ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
6 вересня 2022 року
м. Київ
справа №177/1206/20
провадження № 51-733 км 22
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Макаровець А.М.,
суддів Лагнюка М.М., Маринича В.К.,
за участю:
секретаря судового засідання Демчука П.О.,
прокурора Нескородяного А.М.,
потерпілої ОСОБА_1 (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020040230001098, за обвинуваченням
ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки смт Радушне Криворізького району Дніпропетровської області, громадянки України, зареєстрованої в АДРЕСА_1 ), яка фактично проживає в АДРЕСА_2 ), раніше не судимої,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК),
за касаційною скаргою захисника Горелікова М.М. в інтересах засудженої ОСОБА_2 на вирок Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2021 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2021 року ОСОБА_2 визнано винуватою у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК її звільнено від відбуття основного покарання з іспитовим строком 2 роки та покладено обов`язки, передбачені ст. 76 КК.
Цивільний позов потерпілої ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення матеріальної та моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивачки 200 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 23 листопада 2021 року вирок залишив без зміни.
Зазначеним вироком ОСОБА_2 було визнано винуватою в тому, що вона порушила правила безпеки дорожнього руху, унаслідок чого потерпілій було заподіяно тяжке тілесне ушкодження потерпілій, за таких обставин.
Так, ОСОБА_2 12 червня 2020 року близько 20:30 керувала технічно справним транспортним засобом марки "Geely MK Cross", р/н НОМЕР_1, у світлий час доби та рухалася з пасажиром ОСОБА_3 по проїзній частині вул. Вільної, з боку вул. Лікарняної у напрямку вул. Щасливої в смт Радушне Криворізького району Дніпропетровської області зі швидкістю близько 10 км/год, при цьому, у порушення вимог пп. "а" п. 2.1 Правил дорожнього руху, не мала при собі посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії. У попутному напрямку, у габаритній смузі руху цього ж автомобіля, йшли ОСОБА_4, ОСОБА_1, яка котила візок із новонародженою дочкою, ОСОБА_5 . ОСОБА_2, наближаючись до цих пішоходів, діючи зі злочинною недбалістю, проявила неуважність до дорожньої обстановки та її зміни, не вжила заходів для зменшення швидкості аж до повної зупинки керованого нею транспортного засобу, чим порушила вимоги п. 1.5, пп. "б" п. 2.3, п. 12.3 Правил дорожнього руху та допустила наїзд на пішохода ОСОБА_1 .
Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_1 отримала тілесні ушкодження, які за характером належать до тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя.
Короткий зміст вимог, наведених у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої, а також на порушення вимог закону в частині вирішення цивільного позову, просить змінити судові рішення в частині призначення додаткового покарання та звільнити ОСОБА_2 від додаткового покарання, призначеного вироком за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 2 роки, а також повністю відмовити в задоволенні цивільного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди.
На обґрунтування своїх вимог у частині незгоди з призначенням обвинуваченій додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами зазначає, щосуди попередніх інстанцій, ухвалюючи судові рішення в цій частині:
- у повній мірі не врахували того, що обвинувачена свою вину у вчиненому визнала повністю, щиро розкаялася, активно сприяла розкриттю злочину, частково відшкодувала потерпілій завдану шкоду, вперше притягується до кримінальної відповідальності, за місцем проживання та роботи характеризується позитивно, має на утриманні малолітнього сина;
- не врахували, що вона скоїла кримінальне правопорушення з необережності в умовах відсутності в неї на момент його скоєння права керувати транспортними засобами та відповідного досвіду;
- не звернули уваги на ті обставини, що обвинувачена працює і проживає в різних населених пунктах і використання нею транспортного засобу з метою щоденного пересування з одного населеного пункту до іншого для виконання трудових обов`язків в умовах карантину є єдиним засобом для пересування, а тому застосування такого додаткового покарання не є необхідним і буде несправедливим внаслідок суворості, до того ж у санкції ч. 2 ст. 286 КК передбачено призначення покарання з позбавленням права керувати транспортними засобами або без такого;
На думку захисника, суд апеляційної інстанції не врахував, що досягнення мети покарання, визначеної ст. 50 КК, у цьому конкретному випадку цілком можливе без позбавлення права керувати транспортним засобом, оскільки вказані вище обставини з урахуванням визнання обвинуваченою своєї вини, вибачення перед потерпілою, часткового відшкодування завданих збитків, готовності понести відповідальність, у тому числі і цивільно-правову, як вважає захисник, безумовно свідчать про виправлення ОСОБА_2, а також гарантії запобігання вчиненню нових злочинів.
Незгоду в касаційній скарзі з розміром стягнутої з обвинуваченої на користь потерпілої моральної шкоди захисник обґрунтував тим, що:
- на його переконання, розмір стягнутої моральної шкоди в сумі 200 000 грн є завищеним і не відповідає реальному ступеню моральних страждань потерпілої та категорії злочину, який за спрямованістю умислу є ненавмисним;
- висновки судів першої та апеляційної інстанцій, на підставі яких вирішувалося питання щодо розміру завданих душевних страждань та моральної шкоди, ґрунтуються на матеріалах справи лише частково;
- ухвалюючи рішення в частині відшкодування моральної шкоди, суди попередніх інстанцій не зазначили,які саме зміни в житті потерпілої виникли в результаті травм, крім перебування 28 днів на стаціонарному лікуванні;
- суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо втрати чоловіком потерпілої місця роботи за кордоном, оскілки вказані обставини підтверджено лише показаннями самої потерпілої, а не матеріалами даного кримінального провадження, що також свідчить про недоведеність зміни способу життя самої потерпілої та членів її сім`ї;
- у свою чергу під час розгляду справи суди попередніх інстанцій не врахували, що після виписки з лікарні потерпіла повернулася до свого звичного способу життя, а обставин, які б спростовували цей факт і свідчили про настання безповоротних змін у житті потерпілої (на момент злочину вона була безробітною), не було встановлено, а отже відсутні підстави свідчити про зміни звичного способу життя потерпілої;
- суд апеляційної інстанції не врахував, що матеріали кримінального провадження не містять будь-яких доказів, які свідчать про об`єктивну необхідність у проведенні потерпілій реабілітаційних процедур після виписки з лікарні, про що було зазначено в касаційній скарзі;
- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що обвинувачена як на момент вчинення кримінального правопорушення, так і на момент розгляду справи працювала вчителем, її заробітна плата становить менше 10 000 грн (тобто не перевищує розміру середньої заробітної плати по регіону), а тому відшкодування збитків у такому значному розмірі, які встановлено судами попередніх інстанцій, за перебування потерпілої 28 днів на лікуванні є непід`ємним тягарем для неї та її родини.
Крім того, захисник вважає, що стягнення з обвинуваченої моральної шкоди без урахування відповідальності страховика, визначеної договором страхування та посвідченої відповідним полісом, суперечить вимогам Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон), оскільки транспортний засіб, яким на момент ДТП керувала обвинувачена, забезпечений полісом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, чинним на момент ДТП, яким визначено страхові суми на одного потерпілого в межах лімітів: за шкоду заподіяну життю і здоров`ю в сумі 200 000 грн та за шкоду завдану майну - 100 000 грн.
Зокрема, відповідно до ст. 26-1 вищезазначеного Закону страховиком (у випадках, передбачених підпунктами "г" і "ґ" п. 41.1 та пп. "в" п. 41.2 ст. 41 цього Закону, - МТСБУ) відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час ДТП, моральна шкода в розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю. Тому, на переконання захисника, суду першої інстанції належало стягнути зі страховика 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю, а іншу частину - з обвинуваченої.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор заперечував щодо задоволення касаційної скарги.
Потерпіла також заперечувала щодо задоволення вимог касаційної скарги, оскільки ОСОБА_2 і так звільнена від реального відбування основного покарання, а незважаючи на те, що засуджена вчинила ДТП поруч із місцем її проживання, протягнула її автомобілем близько 20 м, при тому, що у дитячому візку була новонароджена дитина, яку дивом не зачепила, бо був поруч чоловік, ОСОБА_2 постійно "поливає її брудом", на відшкодування шкоди за весь цей час остання сплатила їй тільки близько 4 000 грн, у той час, як страхова компанія взагалі відмовила їй у страховій виплаті, оскільки страховий поліс виписаний на чоловіка ОСОБА_2, а остання взагалі на момент ДТП не мала права керувати транспортними засобами.
Мотиви Суду
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_2 та правильність кваліфікації її дій у касаційній скарзі захисником не оскаржуються.
Що стосується доводів захисника щодо суворості призначеного покарання засудженій, то вони є безпідставними з огляду на таке.
За вироком суду першої інстанції, залишеним без зміни судом апеляційної інстанції, ОСОБА_2 визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, який згідно зі ст. 12 цього Кодексу є тяжким.
Санкція ч. 2 ст. 286 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 8 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до 3 років або без такого.
Відповідно до вимог статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Кримінально-правові норми, що визначають загальні засади та правила призначення покарання, наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення особи та попередження нових кримінальних правопорушень.
Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (наприклад, у справі "Довженко проти України") зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, належним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію між визначеним судом хоча й у межах відповідної санкції статті видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.