Постанова
Іменем України
19 вересня 2022 року
місто Київ
справа № 450/2645/20
провадження № 61-7св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., Шандри М. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 26 серпня 2020 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання її такою, яка втратила право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що йому на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . У цьому будинку зареєстрована відповідачка, яка в ньому не проживає без поважних причин з 2018 року. Зазначав, що фактичне місце знаходження та проживання ОСОБА_2 йому не відоме.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
ОСОБА_2 08 грудня 2020 року пред`явила до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про усунення для неї перешкод у користуванні будинком за адресою: АДРЕСА_1 .
Вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 обґрунтовувала тим, що з 17 січня 2006 року вона зареєстрована у будинку за зазначеною адресою з дозволу попереднього власника будинку. Між її матір`ю та ОСОБА_1 існувала домовленість про те, що вона проживатиме у будинку, допоки не отримає земельну ділянку, в черзі на яку очікувала з 2006 року, а її мати відмовляється від своєї спадщини на половину спірного будинку. Втім, ОСОБА_1 без попередження замінив усі замки, повісив колодки на брамі та фактично позбавив її права користування житловим приміщенням. Позивач за зустрічним позовом зазначала, що систематично сплачувала за комунальні послуги, несла фінансові витрати з власної ініціативи для облагородження будинку, наведення чистоти та порядку в ньому.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 05 липня 2021 року Пустомитівський районний суд Львівської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та задовольнив зустрічний позов ОСОБА_2 .
Суд усунув ОСОБА_2 перешкоди у користуванні житловим будинком за місцем реєстрації: АДРЕСА_1, та зобов`язав ОСОБА_1 передати їй ключі від замінених дверних замків, встановлених колодок.
Здійснив розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції обґрунтовував рішення тим, що ОСОБА_2 як член сім`ї власника будинку правомірно набула право на користування спірним житловим приміщенням. Непроживання ОСОБА_2 в цьому будинку зумовлене поважними причинами, існуванням постійних конфліктів між сторонами, тому підстав для задоволення первісного позову немає. Суд зазначив, що, виселившись із будинку, ОСОБА_2 мала бажання туди повернутися, однак не мала змоги цього зробити, адже ОСОБА_1 без її відома та згоди змінив замок від вхідних дверей, не надавши їй ключів, чим обмежив право своєї племінниці на вільне користування житлом. Суд першої інстанції зробив висновок, що задоволення зустрічного позову гарантує ОСОБА_2 збереження права користування спірним будинком нарівні із його власником, членом сім`ї якого вона є.
Постановою від 16 грудня 2021 року Львівський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1, рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 липня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення.
Суд задовольнив позов ОСОБА_1, визнав ОСОБА_2 такою, яка втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив.
Здійснив розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї ОСОБА_1, виселилася зі спірного будинку добровільно. Зустрічний позов відповідачка подала після звернення ОСОБА_1 до суду із позовом про визнання її такою, яка втратила право користування житловим приміщенням. Перед виселенням із спірного будинку ОСОБА_2 набула у власність інший будинок та земельну ділянку. Також відповідач була співвласником квартири, проте під час розгляду судом цього спору відчужила належну їй частку в праві власності на цю квартиру на підставі договору дарування, чим штучно погіршила свої житлові умови. Апеляційний суд врахував, що ОСОБА_2 забезпечена власним житлом і формально зберігає реєстрацію місця проживання у спірному будинку з метою одержання земельної ділянки.
З наведених підстав суд виснував, що задоволення первісного позову забезпечить захист прав власника житла і за встановлених обставин не може вважатися порушенням конституційних прав та конвенційних положень про право на житло.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_2 30 грудня 2021 року із застосуванням поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року, рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 липня 2021 року залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_2, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалене з неправильним застосуванням норм процесуального права та порушенням норм матеріального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила, що:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, щодо підстав виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх; у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 640/16022/16-ц, відповідно до якого припинення сімейних стосунків із власником житла не позбавляє особу права на користування житловим приміщенням, до якого позивач вселився як член сім`ї власника на законних підставах за його згодою;
- суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 28 травня 2020 року у справі № 328/2111/17, відповідно до якого належність на праві власності іншого жилого приміщення не свідчить про втрату права користування житловим приміщенням, у якому особа зареєстрована; у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18, від 13 січня 2021 року у справі № 462/6206/17, якими визначено порядок застосування статті 71 Житлового кодексу України (далі - ЖК України);
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15-ц, щодо частини третьої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України);
- суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про долучення доказів до справи.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_1 у липні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 24 червня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що власником спірного житлового будинку АДРЕСА_1 була мати ОСОБА_1 і баба ОСОБА_2 - ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_1 успадкував за заповітом після смерті його матері зазначений житловий будинок.
ОСОБА_1 зареєстрований в спірному будинку з 14 грудня 2006 року, а ОСОБА_2 - з 14 лютого 2008 року.
Згідно з актами обстеження житлово-побутових умов від 24 травня і 25 грудня 2019 року та від 15 червня 2020 року, складеними комісією Кам`янопільського старостинського округу, ОСОБА_2 у спірному будинку не проживає, її речей у цьому будинку немає.
Також суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 є власником житлового будинку АДРЕСА_2, загальною площею 58, 6 кв. м, житловою площею 41, 2 кв. м, та земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, площею 0, 2145 га, на підставі договорів купівлі-продажу від 08 травня 2019 року.
На час виникнення спірних правовідносин ОСОБА_2 була співвласником квартири АДРЕСА_3 . Свою частку у праві на цю квартиру відповідач безоплатно відчужила ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 09 грудня 2020 року, тож під час розгляду цього спору судом.
Право, застосоване судом
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з частиною першою статті 317 Цивільного кодексу України
(далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з частинами другою, четвертою статті 3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
У частині другій статті 64 ЖК України зазначено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України, статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України, у частині другій якої зазначено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
За змістом зазначених норм матеріального права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Ця норма права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року
у справі № 6-709цс16 зазначено, що системний аналіз положень статей 383, 391, 405 ЦК України та положень статей 150, 156 ЖК України у поєднанні зі статтею 64 ЖК України дає підстави для висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі гарантується, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання "вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав" (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1990 року у справі Powell and Rayner v. the U.K.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року в справі Gillow v. the U.K.), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року в справі Larkos v. Cyprus).
За змістом рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Отже, право на житло є одним з фундаментальних прав людини, гарантованих не тільки Конституцією України, а і Конвенцією, має велике економічне і соціальне значення, а тому суд при вирішенні спору, пов`язаного з правами на житло, зобов`язаний встановити не тільки законність втручання у право на повагу до житла та його мету, а також необхідність такого втручання в демократичному суспільстві.
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.