Постанова
Іменем України
10 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 752/12240/19
провадження № 61-11213 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тетерська Оксана Юріївна;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Сержанюка А. С., Сушко Л. П.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тетерська О. Ю., про визнання недійсним договору дарування.
Позовна заява мотивована тим, що ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року визначено частку майна боржника ОСОБА_4 у спільному з ОСОБА_2 майні - квартирі АДРЕСА_1 , як 1/2 частку.
Разом з тим, 01 березня 2019 року ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 зі своєю матір`ю ОСОБА_3 .
Стверджувала, що оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_4 були належним чином повідомлені Солом`янським районним судом м. Києва про розгляд подання приватного виконавця про визначення частки майна боржника у спільному майні, що убачається з ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року, відтак, на думку позивача, укладення оспорюваного договору дарування було вчинено з метою ухилення боржника ОСОБА_4 від виконання рішення суду про стягнення з останнього грошових коштів та звернення стягнення на належне йому майно.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 01 березня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською О. Ю. за реєстровим номером 434; скасувати право власності ОСОБА_3 на вказану квартиру та відновити становище, яке існувало до порушення.
У лютому 2020 року ОСОБА_1 подала до суду заяву про уточнення позовних вимог, у якій зазначила, що постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року скасована з процесуальних підстав ухвала Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року, якою було визначено частку майна боржника ОСОБА_4 у спільному з ОСОБА_2 майні - квартирі АДРЕСА_1 , як 1/2 частку. Посилаючись на необхідність захисту свого порушеного права на реальне стягнення боргу за рішенням суду шляхом звернення стягнення на частку боржника ОСОБА_4 , ОСОБА_1 просила суд визначити частку майна ОСОБА_4 у спільному майні подружжя - квартирі АДРЕСА_1 , як 1/2 частку.
У серпні 29 серпня 2019 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тетерська О. Ю., про визнання права власності на квартиру.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що у зв`язку із погіршенням відносин між подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , з метою забезпечення своєї дочки ОСОБА_2 з онукою окремим від ОСОБА_4 житлом, вона надала у позику ОСОБА_2 грошові кошти на придбання квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується відповідною розпискою, однак у подальшому внаслідок неможливості повернути позику, ОСОБА_2 подарувала їй спірну квартиру.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила суд визнати за собою право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не була стороною спору про стягнення заборгованості за договором позики у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та не є боржником у виконавчому провадженні ВП № 55495094, відкритому 09 січня 2018 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Ляпіним Д. В. з виконання виконавчого документа № 760/7570/16-ц, виданого 11 грудня 2017 року Солом`янським районним судом м. Києва про стягненя з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суми боргу. Позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на обґрунтування тих обставин, що при укладенні оспорюваного договору дарування відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 діяли недобросовісно та нерозумно, свідомо безоплатно відчуживши вартісне майно, за рахунок якого могло бути виконане боргове зобов`язання відповідача ОСОБА_4 перед кредитором ОСОБА_1 , а тому відсутні передбачені статтями 203, 215 ЦК України підстави для визнання договору дарування квартири недійсним.
Відмовляючи у задоволені зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що оскільки 01 березня 2019 року на підставі укладеного з ОСОБА_2 договору дарування проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на вказану квартиру, яка на час розгляду судом справи не скасована та є чинною, відсутні будь-які правові підстави для визнання за ОСОБА_3 права власності на це майно.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що ОСОБА_1 не доведено обставин, на які вона посилається як на підставу для задоволення позову, а саме факту обізнаності ОСОБА_2 на момент укладення оспорюваного договору дарування від 01 березня 2019 року про розгляд судом питання щодо визначення частки боржника ОСОБА_4 у спільному майні подружжя, яким є квартира АДРЕСА_1 , що виключає можливість для визнання судом недійсним договору дарування цього майна з підстав, передбачених частиною першою статті 203, частиною першою статті 215 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 серпня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року й передати справу на новий розгляд.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, постанові Верховного Суду від 21 вересня 2020 року у справі № 761/40427/16 тощо, що відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Судові рішення першої та апеляційної інстанцій оскаржуються у частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 про визнання недійсним правочину, у іншій частині не оскаржуються, отже не є предметом перегляду у касаційному порядку.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 752/12240/19 із Голосіївського районного суду м. Києва.
У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2022 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скарги
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тим обставинам, що відповідачам ОСОБА_4 , ОСОБА_2 було відомо про наявність відкритого виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_4 суми боргу, в рамках якого було накладено арешт на все майно ОСОБА_4 ; суди не врахували, що станом на час укладення оспорюваного правочину від 01 березня 2019 року частка майна боржника ОСОБА_4 у спільному з ОСОБА_2 майні - квартирі АДРЕСА_1 , як 1/2 частка, була визначена ухвалою Солом`янського районного суду від 19 лютого 2019 року і це майно є єдиним майном боржника, на яке можливо звернути стягнення; оспорюваний правочин не передбачав і не мав на меті настання реальних наслідків, обумовлених його укладенням, укладення оспорюваного договору дарування порушує права позивача та стягувача у виконавчому провадженні ОСОБА_1 з виконання виконавчого документу про стягнення з ОСОБА_4 боргу за договором позики; суди не надали належної оцінки заяві відповідача ОСОБА_4 про визнання первісного позову, а також порушенням приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською О. Ю. вимог частини другої статті 55 Закону України "Про нотаріат" при посвідченні оспорюваного правочину, які полягають у нездійсненні нотаріусом перевірки щодо наявності/відсутності в Єдиному реєстрі боржників запису про реєстрацію обтяження щодо нерухомого майна ОСОБА_4 , у зв`язку з чим просила Верховний Суд постановити окрему ухвалу про порушення законодавства нотаріусом при посвідченні оспорюваного договору дарування від 01 березня 2019 року.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тетерської О. Ю., у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах, судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.
Вказувала, що Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами та Закону України "Про нотаріат" не передбачено проведення перевірки особи, яка не є стороною правочину, тому надання ОСОБА_4 заяви-згоди іншому подружжю - ОСОБА_2 , яка є титульним власником і відчужувачем майна, на вчинення оспорюваного правочину, є достатньою підставою для посвідчення нотаріусом такого правочину. Крім того, при посвідченні оспорюваного договору дарування від 01 березня 2019 року нотаріусом було встановлено особи дарувальника ( ОСОБА_2 ) та обдарованої ( ОСОБА_3 ) щодо яких у відповідних реєстрах не було виявлено обтяжень щодо права розпорядження належним їм майном (набуття у власність), а також здійснено перевірку об`єкту дарування - квартири АДРЕСА_1 , якою встановлено відсутність будь-яких обтяжень й заборон щодо об`єкта дарування.
Просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що заочним рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 20 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2017 року, у цивільній справі № 760/7570/16-ц, задоволено частково позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 1 141 458,17 грн та 6 890 грн судового збору.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Ляпіна Д. В. від 09 січня 2018 року відкрито виконавче провадження ВП № 55495094 на підставі виконавчого документу № 760/7570/16-ц, виданого 11 грудня 2017 року Солом`янським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суми боргу в розмірі 1 141 458,17 грн.
Встановлено, що у вересні 2018 року приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Ляпін Д. В. звернувся до Солом`янського районного суду м. Києва з поданням про визначення частки майна ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 , у розмірі 1/2 частки.
Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року подання приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Ляпіна Д. В. задоволено. Визначено частку майна боржника ОСОБА_4 у спільному майні, а саме - в квартирі АДРЕСА_1 , як 1/2 частини.
У подальшому постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2019 року скасовано, а подання приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Ляпіна Д. В. про визначення частки майна боржника залишено без задоволення.
Квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 придбала на підставі договору купівлі-продажу від 26 серпня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Байдик Т. М. та зареєстрованого за реєстровим номером 725, за письмовою згодою ОСОБА_4 , відповідно до його заяви від 27 липня 2016 року, у якій зазначено про те, що він не має будь-яких матеріальних претензій щодо купівлі квартири за гроші, що є об`єктом права спільної сумісної власності (а. с. 89-91, т.1).
01 березня 2019 року ОСОБА_2 відчужила квартиру АДРЕСА_1 на користь своєю матері - ОСОБА_3 шляхом укладення договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тетерською О. Ю. за реєстровим номером 434, за письмовою згодою ОСОБА_4 , відповідно до його заяви від 26 лютого 2019 року (а. с.92, 109, т. 1).
Того ж дня проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , індексний номер 45764941, що підтверджується інформацією із витягу від 05 квітня 2019 року № 162492353.
26 червня 2020 року від відповідача ОСОБА_4 надійшла заява про визнання первісного позову ОСОБА_1 (а. с. 206, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.