Постанова
Іменем України
14 липня 2022 року
м. Київ
справа № 754/6384/21
провадження № 61-2548св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - відділ з питань реєстрації місця проживання, перебування фізичних осіб Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року в складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - відділ з питань реєстрації місця проживання, перебування фізичних осіб Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Позовна заява мотивована тим, що зазначена квартира належить ОСОБА_1 . Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 грудня 2020 року встановлено, що квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , оскільки набута за договором дарування. Відповідач не подавав на зазначене рішення апеляційну скаргу. Після розлучення сторін у 2015 році відповідач вчиняє протиправні дії відносно позивача та її майна. Протиправність дій відповідача підтверджується зверненнями до поліції та листами, які долучені до позову. З 2009 року ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі. З цього часу за погодженням з відповідачем спірна квартира здається в оренду. Відповідач має у власності інше нерухоме майно та фактично проживає в елітному котеджі « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». ОСОБА_2 добровільно виселився з квартири, добровільно не проживає в ній та не вживає реальних дій, що свідчать про таке бажання. Він є заможною людиною, здає в оренду нерухоме майно, а тому ніяким чином житлове право відповідача не буде порушене у зв`язку із визнання його таким, що втратив право на користування відповідною квартирою.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що представником позивача в судовому засіданні вказано про те, що в Київському апеляційному суді перебуває справа № 754/17322/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Тому суд дійшов висновку, що позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є передчасним.
Постановою Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , задоволено.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - відділ з питань реєстрації місця проживання, перебування фізичних осіб Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, задоволено.
Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна квартира належала на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частині кожному. 01 червня 2004 року ОСОБА_2 подарував свою частину квартири позивачу. На час розгляду даної справи судові рішення про визнання договору дарування недійсним чи про поділ майна, зокрема цієї квартири відсутні. Остання належить на праві власності позивачу. Цей факт визнано відповідачем в судовому засіданні суду апеляційної інстанції. Зазначене свідчить, що відповідач свідомо вчинив дії, направлені на відчуження свого права власності позивачу, а, отже, і права користування спірною квартирою, яке є складовою права власності.
Також апеляційний суд, урахувавши всі обставини справи на підставі наданих сторонами доказів дійшов висновку, що визнання відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою, не порушуватиме вимог Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки: втручання у право відповідача на повагу до його житла ґрунтується на законі, є необхідним у демократичному суспільстві та переслідує легітимну мету - захист права власності іншої особи; таке втручання не завдасть суттєвої шкоди відповідачу, який добровільно відчужив квартиру на користь позивача та має у власності інше житло (квартира АДРЕСА_2 ), що ним не заперечується.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
16 лютого 2022 року ОСОБА_2 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року.
У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року та залишити у силі рішення Деснянського районного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2022 рокувідкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що частина спірної квартири належить відповідачу, оскільки її 1/2 частина отримана позивачем на підставі договору купівлі-продажу під час перебування у шлюбі з відповідачем. Спір про поділ майна подружжя, у тому числі і даної квартири перебуває на розгляді судів з 2016 року та відповідна судова справа знаходиться на розгляді Київського апеляційного суду, тому рішення не набрало законної сили (справа № 754/17322/15-ц). Крім того, у провадженні Деснянського районного суду міста Києва перебуває на розгляді справа № 754/10620/21 щодо оспорювання договору дарування 1/2 частки спірної квартири. Тобто, фактично право особистої приватної власності позивача на квартиру не визнається відповідачем.
Тому наразі передчасно вважати, що у відповідача припинилося право власності на спірне житло (квартиру) та як наслідок - він втратив право на користування цим житловим приміщенням (майном).
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 27 листопада 2015 року в справі № 754/15248/15-ц розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 12 березня 1988 року Відділом реєстрації актів м. Фергана (Республіка Узбекистан) за актовим записом № 231.
Сторони мають спільну дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Спірним житловим приміщенням у цій справі є квартира АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 30 січня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною В. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 332, продавець ОСОБА_5 передала у власність покупців - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору дарування частини квартири від 01 червня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною В. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 3959, ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 безоплатно у власність 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 зареєстрований у спірній квартирі з 20 січня 2005 року та проживав у ній до 2018 року, що не заперечувалося відповідачем.
За договором оренди від 15 липня 2018 року ОСОБА_1 здає в оренду спірну квартиру ОСОБА_6 .
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 грудня 2020 року в справі № 754/17322/15-ц за первісним та зустрічним позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, крім іншого, встановлено, що: не є предметом судового поділу квартира АДРЕСА_1 , оскільки є особистою власністю ОСОБА_1 . У рішенні суду зазначено, що за період шлюбу сторони набули у власність, крім іншого, квартиру АДРЕСА_2 , згідно договору купівлі-продажу квартири від 31 серпня 2006 року, покупцем за яким був ОСОБА_2 .
За цим рішенням суду, крім іншого майна, у власність ОСОБА_2 виділено квартиру АДРЕСА_2 .
Рішення суду було оскаржено ОСОБА_1 та розгляд справи триває у суді апеляційної інстанції.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми ЦК України при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житла.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц).
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, у постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Як роз`яснено у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.