ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Крет Г. Р., Британчука В. В., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.
у справі № 761/34543/20 за заявою захисника Бутенко Світлани Юріївни, подану в інтересах ОСОБА_1 , про перегляд ухвал слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 29 грудня 2020 року та Київського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року за виключними обставинами
Ухвалою слідчого судді від 29 грудня 2020 року, залишеною без змін рішенням апеляційного суду від 02 лютого 2021 року, відмовлено у задоволенні скарги адвоката Красника С. М. на постанову начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Офісу Генерального прокурора Літкевича Д. О. (далі - начальник ДМПС ОГП) від 08 жовтня 2020 року про видачу громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 307-3 Кримінального кодексу (далі - КК) Республіки Таджикистан.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) 24 лютого 2022 року ухвалив остаточне рішення у справі «С. А. проти України» (заява № 7445/21) (далі - рішення), яким констатував, що буде порушено процесуальний аспект ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), якщо ОСОБА_1 буде видано з України за відсутності розгляду по суті загрози, з якою він, як стверджується, зіткнеться в Таджикистані. ЄСПЛ також постановив, що встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої міг зазнати заявник, та відхилив решту його вимог щодо справедливої сатисфакції.
31 серпня 2022 року Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) постановила ухвалу, якою закрила провадження за заявою захисника Бутенко С. Ю., подану в інтересах ОСОБА_1 , про перегляд ухвал слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 29 грудня 2020 року та Київського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року за виключними обставинами.
Не погоджуючись із таким рішенням колег, вважаємо, що заяву слід було розглянути по суті та залишити без задоволення з огляду на таке.
Щодо розгляду заяви по суті
У своєму рішенні ЄСПЛ констатував, що буде порушено процесуальний аспект ст. 3 Конвенції, якщо заявника буде видано з України за відсутності розгляду по суті загрози, з якою він, як стверджується, зіткнеться в Таджикистані, разом з тим вказав, що жодним національним органом не було перевірено таких ризиків.
У заяві про перегляд судових рішень за виключними обставинами захисник Бутенко С. Ю. стверджувала про незаконність рішень судів першої та апеляційної інстанцій та просила їх скасувати, вважаючи, що ризики неналежного поводження із заявником у Таджикистані повинні були досліджуватись саме судами під час розгляду скарг заявника на постанову про його видачу від 08 жовтня 2020 року. Крім того, вона зазначала, що оскільки ОСОБА_1 подав заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішення про видачу було постановлене всупереч вимогам ч. 4 ст. 590 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), що є підставою для скасування такої постанови.
Як зазначала захисник, хоча на сьогодні постанова про видачу й не виконана, однак залишається не скасованою і може підлягати виконанню в майбутньому, у зв`язку із чим у своїй заяві порушила питання про застосування додаткового заходу індивідуального характеру - відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану заявника шляхом скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про скасування постанови про видачу громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 від 08 жовтня 2020 року.
Щодо залишення заяви без задоволення
До ЄСПЛ заявник скаржився за статтями 3 і 13 Конвенції, вказуючи, що національні органи влади не розглянули його тверджень про загрозу жорстокого поводження з ним у випадку видачі до Республіки Таджикистан. Розглянувши скаргу, Суд констатував, що буде порушено процесуальний аспект ст. 3 Конвенції, якщо заявника буде видано з України за відсутності розгляду по суті загрози, з якою він, як стверджується, зіткнеться в Таджикистані.
Як зазначив Суд, національне законодавство передбачало два потенційні механізми для розгляду скарги заявника на можливу загрозу в Таджикистані: 1) процедуру надання статусу біженця, в тому числі оскарження будь-якого несприятливого рішення у зв`язку із заявою про визнання біженцем, та 2) оскарження до судів постанови про видачу (пункт 21 рішення).
За рішенням Суду, будь-який із цих двох засобів юридичного захисту, взятий окремо, міг бути ефективним. Однак на практиці суди, які розглядають скарги на постанову про видачу, можуть вважати, як і в цій справі, що процес розгляду заяви про визнання біженцем є основним механізмом для оцінки будь-якої загрози жорстокого поводження. Вони посилалися на висновки, зроблені під час процесу надання статусу біженця, або ж на їхню відсутність, без жодного аналізу справи по суті (пункт 22 рішення). Цей підхід не є проблемним, якщо заявник має ефективний доступ до процедури надання статусу біженця. Однак через спосіб, у який міграційна служба розглядала спроби заявника подати заяву про визнання його біженцем, цей засіб юридичного захисту, визнаний національними органами влади ключовим, виявився неефективним (пункт 23 рішення).
Таким чином, у цій справі ЄСПЛ, вказавши на неефективність такого засобу юридичного захисту заявника, як оскарження до судів постанови про видачу, констатував, що така ситуація виникла через спосіб, у який міграційна служба розглядала спроби заявника подати заяву про визнання його біженцем.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається, Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VІ).
За змістом ч. 1 ст. 7 Закону № 3671-VІ, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви, яка особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі - центральний орган виконавчої влади), за місцем тимчасового перебування заявника. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 8 Закону № 3671-VІ центральний орган виконавчої влади, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника.
Крім того, за змістом ч. 7 ст. 7 Закону № 3671-VІ, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються, зокрема, документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вивчення та перевірку поданих документів та фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч. 11 ст. 9 Закону № 3671-VІ здійснює центральний орган виконавчої влади.
За змістом статей 573, 574, 590 КПК, у разі надходження запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи центральний орган України щодо видачі (екстрадиції) розглядає його, організовує проведення екстрадиційної перевірки та після вивчення її матеріалів приймає рішення про видачу особи (екстрадицію) або відмову у видачі (екстрадиції) іноземній державі.
Частиною 1 ст. 589 КПК передбачені підстави для відмови у видачі особи іноземній державі, а відповідно до ч. 4 ст. 590 цього Кодексу рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України.