Постанова
Іменем України
31 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 461/7775/17
провадження № 61-1176св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі - Акціонерне товариство "Державний ощадний банк України",
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 23 січня 2020 року у складі судді Радченка В. Є. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Ощадбанк") про стягнення суми вкладу за договором, процентів на вклад, процентів на вклад за період прострочення повернення коштів, 3% річних, інфляційних нарахувань та пені.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 08 липня 2013 року він уклав договір банківського вкладу з АТ "Ощадбанк" на суму 61 500,00 грн до 08 серпня
2014 року зі сплатою 16,5 % річних.
Строк дії договору закінчився, однак банк грошові кошти не повернув. У відповідь на звернення, позивача повідомлено, що вказаний договір депозиту не зареєстрований, а тому кошти йому не будуть повернуті.
Як з`ясувалося, працівники банку, а саме завідувач відділення та касир, присвоїли його кошти, і вироком Личаківського районного суду м. Львова, зміненого ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 27 жовтня
2017 року, їх визнано винними у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191 і частиною першою статті 366 КК України.
В процесі розгляду указаного кримінального провадження банк звернувся з позовом про визнання укладеного договору нікчемним. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року у задоволенні вказаного позову відмовлено.
З урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
стягнути з АТ "Ощадбанк" суму вкладу за договором від 08 липня 2013 року у розмірі 61 500,00 грн, проценти на вклад у розмірі 11 009,34 грн, проценти на вклад за період прострочення повернення коштів в розмірі 52 655,70 грн, 3 % річних від простроченої суми в розмірі 11 287,60 грн, інфляційні в розмірі
94 189,70 грн, пеню в розмірі 3 494 430,00 грн за період з 08 серпня 2014 року по 17 жовтня 2019 року, всього 3 725 072,34 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 23 січня 2020 року позов задоволено частково.
Стягнуто з АТ "Ощадбанк" на користь ОСОБА_1 суму вкладу за договором
№ 1230475 на вклад "Депозитний" від 08 липня 2013 року у розмірі 61 500 грн, проценти на вклад в розмірі 11 009,34 грн, проценти на вклад за період прострочення повернення коштів в розмірі 52 655,70 грн, 3% річних від простроченої суми в розмірі 11 287,60 грн, інфляційні в розмірі 94 189,70 грн, пеню в розмірі 902,43 грн, а всього 231 544,77 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з АТ "Ощадбанк" на користь держави судовий збір у розмірі 3 473,17 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між банком та його працівником ОСОБА_2 виникли деліктні зобов`язання. В той час між ОСОБА_1 та АТ "Ощадбанк" виникли договірні зобов`язання, що встановлено рішенням Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року у справі № 463/5896/14. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі та вироком у кримінальній справі, що набрали законної сили свідчать про те, що був укладений договір депозиту та на підтвердження внесення суми вкладу у розмірі 61 500 грн сторони оформили заяву про прихід готівки. Договір банківського вкладу № 1230475 від 08 липня 2013 року є дійсним, між сторонами виникли договірні зобов`язання, які підлягають виконанню. Відмова банку у поверненні коштів є неправомірною, тому вимога позивача про стягнення суми вкладу та відсотків обґрунтована. З урахуванням наведеного з АТ "Ощадбанк" підлягає стягненню сума вкладу у розмірі 61 500,00 грн та відсотки на суму вкладу в розмірі 11 009,34 грн, згідно з наданого позивачем розрахунком.
Договір банківського вкладу, укладений сторонами 08 липня 2013 року, не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов`язань за цим договором після закінчення терміну його дії. Таким чином, після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом, зокрема, після закінчення строку дії депозитного договору (з 08 серпня 2014 року по
17 жовтня 2019 року), виходячи із процентної ставки за вкладом "на вимогу" у розмірі 52 655,70 грн.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Враховуючи, що зобов`язання за договором банківського вкладу АТ "Ощадбанк" не виконано, тому стягненню підлягають інфляційні втрати і 3 % річних за весь час прострочення зобов`язання з 08 квітня 2014 року по 17 жовтня 2019 року.
Вирішуючи питання про стягнення пені відповідно до статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" суд виходив із того, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг. З відповідача підлягає до стягнення пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", у розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі, що відповідає правовій позиції, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі
№ 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19). Пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України встановлюється спеціальна позовна давність в один рік до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Суд погодився з позицією представника відповідача, що позивачем неправильно розраховано розмір пені відповідно до Закону України "Про захист прав споживачів" - 3 494 430,00 грн. Суд вважав правильним представлений відповідачем розрахунок, згідно якого стягненню підлягає пеня у розмірі 902,43 грн.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, апеляційну скаргу АТ "Ощадбанк" задоволено.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 23 січня 2020 року в частині стягнення з АТ "Ощадбанк" на користь ОСОБА_1 52 655,70 грн заборгованості з процентів, нарахованих після закінчення дії договору, за період прострочення 08 серпня 2014 року-17 жовтня 2019 року скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 23 січня 2020 року в частині стягнення з АТ "Ощадбанк" на користь ОСОБА_1 11 287,60 грн 3% річних, а також 94 189,70 грн інфляційних за весь період прострочення з 08 серпня
2014 року по 17 жовтня 2019 року змінено, зменшивши розмір стягнення 3 % річних з 11 287,60 грн до 10 799,00 грн, а також зменшивши розмір інфляційних з 94 189,70 грн до 86 767,63 грн, відтак зменшивши загальний розмір стягнення заборгованості з АТ "Ощадбанк" на користь ОСОБА_1 з 231 544,77 грн до
170 978,40 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Рішення суду першої інстанції в частині стягнення з АТ "Ощадбанк" на користь ОСОБА_1 суми вкладу за договором № 1230475 на вклад "Депозитний" від
08 липня 2013 року у розмірі 61 500 грн, процентів на вклад у розмірі 11 009,34 грн не оскаржувалося, тому згідно статті 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядалося.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що між АТ "Ощадбанк" та ОСОБА_1 виникли договірні зобов`язання, що встановлено рішенням Апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2016 року, на підтвердження внесення суми вкладу у розмірі 61 500 грн сторони оформили заяву про прихід готівки, договір банківського вкладу № 1230475 від 08 липня 2013 року є дійсним, між сторонами виникли договірні зобов`язання, які підлягають виконанню.
Що стосується доводів АТ "Ощадбанк" в частині незаконності рішення суду першої інстанції про стягнення 52 655,70 грн процентів після закінчення дії договору, за ставкою по вкладам "на вимогу" за період прострочення 08 серпня 2014 року-17 жовтня 2019 року, то як вбачається із змісту договору № 1230475 на вклад "Депозитний" від 08 липня 2013 року, сплата процентів за депозитом у розмірі 16,5 % річних здійснюється до закінчення терміну депозиту - 08 серпня 2014 року. При цьому, у п. 2.7 вказаного договору передбачено порядок вилучення всієї суми депозиту або її частини до закінчення строку дії договору, а також порядок нарахування процентів по депозиту до дня вилучення (16,5 %), а за решту строку зберігання коштів нарахування процентів за ставкою, що діє в банку по поточних рахунках на день вилучення. В свою чергу, з наданої АТ "Ощадбанк" довідкою № 111-01/14116/2020-13/вих від 21 лютого 2020 року, розмір процентної ставки за вкладом на вимогу в АТ "Ощадбанк" за період
з 08 серпня 2014 року до 17 жовтня 2019 року становить 0,00% річних. Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов, з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування вкладом у разі закінчення терміну його дії. Тому рішення суду першої інстанції в частині стягнення 52 655,70 грн процентів після закінчення дії договору необхідно скасувати, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні такої вимоги.
Оскільки внаслідок невиконання банком грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. У постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26 жовтня 2018 року у справі
№ 922/4099/17 з огляду на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 918/329/16, наведено висновок про те, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову. Аналогічні за змістом висновки сформульовано у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 27 квітня 2018 року у справі № 908/1394/17, від 21 листопада 2018 року у справі
№ 642/493/17-ц. З врахуванням поданої відповідачем 07 жовтня 2019 року заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, не підлягає задоволенню вимога про стягнення таких нарахувань за період з 08 серпня
2014 року по 31 жовтня 2014 року, оскільки вказаний період є поза межами загального строку позовної давності, тому у вказаній частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд вирішив змінити, зменшивши розмір стягнення 3 % річних з 11 287,60 грн до 10 799,00 грн, а також зменшивши розмір інфляційних з 94 189,70 грн до 86 767,63 грн.
Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. Задовольняючи частково позовну вимогу ОСОБА_1 про стягнення з відповідача пені відповідно до статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" в розмірі 902,43 грн, суд першої інстанції правильно врахував, що до вказаної вимоги необхідно застосувати спеціальну позовну давність, передбачену пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України в один рік, відтак взяв до уваги наданий відповідачем розрахунок, згідно якого стягненню підлягає пеня у розмірі 902,43 грн. Доводи апелянта ОСОБА_1 в цій частині висновків суду першої інстанції не спростовують, власний розрахунок пені з врахуванням спеціального строку позовної давності позивач не надав, відтак підстав для задоволення апеляційної скарги позивача немає.
Аргументи учасників справи
У січні 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення пені відповідно до статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову, стягнувши на його користь 3 494 430 грн.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині стягнення пені, передбаченої статтею 10 Закону України "Про захист прав споживачів", допустив неправильне застосування даної норми матеріального за та не врахував висновків щодо застосування даної норми права у подібних відносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Визначаючи розмір пені, суд погодився з позицією представника відповідача, що ним у позові неправильно розраховано розмір пені, відповідно до Закону України "Про захист прав споживачів" у сумі
3 494 430,00 грн. Внаслідок чого суд вважав правильним представлений відповідачем розрахунок. Апеляційний суд погодився з позицією суду першої інстанції щодо розміру пені.
Однак у цій справі судам слід було дотримуватися правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі
№ 761/26293/16-ц, в якій, по-перше, підтверджено застосування до даних правовідносин Закону України "Про захист прав споживачів", по-друге, визначено принцип розрахунку пені, передбаченої статтею 10 Закону України "Про захист прав споживачів" і по-третє, визначено наслідки завершення дії договору банківського вкладу. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що не вбачає підстав відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі
№ 6-2829цс16 (щодо нарахування суми відповідальності в іноземній валюті) та від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі
№ 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1881цс16 (щодо застосування частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів"). Велика Палата Верховного Суду виходила, зокрема, з того, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України). Таким чином строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі рушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення сконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України). Як наслідок Велика Палата дійшла висновку, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про виконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком процентів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. Вказана правова позиція підлягає застосуванню до розглядуваної справи, оскільки стосується наслідків невиконання банком договору банківського вкладу.
Окрім цієї правової позиції, принципи розрахунку пені, передбаченої Законом України "Про захист прав споживачів", викладено і в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 751/2322/17, якою повернуто справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" про розірвання договору та стягнення вкладу за договором банківського вкладу на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. При цьому свою ухвалу Велика Палата мотивувала тим, що у згаданій постанові великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) викладено правовий висновок згідно з яким до правовідносин між клієнтом банку та банком щодо несвоєчасного повернення банківського вкладу підлягають застосуванню положення частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується такими послугами. Розрахунок розміру пені, викладений у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 759/13827/15-ц (провадження № 61-5543св18) (на яку послався суд першої інстанції і погодився суд апеляційної інстанції) є помилковим.