ф
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 420/591/20
адміністративне провадження № К/990/3641/22, №К/990/3642/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційні скарги Міністерства юстиції України та Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року (суддя Єфіменко К.С.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року (судді: Федусик А.Г., Бойко А.В., Шевчук О.А.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції в Одеській області, Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) до Міністерства юстиції України (далі - відповідач-1, Мін`юст), Головного територіального управління юстиції в Одеській області (далі - відповідач-2, ГТУЮ в Одеській області), Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - відповідач-3) за результатом якого позивачка просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України "Про звільнення" 3983/к від 20 грудня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 ;
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції в Одеській області "Про оголошення наказу Міністерства юстиції України "Про звільнення"" №1787/к від 23 грудня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 ;
- поновити на роботі ОСОБА_1 шляхом поновлення на рівнозначній посаді категорії "Б" заступника начальника Управління начальника відділу організації та контролю за виконанням рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одeca);
- стягнути з Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у розмірі 25 395,10 грн;
- зобов`язати відповідачів подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
На обґрунтування позовних вимог позивачкою зазначено, що органи державної виконавчої служби відповідно до наказу Міністерства юстиції України №4053/5 від 17 грудня 2019 року «Про відділи державної виконавчої служби» вивели зі складу головних територіальних управлінь юстиції в областях та ввели їх до складу міжрегіональних управлінь, тобто відбулося фактично перейменування органів державної виконавчої служби.
25 жовтня 2019 року позивачку попереджено про припинення державної служби на підставі частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління в Одеській області та звільнення з займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження.
Наказом Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к «Про звільнення», ОСОБА_1 звільнена з займаної посади з 26 грудня 2019 відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Одеській області, з припиненням державної служби. Належним чином завіреної копії наказу позивачці надано не було, лише фотокопію.
Наказ Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к «Про звільнення» був оголошений наказом від 23 грудня 2019 року №1787-к Головного територіального управління юстиції в Одеській області «Про оголошення наказу Міністерства юстиції України «Про звільнення»».
Позивачка уважає, що зазначений вище наказ Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к та наказ Головного територіального управління юстиції в Одеській області від 23 грудня 2019 року №1787-к є такими, що прямо суперечать вимогам чинного законодавства, грубо порушують її право на працю.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України «Про звільнення» №3983/к від 20 грудня 2019 року. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного територіального управління юстиції в Одеській області «Про оголошення наказу Міністерства юстиції України «Про звільнення»» №1787/к від 23 грудня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 .
Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу організації та контролю за виконанням рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області з 26 грудня 2019 року.
Стягнуто із Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) на користь ОСОБА_1 різницю у середньому заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26 грудня 2019 року по 01 серпня 2021 року в розмірі 373636,77 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції про те, що внаслідок реалізації приписів Постанови №870 фактично відбулася реорганізація державного органу - Мінюсту шляхом ліквідації та утворення його територіальних органів, як юридичних осіб публічного права, а не ліквідація державного органу.
З огляду на викладене, суди вважали, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації) Міністерство юстиції України було зобов`язане додержуватися встановленого КЗпП України порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників реорганізованої (ліквідованої) установи.
Натомість, Мін`юст не запропонував позивачці жодної вакансії, незважаючи на те, що з моменту попередження про наступне звільнення і до фактичного її звільнення у Південному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Одеса) - правонаступнику Головного територіального управління юстиції в Одеській області, були наявні вакантні посади.
Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
У касаційних скаргах Мін`юст та Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) указують на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просять скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року у справі №420/591/20 в частині задоволення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.
Підставами касаційного оскарження відповідачами рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року та постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року є пункти 1, 2 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
На обґрунтування наявності зазначеної підстави касаційного оскарження Мін`юст та Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Одеса) зазначають, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не правильно застосовані норми матеріального права, без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 липня 2021 року у справі №640/11024/20, а саме Суд визначив порядок застосування частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» №889- VIII (із змінами), яка надає право суб`єкту призначення або керівнику державної служби на свій розсуд вирішувати питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні.
Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Одеса) зазначає, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не правильно застосовані норми матеріального права, а саме не враховано висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 липня 2021 року у справі №440/395/20, а саме щодо того, що стаття 87 Закону України «Про державну службу» надає право суб`єкту призначення або керівнику державної служби на свій розсуд вирішувати питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні.
Також скаржники указують на те, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не правильно застосовані норми матеріального права, без урахування висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі №569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справі №461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі №820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі №569/16681/16- а та від 12 квітня 2018 року у справі №826/8803/15, якими встановлено, що дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може" (постанова Верховного Суду від 30 липня 2020 року справа №826/10085/16).
Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Обґрунтовуючи пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій відповідач указує, що є необхідність відступити від висновків викладених:
-у постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року по справі № 826/19187/16, яка врахована судами при винесенні оскаржуваних рішень, вказані висновки касаційного суду зроблені на підставі введений в дію нового штатного розпису, а саме перетворення одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший, хоча у справі №420/591/20 здійснювалась ліквідація територіального органа виконавчої влади;
-у постанові Верховного Суду від 31 березня 2020 року у справі №826/6148/16, яка врахована судами при винесенні оскаржуваних рішень, висновок зроблений на підставі організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, які наведені у Законі №460-ІХ. Зі змісту цього Закону слідує, що його нормами визначено лише загальні підстави звільнення прокурорів з займаної посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури та визначено коло осіб, уповноважених приймати рішення про таке звільнення.
-у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року № 821/595/16 та від 25 липня 2019 року справі №807/3588/14, які унеможливлюють ефективний захист інтересів держави в адміністративному судочинстві та не забезпечують в публічних правовідносинах справедливого балансу між приватними інтересами окремих осіб та публічними інтересами суспільства, які репрезентує держава.
Також на переконання скаржників судами першої та апеляційної інстанцій проігноровано той факт, що ОСОБА_1 порушено строк звернення до суду з цим адміністративним позовом по справі. Скаржники уважають, що днем виникнення підстав для звернення до суду є 24 грудня 2019 року, а днем завершення 23 січня 2020 року, що свідчить про порушення строку на подання даного адміністративного позову позивачкою, встановленого чинним законодавством.
Більше того, судом апеляційної інстанції взагалі не досліджувалось питання щодо порушення строку на подання адміністративного позову позивачкою та не надано правової оцінки щодо незастосування судом першої інстанції наслідків такого порушення, про що було подано відповідне клопотання відповідача-3, а саме, залишення позову без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.
Позиція інших учасників справи
Від позивачки відзиву на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 05 травня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 серпня 2022 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 працювала в системі органів юстиції з 27 січня 2003 року.
На підставі наказу Міністерства юстиції України №498/к від 01 лютого 2017 року позивачка призначена на посаду заступника начальника Управління - начальника відділу організації та контролю за виконанням рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області.
Зазначений наказ оголошено наказом Головного територіального управління юстиції в Одеській області №107-к від 01 лютого 2017 року.
Постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» № 870 від 09 жовтня 2019 року ліквідовано, як юридичні особи публічного права, територіальні органи Міністерства юстиції, серед яких і Головне територіальне управління юстиції в Одеській області.
Попередженням від 25 жовтня 2019 року в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції (додається) позивачку попереджено про припинення державної служби на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції Одеській області та звільнення з займаної посади не раніше двох місяців. З вказаним попередженням позивачка ознайомилася особисто під підпис 25 жовтня 2019 року.
Наказом Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к «Про звільнення», ОСОБА_1 звільнено з займаної посади 26 грудня 2019 року відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Одеській області, з припиненням державної служби.
Наказ Міністерства юстиції України від 20 грудня 2019 року №3983/к оголошений наказом від 23 грудня 2019 року №1787-к Головного територіального управління юстиції в Одеській області «Про оголошення наказу Міністерства юстиції України «Про звільнення»».
Указані обставини у сукупності і стали підставою для звернення з цим позовом до суду.
Релевантні джерела права й акти їхнього застосування
За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року № 117-IX, який набрав чинності 25 вересня 2019 року (далі - Закон № 117-IX). Дія цього Закону поширюється на державних службовців, зокрема, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (пункт 3 частини другої статті 3 Закону № 889-VIII).
Частинами першою - третьою статті 5 Закону № 889-VIIІ встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Частиною п`ятою статті 22 Закону № 889-VIII (у редакції Закону № 117-IX) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 41 Закону № 889-VIII (державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення.
Згідно із частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
За змістом абзацу третього частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників (далі - КЗпП України). Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (частина друга статті 1 КЗпП України). Статтею 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, у разі зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).
Згідно з частиною п`ятою статті 40 КЗпП України (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року № 113-IX, який набрав чинності 25 вересня 2019 року (далі - Закон № 113-IX), особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Частинами першою - третьою статті 49-2 КЗпП України у цій же редакції визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
За змістом частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно з частинами другою, третьою статті 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
Відповідно до частин першої, п`ятої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" від 17 березня 2011 року № 3166-VI (далі - Закон № 3166-VI, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Згідно з частиною першою статті 13 Закону № 3166-VI територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.
За змістом частини четвертої статті 13 Закону № 3166-VI територіальні органи міністерства набувають статусу юридичної особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи та припиняються як юридичні особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про державну реєстрацію їх припинення.
Відповідно до пункту 7 Положення про МЮ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 (далі - Положення № 228, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) Мін`юст здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи Мін`юсту.
Постановою КМ України від 20 жовтня 2011 року № 1074 затверджено Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - Порядок № 1074, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який визначає механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів.
Пунктами 5, 6, 7, 8 цього Порядку передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Права та обов`язки органів виконавчої влади переходять: у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі поділу органу виконавчої влади -- до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади; у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.
Майнові права та обов`язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта, а у разі їх поділу - згідно з розподільчим балансом. У разі ліквідації органу виконавчої влади складається ліквідаційний баланс. Кабінет Міністрів України приймає рішення щодо подальшого використання нерухомого майна органу виконавчої влади, що ліквідується, та визначає суб`єкта управління підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління такого органу.
Внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов`язки якого переходять його правонаступникам.
Наказом МЮ України від 23 червня 2011 року №1707/5, зареєстрованим в МЮ України 23 червня 2011року за №759/19497, затверджено Положення про Головні територіальні управління юстиції МЮ України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі (далі - Положення №1707/5).
Відповідно до пунктів 1, 3 Положення №1707/5 (у редакції до 25 жовтня 2019 року) Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі (далі - Головне територіальне управління юстиції) підпорядковуються МЮ України та є його територіальними органами.
Основними завданнями Головного територіального управління юстиції є: реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); внесення на розгляд Мін`юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах; забезпечення роботи нотаріату; експертне забезпечення правосуддя; протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об`єднань, суб`єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин)); здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.
Згідно з пунктами 1, 2 постанови КМ України "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції" від 09 жовтня 2019 року № 870 (далі - постанова №870) Уряд постановив ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи МЮ України за переліком згідно з додатком 1 та утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи МЮ України за переліком згідно з додатком 2.
Пунктом 3 постанови № 870, серед іншого, постановлено, що:
територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції;
здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на МЮ України;
міжрегіональні територіальні органи МЮ України, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів МЮ України, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) є правонаступником ГТУЮ у Одеській області.
Наказом МЮ України від 23 жовтня 2019 року № 3228/5, зареєстрованим в МЮ України 23 жовтня 2019 року за № 1126/34097, відповідно до постанови № 870 заголовок Положення №1707/5 викладено в такій редакції: "Про затвердження Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України"; у пункті 1 слова "Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі" замінено словами "міжрегіональні управління Міністерства юстиції України".
Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
За змістом пункту 10 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення.