Постанова
Іменем України
27 липня 2022 року
м. Київ
справа № 759/11501/15-ц
провадження № 61-11755св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач)
суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ,
третя особа - Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року у складі судді П`ятничук І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Музичко С. Г., та касаційну скаргу Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації на окрему ухвалу Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Музичко С. Г.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація (далі - Святошинська РДА в місті Києві), про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та виселення особи без надання іншого жилого приміщення.
Позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2 мотивовані тим, що 28 листопада 2014 року Святошинська РДА в місті Києві видала розпорядження № 723 "Про затвердження наказу щодо надання службового жилого приміщення та видачу ордера".
31 грудня 2014 року Святошинською РДА в місті Києві ОСОБА_1 разом із сином ОСОБА_2 надано ордер № 437 на право зайняття службового приміщення - квартири АДРЕСА_1, жилою площею 18,8 кв. м.
Раніше, розпорядженням Святошинської РДА в місті Києві від 06 червня 2014 року № 332 "Про включення жилого приміщення до числа службових" квартира АДРЕСА_1 включена до числа службових приміщень Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Святошинського району міста Києва.
15 січня 2015 року Святошинський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві на підставі ордера зареєстрував ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за вказаною адресою.
Позивач вказувала, що не може вселитись у спірне житло, оскільки там проживають відповідачі, які не мають до цього житла жодного відношення.
У лютому 2015 року, при черговій спробі вселитись в квартиру, відповідач ОСОБА_3 пояснила, що вона є переселенкою з міста Донецька.
На підставі викладеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивачі просили виселити відповідачів з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 24 березня 2016 року у складі судді Макаренко В. В. позов задоволено. Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з однокімнатної квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого жилого приміщення.
Заочне рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі права на користування спірним житлом не мають, оскільки вселилися до квартири АДРЕСА_1 самовільно та без будь-яких дозвільних документів, в той час, як у позивачів є ордер на зайняття службового житла і їхні права на користування житлом порушуються відповідачами у справі.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Соколової В. В., Борисової О. В., заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 24 березня 2016 року залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції у повному обсязі відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права.
Постановою Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Висоцької В. С., Лесько А. О., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Фаловської І. М., заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 24 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 08 лютого 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відповідачі безпідставно вселились у спірну квартиру є передчасними.
Касаційний суд виходив з того, що при вирішенні цього спору судами встановлено факт проживання відповідачів у спірній квартирі, яка є службовим приміщенням і перебуває на балансі органу місцевого самоврядування. Встановлено, що відповідачі є внутрішньо переміщеними особами і мають права на житло відповідно до положень статті 11 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", статті 29 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні". При цьому матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження незаконності дій відповідачів щодо вселення і проживання у спірній квартирі, зокрема доказів про притягнення відповідачів до адміністративної чи кримінальної відповідальності за незаконне зайняття жилого приміщення. Тому обставини вселення відповідачів до спірної квартири підлягають ретельному з`ясуванню при вирішенні цього спору, а саме: чи вселення відбулося за згоди балансоутримувача/власника спірної квартири, чи вселення відбулося з порушенням вимог законодавства України. Суд касаційної інстанції вказав, що без з`ясування цих обставин належним чином кваліфікувати характер правовідносин між сторонами у справі неможливо.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено.
Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, з однокімнатної квартири АДРЕСА_1, без надання іншого жилого приміщення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги є обґрунтованими і підлягають задоволенню, оскільки відповідачі права користування спірним житлом не мають, вселилися в спірну квартиру самовільно, без будь-яких дозвільних документів, в той час як у позивачів наявний ордер на право користування квартирою, а тому, виходячи зі змісту статті 116 ЖК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, з урахуванням Закону України від 21 квітня 2022 року № 2215-ІХ "Про дерадянізацію законодавства України") вимоги про виселення відповідачів з займаного жилого приміщення без надання іншого житла є обґрунтованими.
Постановою Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновок Святошинського районного суду міста Києва про доведеність позовних вимог та наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі, ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону.
Окремою ухвалою Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року повідомлено Київську міську державну адміністрацію, Святошинську районну в місті Києві державну адміністрацію про необхідність вжиття відповідних заходів щодо забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з метою запобігти порушенню прав відповідачів (внутрішньо переміщених осіб), які потребують допомоги держави та захисту своїх прав на гарантоване державою житло.
Про вжиті заходи постановлено повідомити Київський апеляційний суд не пізніше одного місяця після надходження окремої ухвали.
Постановляючи окрему увалу апеляційний суд, зауважив, що відповідачі у справі є внутрішньо переміщеними особами з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, 17 лютого 2015 року взяті на облік як особи, переміщені з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції. До того ж, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, є особами з інвалідністю з дитинства (2 група загального захворювання) та з особливими освітніми потребами.
При вирішенні цього спору судами встановлено, що відповідачі є внутрішньо переміщеними особами, і мають права на житло відповідно до положень статті 11 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", статті 29 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".
Апеляційний суд зазначив, що законом визначено, що таким житлом мають забезпечувати органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та суб`єкти приватного праваза можливості безоплатного тимчасового проживання (за умови оплати особою вартості комунальних послуг) протягом шести місяців з моменту взяття на облік внутрішньо переміщеної особи; для багатодітних сімей, інвалідів, осіб похилого віку цей термін може бути продовжено.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою звернення до суду касаційної інстанції ОСОБА_5 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 759/7803/18 (провадження
№ 61-9066св20).
Касаційна скарга мотивована тим, що, судом першої інстанції не застосовано норми матеріального права, зокрема, статтю 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), статтю 47 Конституції України, статтю 9 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", статтю 29 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".
Також заявник у касаційній скарзі вказує на те, що судами першої та апеляційної інстанцій не з`ясовано, яким чином, коли і як видано ордер на спірне жиле приміщення, що має бути встановлено у рішенні у цивільній справі, до винесення якого не можна було розглядати цю справу; не встановлено достеменно, чи самовільно зайнято спірне жиле приміщення; не з`ясовано наявність підстав для виселення без надання іншого жилого приміщення з урахуванням того, що двоє відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є особами з інвалідністю з дитинства, а усі відповідачі є вимушеними переселенцями; не встановлено достеменно наявність у позивачів права на пред`явлення позову.
У касаційній скарзі Святошинська РДА в місті Києві просить скасувати окрему ухвалу Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року, посилаючись на порушення апеляційний судом норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом залишено поза увагою, що відповідачі до Святошинської РДА у місті Києві з відповідними заявами про взяття їх на облік громадян, які потребують надання жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання не звертались у зв`язку з чим рішення про взяття чи відмову у взятті їх на облік Святошинською РДА міста Києва не приймалось.
Заявник у касаційній скарзі зазначає, що єдиною підставою для взяття внутрішньо переміщених громадян на облік громадян, які потребують надання жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання є їхня особиста заява, Святошинська РДА в місті Києві не має підстав для вжиття заходів щодо забезпечення їх прав та свобод.
При цьому заявник зазначає, що колегія суддів при постановленні окремої ухвали не оцінила той факт, що відповідачі є юридично обізнаними громадянами, в процесі розгляду справи у суді мали кілька представників (адвокатів), які захищали та роз`яснювали їм їхні права, проте свого права на подання заяви про взяття їх на облік не реалізували протягом більш ніж двох років чинності Порядку надання у тимчасове користування жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 червня 2019 року № 582 (далі - Порядок).
Заявник у касаційній скарзі вказує на те, що висновків суду щодо питання забезпечення житлом для тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб або соціальним житлом цієї категорії громадян на теперішній час немає.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Бондар А. В., подала до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5, в якій просила цю касаційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказувала, що відповідачами не було надано доказів стосовно того, що вселення відбулось за згоди балансоутримувача/власника спірної квартири. Також зазначила, що в матеріалах справи містяться докази, надані відповідачами, які підтверджують той факт, що ОСОБА_3 та її родина у травні 2014 року вселились без дозволу, оскільки жодного доказу відповідачами не було надано, а надані докази (пояснення) лише підтверджують, що вселення відбулось самовільно нібито з дозволу або знайомих, або працівників Святошинської РДА в місті Києві, або Київської міської державної адміністрації.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 та витребувано цивільну справу.
Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою Святошинської РДА в місті Києві.
У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що розпорядженням Святошинської РДА в місті Києві від 06 червня 2014 року № 332 "Про включення жилого приміщення до числа службових" включено до числа службових жилих приміщень Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Святошинського району міста Києва однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
28 листопада 2014 року Святошинська РДА в місті Києві видала розпорядження № 723 "Про затвердження наказу щодо надання службового жилого приміщення та видачу ордера", яким ОСОБА_1 на період роботи озеленювачем на сім`ю з двох осіб, її та ОСОБА_2 було надано службове жиле приміщення, однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
31 грудня 2014 року Святошинська РДА в місті Києві видала ОСОБА_1, яка працює у Комунальному підприємстві по утриманню зелених насаджень Святошинського району, озеленювачем, ордер на право зайняття службового жилого приміщення № 437, сім`я якої складається з двох осіб, в тому, що їй на час роботи на цій посаді надається службове приміщення з однієї кімнати, жилою площею 18,8 кв. м. у квартирі (ізольована) АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою Єдиного районного розрахункового центру від 25 вересня 2015 року № 1842 у квартирі АДРЕСА_3 з 27 березня 1989 року до 10 лютого 2013 року проживав та був зареєстрований ОСОБА_7, який був знятий з реєстрації з 28 листопада 2013 року у зв`язку зі смертю.
За змістом розписки ОСОБА_3, наданої ОСОБА_1, від 12 лютого 2015 року, складеної в присутності майстра Комунального підприємства "Ремонтно-експлуатаційної організації - 9" Карпенко Л. В., ОСОБА_3 зобов`язалась в строк до 29 березня 2015 року виселитись з квартири АДРЕСА_1 . Крім того, відповідач ОСОБА_3 зазначила, що вона проживає разом із дітьми-інвалідами дитинства за ЦНС (дитячий церебральний параліч) ОСОБА_6 та ОСОБА_5, зобов`язалась звільнити спірне житло після надання їй управлінням соціального захисту придатного для проживання з дітьми-інвалідами житла, у зв`язку з тим, що вони є вимушеними переселенцями з міста Донецька, свого житла не мають, знімати житло у них немає грошових коштів. Також вказала, що в цю квартиру їх впустили родичі жити, так як її дитина навчається у спеціалізованій школі-інтернаті для дітей з ДЦП, яка розташована поруч з цим житлом.
Крім того, судами встановлено, що відповідач ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрована з 05 березня 1993 року в АДРЕСА_4 .
17 лютого 2015 року ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_6 взяті на облік як особи, переміщені з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, а місце їх перебування за адресою: квартира АДРЕСА_1 зареєстроване 21 квітня 2015 року.
Відповідно до акта, складеного комісією у складі майстрів дільниці та затвердженого начальником ЖЕД № 8 21 липня 2015 року, при обстеженні було встановлено, що ОСОБА_3 з родиною із чотирьох осіб мешкає у квартирі АДРЕСА_1, які безпідставно, не маючи на те жодних правових підстав, самовільно вселилися в цю квартиру. ОСОБА_3 було надано припис, але на прохання та зауваження вона не реагує.
Згідно з довідкою з місця проживання сім`ї та реєстрації, виданої Філією № 813 Єдиного районного розрахункового центру Комунального підприємства "Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду в Святошинському районі м. Києва" від 25 вересня 2015 року в спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 15 січня 2015 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_5 підлягає задоволенню, а касаційна скарга Святошинської РДА в місті Києві підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року повністю не відповідають зазначеним вимогам закону.
Окрема ухвала Київського апеляційного суду від 29 червня 2021 року відповідає зазначеним вимогам закону.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У частині четвертій статті 9 ЖК України також визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За змістом статті 58 ЖК України єдиною підставою для вселення в жиле приміщення є ордер, який у будинках державного та громадського фонду видається на підставі рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування на вільне жиле приміщення.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).
Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Відповідно до статті 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення Європейського суду з прав людини від 05 липня 2012 року у справі Globa v. Ukraine ("Глоба проти України"), № 15729/07, § 37).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine ("Кривіцька та Кривіцький проти України", № 30856/03, § 41, 44).
Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні Європейського суду з прав людини полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.
Верховний Суд, скасовуючи судові рішення першої та апеляційної інстанцій у цій справі, у постанові від 26 вересня 2018 року зробив висновок, що при вирішенні цього спору судами встановлено факт проживання відповідачів у спірній квартирі, яка є службовим приміщенням і перебуває на балансі органу місцевого самоврядування. Встановлено, що відповідачі є внутрішньо переміщеними особами і мають права на житло відповідно до положень статті 11 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", статті 29 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні". При цьому матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження незаконності дій відповідачів щодо вселення і проживання у спірній квартирі, зокрема доказів про притягнення відповідачів до адміністративної чи кримінальної відповідальності за незаконне зайняття жилого приміщення.
Під час нового розгляду судами першої та апеляційної інстанцій незаконності дій відповідачів щодо вселення і проживання у спірній квартирі не встановлено, як не надано учасниками справи доказів щодо притягнення відповідачів до адміністративної чи кримінальної відповідальності за такі дії.
Баланс інтересів судами не досліджувався у світлі принципів, встановлених статтею 8 Конвенції.
Натомість з матеріалів справи вбачається, що відповідачі неодноразово звертались до державних органів та органів місцевого самоврядування щодо неможливості звільнення ними спірної квартири без надання іншого житла придатного для проживання.
Відповідач ОСОБА_3 зазначала, що у зв`язку з початком бойових дій у Донецькому аеропорту, вона разом із своєю сім`єю 27 травня 2014 року прибула до міста Києва. З огляду на те, що її діти ОСОБА_6 та ОСОБА_5 потребували навчання з особливими умовами, а схожа спеціальна школа-інтернат для дітей хворих на ДЦП, яку вони відвідували за місцем свого фактичного проживання, розташована за адресою: АДРЕСА_5 ), вона звернулась до Святошинської РДА в місті Києві. Співробітник, діючи відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації, вселив їх у спірну квартиру. Жодних документів на надання тимчасового жилого приміщення їм не надали, оскільки на той момент не було встановлено порядку їх видачі. Також вона вказувала, що на час зайняття ними спірної квартири, це приміщення не було включене до числа службових.
Статтею 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.