Постанова
Іменем України
13 липня 2022 року
м. Київ
Справа № 363/1834/17
Провадження № 14-53цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П.
розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" (далі - відповідач; банк) про визнання недійсними умов кредитного договору, визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити дії
за касаційною скаргою позивача на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року, ухвалене суддею Рудюком О. Д., та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Поліщук Н. В., Андрієнко А. М. і Соколової В. В.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
(1) Вступ
1. Позивач звернувся з позовом про визнання недійсними умов укладеного 6 грудня 2005 року кредитного договору про встановлення додаткової плати за управління кредитом та про надання кредиту в іноземній валюті. Вважав, що ці умови є несправедливими та мають ознаки нечесної підприємницької практики. Крім того, просив визнати дії банку зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його перерахувати заборгованість позивача.
2. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд із цим рішенням у цілому погодився, але змінив мотиви суду першої інстанції, застосувавши ті приписи Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року (далі - Закон № 1023-XII), які були чинними на момент укладення кредитного договору.
3. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу позивача, мала вирішити, зокрема, такі питання:
3.1. Чи є недійсною (нікчемною) умова укладеного до 13 січня 2006 рокукредитного договору про встановлення додаткової плати (комісії) за управління кредитом? Виснувала, що означена умова кредитного договору є оспорюваною згідно з частиною першою статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, та частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (далі - ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною на підставі приписів статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 року (далі - Закон № 2121-III), частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України.
3.2. Чи є ефективним способом захисту прав позивача вимога про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість? Вирішила, що така вимога є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) й ефективним способом захисту у спірних правовідносинах.
(2) Короткий зміст позовної заяви
4. У травні 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (а. с. 64) просив:
4.1. Визнати недійсними пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 (далі - кредитний договір), укладеного з Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк "Надра" (далі - ВАТ КБ "Надра"), та викласти пункт 1.1 у такій редакції: "Банк передає позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості платності та цільового характеру використання грошові кошти (далі - кредит) у сумі 169 680,00 грн у порядку і на умовах, визначених цим Договором".
4.2. Визнати дії відповідача щодо стягнення плати за управління кредитом неправомірними.
4.3. Зобов`язати відповідача перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором.
5. Мотивував позов такими обставинами:
5.1. 6 грудня 2005 року позивач уклав із ВАТ КБ "Надра", правонаступником якого є відповідач, кредитний договір. Згідно з пунктом 1.1 останнього банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 33 600,00 дол. США у порядку і на умовах, визначених цим договором.
5.2. Пункт 1.3.2 кредитного договору передбачав, що плату за управління кредитом позичальник вносить щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник мав сплатити банку). Цю плату позичальник мав вносити у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування.
5.3. Умова кредитного договору, за якою позивач повинен сплатити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову щомісячну комісію, є несправедливою відповідно до статті 18 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній з 13 січня 2006 року) і такою, що суперечить частині третій статті 55 Закону № 2121-III. Тому згідно з частиною першою статті 203 і частиною першою статті 215 ЦК України таку умову треба визнати недійсною.
5.4. Позивач на момент укладення кредитного договору не був обізнаний з істотними умовами останнього (зокрема, з умовами кредитування), валютними ризиками під час його виконання, не мав інформації щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти під час погашення заборгованості за кредитом і процентами.
5.5. Відповідач приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, внаслідок чого ввів в оману стосовно реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач мав би сплатити за умовами кредитного договору.
5.6. Оскільки умова кредитного договору щодо його ціни істотно змінилася, то є підстави її змінити у судовому порядку згідно зі статтею 652 ЦК України.
(3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
6. 22 січня 2019 року Вишгородський районний суд Київської області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так:
6.1. Обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії.
6.2. Кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, передбачені законом, які сторони узгодили.
6.3. Позивач не довів, що умови кредитного договору мають ознаки нечесної підприємницької практики, а також, що цей договір укладений під впливом обману.
(4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
7. 23 травня 2019 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення суду першої інстанції змінив у частині обґрунтування, а в іншій частині - залишив без змін. Мотивував постанову так:
7.1. Позивач не довів, що на час укладення кредитного договору існували інші умови кредитування, які би відповідали його очікуванням, а ті, що сторони фактично обрали, - не відповідали свідомому вибору, або що він помилився стосовно обставин, які мають істотне значення, або банк, зокрема, навмисно ввів позивача в оману.
7.2. Позивач виконував обов`язки за кредитним договором, що підтверджує його обізнаність і згоду з ними. Форми омани, на які він вказував, - відсутні. Доводи про необізнаність на момент укладення кредитного договору з його істотними умовами, валютними ризиками, інформацією щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти, приховування банком інформації стосовно кінцевої сукупної вартості кредиту, реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту не можуть вплинути на визнання умов кредитного договору недійсними та на викладення їх в іншій редакції.
7.3. Звертаючись до суду та під час провадження у справі позивач не надав доказів того, що одна зі сторін кредитного договору ініціювала питання зміни його умов, і це питання вони не врегулювали.
7.4. Згідно зі статтею 652 ЦК України суд може змінити умови договору лише тоді, якщо розірвання останнього суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, що значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. В інших випадках закон не наділяє суд повноваженнями втручатись у правовідносини сторін, але на підставі відповідного позову залишає право нагляду за реалізацією ними прав та обов`язків (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17).
7.5. Доводи позивача у позовній заяві й апеляційній скарзі ґрунтуються на приписах Закону № 1023-XII у редакції Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV "Про внесення змін до Закону України "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 3161-IV), що діє з 13 січня 2006 року. Правовідносини сторін виникли 6 грудня 2005 року. Тому суд першої інстанції вказану редакцію Закону № 1023-XII застосував помилково.
7.6. Припис частини третьої статті 55 Закону № 2121-IIIзабороняє банкам вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної з банком особи як обов`язкову умову надання банківських послуг. Проте пункт 1.3.2 кредитного договору не вказує на те, що передбачена у ньому умова є обов`язковою для надання банківських послуг. Тому зазначений припис Закону є незастосовним до спірних правовідносин.
7.7. Позивач необґрунтовано вказав на постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц і Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, оскільки правовідносини сторін у цих справах урегульовані Законом № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, на відміну від правовідносин сторін справи № 363/1834/17, які виникли раніше.
(5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
8. 5 липня 2019 року позивач подав касаційну скаргу. Просив скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позову. Скаржився на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права.
(6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
9. 25 липня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відкрив касаційне провадження.
10. 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду через наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Мотивував ухвалу так:
10.1. Виключна правова проблема полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним кредитного договору у частині вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про комісію (інші подібні платежі) за обслуговування кредиту у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набраннячинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV.
10.2. Кредитний договір сторони уклали у грудні 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. Тому суд апеляційної інстанції виснував, що пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору не можна визнати недійсними через їх невідповідність приписам зазначених статей.
10.3. Застосовуючи висновки, викладені у постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17і від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, суди по-різному тлумачать дійсність (оспорюваність, нікчемність) відповідних умов кредитних договорів, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV:
10.3.1. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 вказав, що кредитний договір сторони уклали 5 травня 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. Тому правильним є висновок апеляційного суду про те, що цей договір не можна визнати недійсним через його невідповідність приписам вказаних статей. Умова кредитного договору, що передбачала комісію, не є нікчемною згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України (подібні висновки сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 6 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 3 грудня 2020 року у справі № 442/475/17). Кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін. Під час його укладення позичальниця ознайомилася з умовами договору, висловила волевиявлення її підписом, тривалий час (10 років) виконувала умови. Тобто прийняла їх і вчиняла дії, спрямовані на реальне настання юридичних наслідків.
10.3.2. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц не відступив від висновків, сформульованих у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, і виснував, що положення укладеного 28 травня 2008 року кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними.
Вказані платежі є платою, встановлення якої забороняли приписи частини третьої статті 55 Закону № 2121-III(є незмінною з дати набрання ним чинності, тобто з 17 січня 2001 року), частини четвертої статті 11 Закону № 1023-XII і пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила № 168). Ці акти були чинними на час укладення зазначеного договору. Встановлення всупереч їх вимогам невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння коштами споживача як слабкої сторони, яка має право на особливий правовий захист у відповідних відносинах. Отже, такі умови договору порушують публічний порядок (стаття 228 ЦК України).
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 положення пунктів 22 і 23 статті 1 та статті 11 Закону № 1023-XII з наступними змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їхня дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем і позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання цього договору.
Умова укладеного з 16 жовтня 2011 року договору про надання споживчого кредиту, що передбачає необхідність будь-яких платежів (зборів, відсотків, комісії) за дії, які не є послугою за Законом № 1023-XII, є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 цього Закону (у редакції Закону України від 22 вересня 2011 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" (далі - Закон № 3795-VI), що набрав чинності з 16 жовтня 2011 року,та до внесення змін на підставі Закону України "Про споживче кредитування" від 15 листопада 2016 року (далі - Закон № 1734-VIII)).
10.4. У постанові від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що пункт 1.5 кредитного договору, який сторони уклали 23 листопада 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, не можна визнати недійсним через його невідповідність зазначеному закону. Але з огляду на зміст приписів частин першої та другої статті 228 ЦК України умова кредитного договору про додаткову сплату позичальником на користь кредитора під час надання кредиту комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку є нікчемною. Вказаний платіж є платою за послугу банку, вимагати придбання якої забороняла частина третя статті 55 Закону № 2121-III. Тому така умова договору порушує публічний порядок.
10.5. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 Верховний Суд України виснував, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит стосовно зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою визнати такі положення недійсними. Тобто Верховний Суд України кваліфікував умову кредитного договору, що передбачала комісію, як оспорювану і залишив у силі рішення суду першої інстанції про визнання цієї умови недійсною (цей висновок застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судуу постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц).
10.6. Із набранням 8 лютого 2020 року чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року (далі - Закон № 460-IX) судові рішення у вказаній категорії справ здебільшого не можна оскаржити у касаційному порядку, оскільки ціна позову у них, як правило, не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тому розгляд справи Великою Палатою Верховного Суду є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики з урахуванням кількості подібних справ, які можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й у судах апеляційної та першої інстанцій, а також можуть виникнути у майбутньому.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
11. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
11.1. Чинна на час укладення кредитного договору редакція статті 18 Закону № 1023-XIIпередбачила право споживача на отримання необхідної, доступної, достовірної та повної інформації про товари (роботи, послуги) до моменту їх отримання для забезпечення можливості здійснити свідомий та виважений вибір. Крім того, у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг), які він придбаває.
11.2. Суд касаційної інстанції неодноразово досліджував кредитні договори (справи № 444/484/15-ц, № 666/4957/15-ц, № 6-1746цс16), виснував про несправедливість і тому недійсність умов щодо плати за управління кредитом чи за його обслуговування, бо банк фактично не надавав позичальникові жодних відмінних від кредитування платних послуг.
11.3. Уклавши кредитний договір, позивач сподівався на захист його прав і справедливість умов. Як позичальник він не міг знати та розуміти той факт, що передбачена пунктом 1.3.2 кредитного договору умова щомісячно вносити плату у розмірі 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом є "прихованими" відсотками за користування кредитом. Таку послугу як "управління кредитом" банк ніколи не надавав. Під час дії кредитного договору позивач сплачував щомісячний мінімальний платіж у розмірі 470 дол. США, який згідно з розрахунком заборгованості включав "прихований" відсоток за управління кредитом.
11.4. З 13 січня 2006 року банк продовжив недобросовісно стягувати з позивача плату за послуги, які фактично не надавав. Унаслідок цього позивач зазнав значних збитків у вигляді протиправного позбавлення права власності у сумі 9 991,20 дол. США (за період з січня 2006 року до лютого 2016 року включно).
11.5. Умови кредитного договору, за якими позивач має щомісячно вносити відповідачеві, крім відсотків за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливими та на момент укладення цього договору суперечили принципу добросовісності. Такі умови кредитного договору не відповідають частині третій статті 55 Закону № 2121-III, а тому їх треба визнати недійсними на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.
(2) Позиція відповідача
12. У вересні 2019 року надійшов відзив відповідача. У ньому він навів доводи про безпідставність позовних вимог, які аналогічні до висновків суду першої інстанції. На його думку, кредитний договір відповідає чинному законодавству, а твердження позивача про порушення його прав є суперечливими, неаргументованими, недоведеними. Суди попередніх інстанцій повністю з`ясували обставини справи, не порушили норм процесуального права, правильно застосували норми матеріального права. Відповідач просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін лише рішення суду першої інстанції (хоча за змістом відзиву погодився із висновками обох судів).
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
(1.1) Щодо вимоги про визнання недійсною умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом
13. Позивач стверджував, що умова кредитного договору, за якою він повинен щомісячно вносити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливою в силу приписів статті 18 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 13 січня 2006 року. Ця умова суперечить частині третій статті 55 Закону України № 2121-III. Тому згідно з частиною першою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України її слід визнати недійсною.
14. Суд першої інстанції вважав, що для задоволення означеної вимоги відсутні підстави. Відповідач ці висновки у відзиві на касаційну скаргу підтримав. Апеляційний суд загалом із висновками суду першої інстанції погодився, проте вважав помилковим застосування до спірних правовідносин приписів статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, що набрав чинності тільки з 13 січня 2006 року. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору.
15. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).
16. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
17. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга, третя статті 6 ЦК України).
18. Відповідно до статті 6 цього кодексусторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
19. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору).
20. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини: 6 грудня 2005 року ВАТ КБ "Надра", правонаступником якого є ПАТ КБ "Надра", уклало з позивачем кредитний договір; відповідно до умов цього договору банк надав позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 33 600,00 дол. США у порядку і на умовах, визначених у вказаному договорі; у пункті 1.3.1 останнього сторони передбачили, що проценти за користування кредитом розраховуються банком на підставі відсоткової ставки у розмірі 12 % річних із розрахунку 360 днів на рік.
21. Суд першої інстанції мотивував відмову у задоволенні позову, зокрема тим, що кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, погоджені сторонами.
22. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.
23. Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК Українивизначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.
24. Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.
25. Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 1 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).
26. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що у пункті 1.3.2 кредитного договору сторони погодили плату за управління кредитом, яку позичальник мав вносити щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник має сплатити банку). У цьому ж пункті договору сторони визначили, що позичальник повинен вносити таку плату у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування. Велика Палата Верховного Суду вважає, що умову кредитного договору про таку плату слід визнати недійсною.
27. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). За змістом цього припису об`єктом зобов`язання не можуть бути лише дії, які одна зі сторін вчиняє на власну користь.
28. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язуєтьсяповернути кредит та сплатити відсотки (частина перша статті 1054 ЦК України). Отже, суть зобов`язання за кредитним договором полягає в обов`язку банку надати гроші (кредит) позичальникові та в обов`язку останнього їх повернути і сплатити за користування ними проценти.
29. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.
30. Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.
31. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.
32. Тим не менше, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана.