1 за 3 876 грн. Ці кошти є її особистою власністю, оскільки отримані нею від продажу відповідачу квартири АДРЕСА_3 . Обидва договори купівлі-продажу були датовані 14 вересня 1999 року.
Надавши відповідачу нотаріальний дозвіл на продаж кв. АДРЕСА_3, позивач вважав, що відкликаний ОСОБА_2 дозвіл на продаж квартири АДРЕСА_4, порушує її права.
ОСОБА_1 просила:
визнати квартиру АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року у складі судді: Матійчук Г. О., позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру задоволено.
Визнано квартиру за адресою: АДРЕСА_5 особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 30 540,80 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
позивач придбала квартиру АДРЕСА_3 за власні кошти, про, що, зокрема, свідчить засвідчуваний напис ОСОБА_1, зроблений нею на звороті договору купівлі-продажу квартири № 119 від 14 вересня 1999 року (а. с. 11 зворот), а ОСОБА_2 цей факт визнано і засвідчено підписом (а. с. 11 зворот). Із вказаного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 встановлено, що її продаж вчинено за 20 822 грн. Тобто за продаж квартири, яка свого часу була придбана ОСОБА_1 за власні кошти, остання отримала певну суму коштів, за які придбала квартиру АДРЕСА_4 (у свого, тоді ще чоловіка) за 3 876 грн, тобто, також за власні кошти. Отже, спірна квартира АДРЕСА_4 є особистим майном, що була придбана позивачем за її особисті кошти в період перебування у шлюбі з відповідачем;
посилання відповідача на розписку від 26 грудня 2016 року, за якою позивач отримала 45 000 дол. США від нього, як колишнього чоловіка як компенсацію від продажу квартири АДРЕСА_3 не знайшли свого підтвердження в судовому засідання, та, крім того, спростовані стороною позивача із посиланням на різницю площ обох квартир. При цьому представник позивача наполягав на тому, що сума за розпискою стосується саме компенсації різниць площ приміщень, а не вартості частки в спільній сумісній власності. Відповідачем таке твердження представника позивача не спростоване;
суд також надав оцінку посиланню відповідача на спільність права власності подружжя - кв. АДРЕСА_3, про яку на його думку свідчить факт надання ОСОБА_1 нотаріального дозволу на продаж цієї квартири, проте суд вважав таку думку відповідача помилковою, з огляду на статтю 68 СК України та з урахуванням моменту придбання майна - у період шлюбу;
з урахуванням встановлених в судовому засіданні обставин справи, суд зробив висновок, що спірна квартира АДРЕСА_1 хоча і була придбана ОСОБА_1 в період шлюбу, але за її особисті кошти, відповідно таке майно (спірна квартира) є особистою власністю останньої.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року скасовано.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на квартиру відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 261,20 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
всі договори із нерухомістю сторони вчинили в період дії Кодексу про шлюб та сім`ю 1969 року. Відповідно до пункту 1 розділу VII "Прикінцевих положень" СК України зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. Таким чином порядок набуття спільного майна та його режим у цій справі визначається нормами КпШС 1969 року, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна;
відповідно до статті 22 КпШС 1969 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Згідно зі статтею 24 КпШС 1969 року, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя;
у результаті укладання договорів купівлі-продажу квартир в 1999 році не змінився правовий режим зазначеної нерухомості, тобто, вона продовжила перебувати у спільній сумісній власності подружжя, змінився тільки титульний власник такої нерухомості. Згідно з частиною першою статті 17 Закону України "Про власність" (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) майно, придбане внаслідок спільної праці сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Презумпція права спільної сумісної власності на майно може буде спростована заінтересованою особою яка доведе, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти;
суд першої інстанції зробив помилковий висновок, про те, що спірна квартира є приватною власністю позивача, оскільки позивачем не надано доказів того, що станом на 1994 рік позивач придбала квартиру під АДРЕСА_2 за власні грошові кошти. Посилання суду першої інстанції на зміст заяви, відповідно до якої ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_3 за власні кошти, та яка міститься в договорі купівлі-продажу від 14 вересня 1999 року за реєстровим № 4-7553, як на підставу визнання спірної квартири особистою приватною власністю є помилковим. Згідно частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (частини перша-третя статті 77 ЦПК України). Оскільки колишнім подружжям вказані квартири були придбані у 1994-1999 роках за спільні кошти, чого сторони не заперечували в ході розгляду справи, то заяву позивача щодо придбання у 1999 році квартири АДРЕСА_3 у відповідача за власні кошти, не можна вважати належним та допустимим доказом щодо джерела походження коштів на придбання спірної квартири АДРЕСА_1 .
Аргументи учасників справи
01 серпня 2022 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 із використанням системи "Електронний суд" подала касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року, у якій ОСОБА_1 просить: скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції; стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати.
Касаційна скарга мотивована тим, що підставами касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду є:
пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 19 березня 2018 року у справі № 490/2579/15-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 334/8276/15-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 420/370/19, від 20 жовтня 2021 року у справі № 307/2463/15-ц, від 11 лютого 2022 року у справі № 947/22756/19. Апеляційний суд застосував лише норми КпШС України, а саме статті 22 та 24 КпШС, не врахувавши норми СК України, зокрема статті 57, 60 СК України, застосування яких обґрунтоване Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18. При застосуванні норм КпШС суд не врахував висновки Верховного Суду, викладені у вказаних постановах, про те, що критеріями, які дозволяють надати майну режим спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя. Суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Також суд не врахував, що не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто. Апеляційний суд застосував статті 22 та 24 КпШС без врахування норми статті 57 СК України та висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19 березня 2018 року у справі № 490/2579/15-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 334/8276/15-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, про те, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну режиму спільної сумісної власності подружжя;
пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України - судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктами 1) та 4) частини третьої статті 411 ЦПК України. Суд не дослідив зібрані у справі докази, а саме: договір купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року, зареєстрований у реєстрі за № 4-7553; заяву, яка оформлена на зворотній стороні вказаного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 ; договір купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року, зареєстрований у реєстрі за № 4-7555, чим порушив статті 77, 78, 89 ЦПК України. Суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Суд апеляційної інстанції зробив безпідставний висновок про те, що позивач не заперечує проти придбання спірної квартири АДРЕСА_4 за спільні кошти подружжя, хоча позивач звернулася до суду, щоб визнати дану квартиру особистою приватною власністю на підставі доказів, що підтверджують придбання останньої за власні кошти позивача. Якщо позивач заперечує проти того, що спірна квартира АДРЕСА_4 була придбана нею за спільні кошти подружжя, то суд не може в своєму рішенні зазначати, що вона цього не заперечувала в ході розгляду справи, та не обґрунтувати таку обставину наявними в матеріалах справи доказами. Натомість апеляційний суд встановив, що спірна квартира АДРЕСА_4 придбана за спільні кошти подружжя на підставі припущень, а не фактів, що є порушенням частини шостої статті 81 ЦПК України.
ОСОБА_1 вказує, що:
апеляційний суд, посилаючись на пункт 1 розділу VII "Прикінцевих положень" СК України зробив висновок, що порядок набуття спільного майна та його режим у цій справі визначається нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна. Проте суд не врахував, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а визнання права особистої приватної власності на майно, набуте за час перебування в шлюбі, має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України. До подібного висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18. Київський апеляційний суд застосував лише норми КпШС України;
суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що презумпція права спільної сумісної власності на майно може буде спростована заінтересованою особою яка доведе, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У даній справі позивач виступила заінтересованою особою, яка в судовому порядку спростувала презумпцію права спільної сумісної власності на спірну квартиру АДРЕСА_4 шляхом подання доказів, що підтвердили джерело походження коштів, за які вона була придбана. У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власність того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19 березня 2018 року у справі № 490/2579/15-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 334/8276/15-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18;
апеляційний суд зазначив, що, оскільки колишнім подружжям вказані квартири були придбані у 1994-1999 роках за спільні кошти, чого сторони не заперечували в ході розгляду справи, відтак заяву позивача щодо придбання у 1999 році квартири АДРЕСА_3 у відповідача за власні кошти, не можна вважати належним та допустимим доказом щодо джерела походження коштів на придбання спірної квартири АДРЕСА_1 . Вказане твердження суду апеляційної інстанції є неправдивим та таким, що не відповідає матеріалам справи, оскільки позивач у позовній заяві, у відповіді на відзив, у відзиві на апеляційну скаргу, у судовому засіданні суду першої інстанції та через представника у суді апеляційної інстанції зазначила, що квартира АДРЕСА_3 була придбана нею за власні кошти, а не за спільні, на підтвердження чого надала вказану заяву. Матеріали справи містять копію договору купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року, зареєстрованого у реєстрі за № 4-7553, отриману позивачем в Київському державному нотаріальному архіві. Відповідно до заяви, яка оформлена на зворотній стороні вказаного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6, позивач зазначила, що квартира АДРЕСА_3 була придбана нею за власні кошти, а відповідач цей факт підтвердив та поставив свій підпис у вказаній заяві. Викладена в заяві інформація посвідчена нотаріусом Двадцятої Київської державної нотаріальної контори Сердюк Н. А. Вказаний документ є належним доказом, оскільки містить інформацію про предмет доказування, а саме доводить походження коштів, за які позивачем була придбана спірна квартира АДРЕСА_4, а також є допустимим доказом, оскільки був одержаний на офіційний запит з дотриманням встановленого законом порядку, що підтверджується і листом Київського державного нотаріального архіву від 12 лютого 2020 року № 380/01-21. Апеляційним судом не правильно застосовано статті 77 та 78 ЦПК України у частині визначення належності та допустимості такого доказу, як заява, яка оформлена на зворотній стороні вказаного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6, відхилено даний доказ без нормативного обґрунтування його неналежності та недопустимості;
позивач зазначила, що спірна квартира АДРЕСА_4 придбана нею за кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_3 . Квартира АДРЕСА_3 була продана, а спірна квартира АДРЕСА_4 була придбана позивачем у один і той же день - 14 вересня 1999 року, у одного і того ж нотаріуса Двадцятої Київської державної нотаріальної контори Сердюка Н. А. Договори купівлі-продажу вказаних квартир укладені 14 вересня 1999 року підтверджують передачу та отримання сторонами коштів. Так, у пункті 3 договору купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року № 4-7553 зазначено наступне: "Цей продаж вчинено за 20822 (двадцять тисяч вісімсот двадцять дві) гривні, які я, ОСОБА_1, отримала повністю від ОСОБА_2 до підписання цього договору". Своїм підписом на правочині відповідач підтвердив наведену у ньому інформацію, тобто, підтвердив передачу коштів. Оскільки даний договір посвідчений нотаріально, це підтверджує дійсність підпису відповідача та дійсність його волевиявлення. Так само і пункт 3 договору купівлі-продажу квартири від 14 вересня 1999 року № 4-7555 містить підтверджену інформацію, що ОСОБА_2 отримав від позивача 3 875, 86 грн. Реєстраційні номери договорів вказують на те, що спочатку був укладений договір про продаж квартири АДРЕСА_3 (договір № 4-7553), за яким позивач отримала кошти, а потім було укладено договір № 4-7555, за яким позивач за отримані особисті кошти купила у відповідача спірну квартиру АДРЕСА_4 . Отже, матеріали справи містять докази придбання позивачем квартири АДРЕСА_3 за власні кошти, продажу її як приватної власності, отримання коштів від її продажу у сумі 20 822 грн та купівлі спірної квартири АДРЕСА_4 за 3 876 грн, тобто, саме за особисті кошти. Проте на ці докази у їх сукупності апеляційний суд не звернув належної уваги, при цьому зробив безпідставний висновок, що позивач не заперечує придбання квартир за спільні кошти подружжя;
апеляційний суд не дослідив належним чином мотивів продажу квартири АДРЕСА_3 та спірної квартири АДРЕСА_4 подружжям один одному під час шлюбу, про які позивач зазначала як у суді першої інстанції, так і представник позивача наголошувала у суді апеляційної інстанції. Причиною, з якої позивач продала свою квартиру АДРЕСА_3 відповідачу та купила в останнього спірну квартиру АДРЕСА_4, стала його вимога про даний перепродаж як умова швидкого розірвання шлюбу. Як відомо, шлюб було розірвано між сторонами 16 листопада 1999 року, тобто, через два місяці після укладення відповідних договорів купівлі-продажу квартир. Позивач не погодилася б на таку умову, якби вона придбавала б спірну квартиру АДРЕСА_4 як спільну сумісну власність, розуміючи, що в майбутньому можливо довелося б ділити дану квартиру як спільне майно подружжя. Тому позивач і склала заяву, яка оформлена на зворотній стороні договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_7, яку вона продає відповідачу, придбана на її власні кошти;