Постанова
Іменем України
08 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 201/2366/18
провадження № 61-4302св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Перша дніпровська державна нотаріальна контора,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 03 грудня 2021 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2, третя особа - Перша дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним, посилаючись на те, що вона є дочкою ОСОБА_3 та ОСОБА_4, шлюб між якими було розірвано 27 жовтня 1995 року. Її батько ОСОБА_3, який був власником квартири АДРЕСА_1, помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . У встановлений законом шестимісячний строк вона звернулася до Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом, на підставі якої 15 липня 2016 року державним нотаріусом Парусниковою-Сімон І. М. було заведено спадкову справу № 419/2016. Однак постановою державного нотаріуса Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Парусникової-Сімон І. М. від 06 грудня 2016 року їй було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 у зв`язку з тим, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за іншою особою, тобто квартира не належить спадкодавцю. 15 лютого 2017 року їй стало відомо, що 21 листопада 2008 року між її батьком ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, на підставі якого відповідач набула право власності на вказану квартиру. Крім того, під час розгляду справи № 201/4391/17 за її позовом до ОСОБА_2, треті особи: Перша дніпропетровська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради, про визнання договору довічного утримання недійсним та визнання права власності вона дізналася про існування заповіту ОСОБА_3 від 21 лютого 2007 року, яким її батько заповів усе належне йому майно на користь ОСОБА_2 . Зазначений заповіт складено з порушенням законодавства України, оскільки на момент складання заповіту ОСОБА_3 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, не підписував заповіт, що підтверджується висновком судової почеркознавчої експертизи № 2352-19, складеним 22 жовтня 2019 року експертом Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним заповіт, складений 21 лютого 2007 року ОСОБА_3 та посвідчений нотаріусом Фаст Л. Д.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 заперечила проти позову та просила відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що заповіт ОСОБА_3 було посвідчено 21 лютого 2007 року нотаріусом Фаст Л. Д., що відповідає загальним вимогам, дотримання яких є необхідним для чинності правочину. Заповіт відповідав волі заповідача і його волевиявлення було вільним. Тому позов є безпідставним, має штучний характер та підриває ділову репутацію державної нотаріальної контори.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 03 грудня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що обставини, на які посилалася позивач в позовній заяві не підтверджуються матеріалами справи і спростовуються висновком судової почеркознавчої експертизи № 5377-20, складеним 22 квітня 2021 року експертом Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, яким встановлено, що підпис і рукописні написи в заповіті ОСОБА_3 від 21 лютого 2007 року виконані саме ОСОБА_3 .
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 03 грудня 2021 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
12 травня 2022 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 03 грудня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 3 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що місцевий суд необґрунтовано відхилив клопотання її представника про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.
31 травня 2022 року справа № 201/2366/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3 та ОСОБА_4, шлюб між якими було розірвано 27 жовтня 1995 року.
ОСОБА_3 був власником квартири АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
У встановлений законом шестимісячний строк ОСОБА_1 звернулася до Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом, на підставі якої 15 липня 2016 року державним нотаріусом Парусниковою-Сімон І. М. було заведено спадкову справу № 419/2016.
Постановою державного нотаріуса Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Парусникової-Сімон І. М. від 06 грудня 2016 року ОСОБА_1 було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 у зв`язку з тим, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за іншою особою, тобто квартира не належить спадкодавцю.
15 лютого 2017 року ОСОБА_1 стало відомо, що 21 листопада 2008 року між її батьком ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, посвідчений нотаріусом Першої дніпропетровської держаної нотаріальної контори за реєстровим № 1-5239, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на вказану квартиру.
Крім того, під час розгляду справи № 201/4391/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Перша дніпропетровська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради, про визнання договору довічного утримання недійсним та визнання права власності, ОСОБА_1 дізналася про існування заповіту ОСОБА_3 від 21 лютого 2007 року, яким її батько заповів усе належне йому майно на користь ОСОБА_2 . Вказаний заповіт був посвідчений державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Фаст Л. Д. за реєстровим № 4-336.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вищевказаний заповіт є недійсними, оскільки ОСОБА_3 на момент його складання не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, не підписував цей заповіт.
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою, другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Статтею 1247 ЦК України передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі статтею 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).
Частинами першою-третьою статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.