Постанова
Іменем України
05 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 757/63074/19-ц
провадження № 61-17638св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст заявлених вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення індексу інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми за договором позики.
На обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що між ним та відповідачем були укладені договори позики, що підтверджується розписками, за умовами яких відповідач отримав грошові кошти у загальному розмірі 74 000 дол. США, а саме: за розпискою від 03 серпня 2000 року - 5 000 дол. США на строк два місяці, за розпискою від 05 серпня 2000 року - 4 000 дол. США на строк один місяць, за розпискою від 27 березня 2001 року - 35 000 дол. США на строк до 15 травня 2001 року, від 24 березня 2004 року - 30 000 дол. США на строк до 01 січня 2005 року.
Зазначав, що відповідач свої зобов`язання за договорами позики належним чином не виконав, грошові кошти вчасно не повернув. Лише 05 листопада 2015 року повернув частину боргу у розмірі 10 000 дол. США, у зв`язку з чим загальна сума боргу за договорами позики становить 64 000 дол. США.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу (справа № 757/38423/17-ц), яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні позову внаслідок спливу позовної давності.
Проте, суд встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини з договору позики, боржник не виконав зобов`язання та повинен повернути кредиторові грошові кошти у розмірі 64 000 дол. США.
ОСОБА_1 вказував, що наявність судового рішення про відмову у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє позивача як кредитора права на отримання інфляційних втрат та трьох процентів річних від простроченої суми в межах трирічного строку позовної давності, який передував зверненню до суду.
Таким чином, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_1 просив задовольнити його позов та стягнути з ОСОБА_2 інфляційні втрати за період з 16 червня 2017 року до 16 червня 2020 року у розмірі 1 095 244,80 грн, а також три проценти річних від простроченої суми за період з 16 червня 2017 року до 16 червня 2020 року у розмірі 150 033,53 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
РішеннямПечерського районного суду міста Києва від 26 березня 2021 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 три проценти річних від простроченої суми боргу у розмірі 5 769 дол. США .
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється.
Сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов`язання за кредитним договором.
Після настання строку повернення позики, позивач має право на стягнення з відповідача сум, передбачених положенням частини другої статті 625 ЦК України.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року у справі № 757/38423/17-ц встановлено, що ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання за договорами позики не виконав, у зв`язку з чим загальна сума боргу за розписками становить 64 000 дол. США.
Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми є доведеними та підлягають задоволенню.
Положення частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у гривні.
Оскільки за умовами договорів позики боржник отримав у борг іноземну валюту, а саме долари США, тому позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат є безпідставними.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 березня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних від суми боргових зобов`язань скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційним судом не переглядалось.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року, у справі № 757/38423/17-ц було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, то три проценти річних у даній справі були нараховані до вимоги, яка існує в натуральному зобов`язанні.
ОСОБА_1 як кредитор пропустив строк звернення до суду з вимогами до відповідача як боржника про стягнення боргу за договорами позики, тому позивач втратив право і на захист в судовому порядку права на стягнення трьох процентів річних від простроченої суми на підставі статті 625 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування положення статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17, Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (провадження № 14-48цс21).
Касаційна скарга мотивована тим, що передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних від простроченої суми має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника за користуванням кредитних коштів.
Якщо боржник не виконав взяті на себе зобов`язання за договором позики, тому з нього підлягають стягненню три проценти річних та інфляційні втрати згідно з частиною другою статті 625 ЦК України, яка забезпечує права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) та регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
На час розгляду справи судами попередніх інстанцій ОСОБА_2 не усунув порушення прав ОСОБА_1 , тобто грошові кошти за договорами позики не повернув, тому висновок апеляційного суду про безпідставність заявлених вимог є помилковим.
Положення статті 625 ЦК України не передбачає жодних підстав для звільнення боржника від відповідальності за порушення виконання грошового зобов`язання.
За загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову у позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється.
Крім того, суд апеляційної інстанції поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження судового рішення та відкрив апеляційне провадження у справі безпідставно, оскільки в матеріалах справи відсутнє клопотання заявника про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду та відсутні мотиви для поновлення такого строку.
При цьому, апеляційна скарга підписана не заявником ОСОБА_2 , а не встановленою особою.
Тобто апеляційна скарга ОСОБА_2 була подана до апеляційного суду з порушенням вимог ЦПК України, у зв`язку з чим не могла бути прийнята апеляційним судом.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу та зазначав, що встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог.
Рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_1 неодноразово надавав у позику ОСОБА_2 грошові кошти, загальна сума якої становить 74 000 дол. США, а саме: за розпискою від 03 серпня 2000 року - 5 000 дол. США на строк два місяці, за розпискою від 05 серпня 2000 року - 4 000 дол. США на строк один місяць, за розпискою від 27 березня 2001 року - 35 000 дол. США на строк до 15 травня 2001 року, від 24 березня 2004 року - 30 000 дол. США на строк до 01 січня 2005 року. Проте у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення суми боргу за договорами позики суд відмовив у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем ОСОБА_2 .
Положення статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат застосовуються до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
Суд апеляційної інстанції, дослідивши всі матеріали справи, надавши оцінку доказам у сукупності, правильно встановив обставини та з додержанням норм матеріального і процесуального права ухвалив рішення, яке є законним і обґрунтованим.
Касаційна скарга ОСОБА_1 ґрунтується на особистих міркуваннях заявника з ігноруванням правових висновків Верховного Суду.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з Печерського районного суду міста Києва.
У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що згідно із наявними у матеріалах справи копіями розписок ОСОБА_1 неодноразово надавав у позику ОСОБА_2 грошові кошти на загальну суму 74 000 дол. США, а саме: 3 серпня 2000 року - 5 000 дол. США на строк два місяці; 5 серпня 2000 року - 4 000 дол. США на строк один місяць; 27 березня 2001 року - 35 000 дол. США на строк до 15 травня 2001 року; 24 березня 2004 року - 30 000 дол. США на строк до 01 січня 2005 року (а. с. 6-7).
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року, у справі № 757/38423/17-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем (а. с. 8-10, 61-69).
Під час розгляду справи № 757/38423/17-ц суди встановили факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 в борг за договорами позики у формі розписок 74 000 дол. США, повернення частини позичених коштів у сумі 10 000 дол. США та наявність невиконаних зобов`язань на суму 64 000 дол. США.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України за період з 16 червня 2017 року до 16 червня 2020 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.