Постанова
Іменем України
14 липня 2022 року
м. Київ
справа № 183/4172/20
провадження № 61-2972св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,
третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на заочне рішення Новомосковського районного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року в складі судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року в складі колегії суддів: Деркач Н. М., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області. Позивач з урахуванням уточнення позовних вимог просив суд зняти з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку, розташованому за адресою:
АДРЕСА_1 , у відповідному органі реєстрації виконавчого комітету міської ради, що здійснює реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання особи, а також виселити всіх мешканців та інших осіб, які не зареєстровані та проживають у житловому будинку за вказаною адресою.
Позовна заява мотивована тим, що 18 квітня 2008 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № DNN0GA00000015, за яким банк надав відповідачу кредит 25 640,00 доларів США з кінцевим строком повернення до 18 квітня 2028 року та сплатою відсотків за користування ним. Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 18 квітня 2008 року між АТ КБ «Приватбанк» та відповідачем ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно якого останній як майновий поручитель передав в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 .
Договором іпотеки передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у вказаному будинку (предметі іпотеки) інших осіб лише за умови отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. АТ КБ «Приватбанк» вказує, що відповідачем, всупереч вимог договору іпотеки, порушено його обов`язок та у спірному житловому будинку були зареєстрованівідповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4
АТ КБ «ПриватБанк» вважає, що мешканці, які були зареєстровані з порушенням вимог законодавства у вищезгаданому житловому будинку, що є предметом іпотеки, не мають права користуватись житловим будинком, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк».
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення позову з огляду на те, що позивачем не доведено, що реєстрація у спірному будинку членів сім`ї іпотекодавця, серед яких є малолітня дитина, порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя. Також зазначено, що позивачем обрано невірний спосіб захисту цивільних прав та інтересів, оскільки при вирішенні питання щодо позбавлення особи права користування жилим приміщенням, на підставах, передбачених Законом України «Про іпотеку», необхідно керуватися вимогами статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статтею 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України).
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із його висновками. Встановивши, що будинок, який є предметом іпотеки, був придбаний до укладення кредитного договору, тобто кредит було отримано позичальником не для придбання спірного нерухомого майна (житла), переданого в іпотеку банку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів, правильно застосувавши до спірних правовідносин норми статті 109 ЖК України.
При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Апеляційний суд відхилив як необґрунтовані посилання позивача в апеляційній скарзі на неправомірну реєстрацію дітей у спірному будинку без згоди іпотекодержателя оскільки такі обставини не можуть бути підставою для задоволення позову. Також апеляційний суд відхилив доводи позивача, що судовим рішенням звернено стягнення на предмет іпотеки - спірний будинок, оскільки спірне іпотечне майно придбано не за кредитні кошти, виселення відповідачів без надання іншого житла, що не було вчинено банком, є неправомірним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Новомосковського районного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2022 рокувідкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами безпідставно відмовлено у задоволенні позовних вимог позивача, не надано належної оцінки всім доказам, не встановлено належним чином фактичні обставини у справі та дійсний зміст спірних правовідносин.
Судами було застосовано норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 27 січня 2021 року в справі № 754/14503/16-ц, від 21 квітня 2021 року в справі № 522/17024/17, від 09 червня 2021 року в справі № 347/1073/19, від 23 червня 2021 року в справі № 279/2993/19, від 13 березня 2019 року в справі № 520/7281/15-ц, від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц, від 08 грудня 2021 року в справі № 209/2032/14-ц, від 16 вересня 2020 року в справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року в справі № 344/12708/19.
Суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доказам у справі та встановили обставини справи на підставі недостатніх доказів.
Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 квітня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк», правонаступником, якого є АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № DNN0GA00000015, відповідно до якого позивач надав відповідачу ОСОБА_2 кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 25 640,00 доларів США, зі строком повернення до 18 квітня 2028 року.
З метою забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором, 18 квітня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , який виступив майновим поручителем ОСОБА_2 , був укладений договір іпотеки № DNN0GA00000015, зареєстрований в реєстрі за № 1869.
За договором іпотеки, ОСОБА_1 (іпотекодавець) надав в іпотеку банку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме, житловий будинок АДРЕСА_2 . Предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2005 року у справі № 2-3618,05.
У цьому будинку зареєстровано місце постійного проживання відповідачів: ОСОБА_1 - з 04 лютого 2003 року, ОСОБА_2 - з 30 листопада 2002 року, ОСОБА_3 - з 28 листопада 2008 року, ОСОБА_5 - з 09 вересня 2008 року, ОСОБА_6 - з 12 лютого 2013 року, ОСОБА_7 - з 14 лютого 2005 року, неповнолітнього (на час подання позову) ОСОБА_4 - з 20 грудня 2012 року.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2013 року у справі № 0427/8610/2012 у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором № DNN0GА00000015 від 18 квітня 2008 року в сумі 23 387,79 доларів США, що еквівалентно по офіційному курсу НБУ станом на 17 липня 2012 року - 186938,62 грн, звернено стягнення на предмет іпотеки - будинок АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_1 на праві власності.
За цим рішенням суду встановлено спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу іпотекодержателем ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням договору купівлі-продажу з будь-якою третьою особою покупцем, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень необхідних для здійснення продажу такого майна. Початкову ціну встановлено на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Стаття 15 Цивільного кодексу України об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За статтею 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.
У статті 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, п. 36).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.