Постанова
Іменем України
18 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 205/2614/19
провадження № 61-3055св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Новокодацький районний відділ Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Новокодацький районний відділ Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст заяви
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просив визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням у АДРЕСА_1 та зняти його з реєстраційного обліку за вказаною адресою
Зазначав, що відповідно до довідки про склад сім`ї за № 742, виданої 01 грудня 2017 року Департаментом адміністративних послуг дозвільних процедур, у даній квартирі зареєстровано та проживає четверо осіб, він, його дружина, донька та ОСОБА_2 .
Вказував, що ОСОБА_2 на даний час зареєстрований у квартирі, втім фактично, з дня реєстрації, не проживає у ній та не з`являється.
Посилавсь на те, що ОСОБА_2 не є членом його сім`ї та відповідними актами встановлено факт його не проживання за місцем реєстрації протягом тривалого часу, отже є таким, що втратив право на користування житловим приміщенням.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ленінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 09 липня 2019 року у складі судді Приходченко О. С. позов задовольнив частково. Визнав ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням у АДРЕСА_1 .
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач не є членом сім`ї позивача, керувався вимогами статей 71, 72 ЖК України, та зазначив, що відповідач у спірній квартирі не проживає та ніколи не проживав, витрати на утримання квартири не несе, а тому вважав за можливе визнати його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 23 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 липня 2019 року скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовив.
Приймаючи постанову про відмову у задоволенні позову суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач позбавлений права звертатися із позовом про визнання відповідача таким, що втратив права користування житловим приміщенням на підставі статей 71, 72 ЖК України, а посилання у позові на приписи статей 316, 317, 319 ЦК України також є хибними, оскільки він не є власником спірної квартири.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
В квітні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Пац В. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року, в якій просить оскаржену постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Представник заявника вказує, що апеляційний суд не врахував правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17 де вказано, що із урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України, статей 64, 65, 71, 72 ЖК Української РСР, враховуючи те, що особа, яка на законних підставах вселилися в жиле приміщення як член сім`ї наймача та зареєстрована у ньому, набула рівного права із наймачем на користування жилим приміщенням, несе тягар його утримання, така особа має право на звернення до суду за захистом своїх прав, зокрема і з позовом про визнання іншої особи (зокрема й наймача) такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Вказує на порушення апеляційний судом норм процесуального права, яке виявилось у тому, що суд необґрунтовано прийняв до уваги докази, які не були подані відповідачем до суду першої інстанції, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 522/8381/15 та у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 909/722/14.
Аргументом касаційної скарги є також те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 07 липня 2022 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.
Справа № 205/2614/19 надійшла до Верховного Суду 25 липня 2022 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до ордеру на службову житлову площу № 2 (2007) від 13 жовтня 2007 року, який було видано Дніпропетровським лінійним виробничим управлінням магістральних газопроводів на підставі рішення профкому та адміністрації ДЛВУМГ № 93 від 13 жовтня 2007 року, відповідальним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 (а. с. 6).
З довідки від 01 грудня 2017 року № 742, виданої ЦНАП Дніпровської міськради встановлено, що у спірній квартирі зареєстровано позивача - ОСОБА_1, його дружину - ОСОБА_3 та малолітню доньку - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, а також відповідача ОСОБА_2 (а. с. 13).
Згідно з актами від 14 березня 2019 року, складеного комісією у складі ОСОБА_5 і ОСОБА_6, затвердженого заступником директора КП "Жилсервіс-2" Майдан А. Д., та від 23 жовтня 2018 року, складеного комісією у складі ОСОБА_5 і ОСОБА_7, затвердженого заступником директора КП "Жилсервіс-2" Майдан А. Д., відповідач ОСОБА_2 за адресою реєстрації на теперішній час не проживає та ніколи не проживав (а. с. 14, 15).
Заперечуючи проти рішення суду та задоволення позову, відповідач ОСОБА_2 до апеляційної скарги долучив ордер № 3 (2006 р.) про право на зайняття службової жилої площі у гуртожитку на АДРЕСА_1, яка складається із однієї кімнати площею 11,8 кв. м (а. с. 71).
З копії ордеру позивача апеляційний суд встановив, що він має право на зайняття службової житлової площі - гуртожиток на АДРЕСА_1, яка складається із однієї кімнати площею 15,8 кв. м.
Разом із тим апеляційний суд встановив, що позивач та відповідач мають відповідні ордери на зайняття службової житлової площі в квартирі АДРЕСА_1 . Позивач у кімнаті площею 15,8 кв. м, а відповідач у кімнаті площею 11,8 кв. м.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).
Згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 8 Конвенції гарантовано право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
У статті 41 Конституції України зазначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Складовими права на житло є забезпечення умов з приводу можливості кожного громадянина мати житло і гарантовану непорушність права користування житлом.
Громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів (частина перша статті 9 ЖК України).
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статей 71, 72 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.