Окрема думка судді К. М. Пількова до постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, провадження № 14-53цс21
Велика Палата Верховного Суду постановою від 13.07.2022 частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 (позивач у справі); скасувала рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22.01.2019 та постанову Київського апеляційного суду від 23.05.2019 у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору від 06.12.2005 № 940/П/2005-840 (далі - Кредитний договір) і зобов`язання перерахувати заборгованість за цим договором; ухвалила нове рішення про задоволення вказаних вимог: визнала недійсним пункт 1.3.2 Кредитного договору та зобов`язала Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра" (відповідач) з огляду на недійсність пункту 1.3.2 Кредитного договору перерахувати заборгованість позивача. Оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій ПАТ "Комерційний банк "Надра" щодо стягнення плати за управління кредитом змінила у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.У решті рішення у незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду залишила без змін.
З рішенням Великої Палати не погоджуюсь і нижче викладаю мотиви незгоди.
1. Стосовно хибності висновку про недійсність Договору як такого, що порушує частину третю статті 55 Закону "Про банки і банківську діяльність", та негативних наслідків, які може спричинити цей висновок
У §§ 29-31 постанови Велика Палата з посиланням на принципи справедливості, добросовісності розумності та частину третю статті 55 Закону "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон), яка забороняє банкам вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг, дійшла таких висновків:
"… на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства".
1.1. Стосовно хибності висновку
Норма частини третьої статті 55 Закону, яка була єдиною нормативною підставою для висновку про недійсність Кредитного договору, у цій справі не підлягала застосуванню.
Вітчизняне законодавство про захист прав споживачів фінансових послуг розвивалось з урахуванням закордонного досвіду і, перш за все, найкращих практик ЄЕС та згодом ЄС.
Європейське законодавство у 80-90-х роках розвивалось у напрямку забезпечення права споживача на інформацію про загальну вартість кредиту, якою відповідно до п. d статті 1 Директиви Ради 87/102/ЄЕС "Про наближення законів, постанов та адміністративних положень держав-членів щодо споживчого кредиту" є всі виплати за кредит, включаючи відсотки та інші збори, безпосередньо пов`язані з кредитною угодою, визначені у відповідності із положеннями та практиками, які існують або будуть встановлені державами-членами.
Споживачу у відносинах з фінансовою установою таким чином забезпечувалась можливість поінформованого вибору умов кредитування, коли він має можливість визначити загальну вартість кредиту, яка може складатись не лише з відсотків за кредит, а й з інших комісій, зборів платежів.
Далі саме цей підхід був розвинений у Директиві № 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС "Про договори споживчого кредитування та скасування Директиви Ради ЄС 87/102/ЄЕС", де у пунктах 20 і 22 преамбули було розмежовано (1) згаданий механізм забезпечення споживачу права на поінформований вибір, тобто інформація про вартість кредиту, і (2) цілком відмінний від цього захист від нав`язування споживачу додаткових послуг:
"20) Загальний розмір кредиту для споживача повинен включати всі платежі, включаючи відсотки, комісії, податки, плату за кредитних посередників та будь-які інші збори, які споживач має сплатити відповідно до кредитного договору, крім нотаріальних платежів. Фактичне знання кредиторів розмір кредиту та пов`язаних із ним платежів має оцінюватися об`єктивно, з урахуванням вимог професійної обачності.
…
22) Держави-члени повинні мати право приймати або вводити в дію національні положення, які забороняють кредитору вимагати від споживача відповідно до кредитного договору відкривати рахунок у банку, або укладати договір щодо іншої додаткової послуги, або здійснювати платежі або збори для таких банківських рахунків. або інших додаткових послуг.
Положення цих Директив тут наведено не як застосовні джерела, а тільки на підтвердження аргументу про те, що історично захист права споживача знати вартість кредиту (з яких би платежів вона не складалась) та захист споживача від нав`язування додаткових послуг, є різними категоріями.
Норма частини третьої статті 55 Закону "Про банки і банківську діяльність" стосується другої зі згаданих категорій, тобто захисту від нав`язування додаткових послуг (дослівно "Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг").
Конкретно ця норма не забороняє банкам передбачати у складі загальної вартості кредиту комісії.
Лише згодом законодавець окремо врегулював особливості споживчого кредитування, однак не у частині третій статті 55 Закону, яка стосується відносин банків з усіма клієнтами, а не лише зі споживачами.
Отже, у Великої Палати були відсутні підстави для висновку про можливість визнати умову Кредитного договору 2005 року про комісію з посиланням на її невідповідність частині третій статті 55 Закону, яка не підлягає застосуванню до цієї ситуації.
1.2. Стосовно негативних наслідків хибного висновку для цивільних та господарських відносин
Оскільки висновок про існування підстав для визнання недійсною умови Кредитного договору, якою встановлено комісію за управління кредитом, заснований на хибному тлумаченні норми частини третьої статті 55 Закону, а також загальних положень Цивільного кодексу України про справедливість, добросовісність та розумність як засади цивільного законодавства та основою зобов`язань, без зв`язку з особливостями споживчих відносин, випливає, що аналогічним чином ця норма частини третьої статті 55 Закону і згадані вище принципи мають застосовуватись в інших відносинах банківського кредитування, в тому числі з позичальниками - суб`єктами підприємницької діяльності.
Це докорінно змінює усталену практику кредитування підприємницької діяльності, в межах якої звичайним явищем було закладання у кредитні договори комісій та платежів, які сукупно становили загальні витрати позичальника за кредитом і в жодному разі не розглядались як незаконно покладений на позичальника "обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався" (цитата з постанови).
Також висновок Великої Палати про те, що "[в]иконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства" (§ 31 постанови) орієнтує на те, що добросовісність самого позичальника у такій ситуації не оцінюється, а те, що позичальник, як у цій справі, ініціює визнання недійсною умови договору, яка стосується вартості кредитних коштів, після спливу десяти років користування цими коштами, значення не має.
З таким підходом категорично не можу погодитись, адже вважаю, що законодавство, застосоване у цій справі, забороняло нав`язувати позичальнику саме послуги, а не забороняло арифметичні операції додавання відсотків за кредит та комісії у складі загальних витрат за кредитом, чи, тим більше, не забороняло поіменовувати окремі складові вартості кредитних коштів комісією за управляння кредитом або іншим чином, інакше ніж "відсотки".