Постанова
Іменем України
06 липня 2022 року
м. Київ
справа № 757/24489/20-ц
провадження № 61-9734св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчук В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - Головне територіальне управляння юстиції у місті Києві,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2021 року в складі судді Волкової С. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 року в складі колегії суддів: Пікуль А. А., Борисової О. В., Ратнікової В. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Головне територіальне управляння юстиції у місті Києві, про визнання договору недійсним, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання права власності на майно та витребування майна.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 24 січня 2019 року заповіла ОСОБА_1 все належне їй майно. ОСОБА_4 померла
ІНФОРМАЦІЯ_1 , проте після звернення до нотаріуса з відповідно заявою позивач дізнався про існування договору дарування від 24 грудня 2008 року, за яким ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .
Вказував, що спірний договір дарування є підробленим, а на момент укладення цього правочину волевиявлення ОСОБА_4 не відповідало її внутрішній волі та не було вільним, оскільки вона не була присутня під час його укладення, приватний нотаріус не посвідчувала зазначений договір. Зазначав, що спірне майно було неодноразово відчужене, останнім набувачем якого є ОСОБА_3 .
На підставі викладеного ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог просив: визнати недійсним договір дарування нерухомого майна
від 24 грудня 2008 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Німченко О. Є., зареєстрований у реєстрі за № 530; скасувати запис № 36088517 про державну реєстрацію права власності (індексний номер 51784074 від 26 березня 2020 року) на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за ним право власності на вказану квартиру
у порядку спадкування за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 ; витребувати у ОСОБА_3 спірну квартиру.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач та його представник не подали до суду належних і допустимих доказів на підтвердження викладених у позовній заяві доводів, зокрема, щодо підроблення спірного договору та відсутності волевиявлення ОСОБА_4 на укладення цього правочину. Отже, відсутні правові підстави для задоволення вимог позивача про визнання недійсним договору дарування
і, відповідно, решти похідних вимог про скасування запису про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, визнання за позивачем права власності на зазначену квартиру за заповітом після смерті
ОСОБА_4 , витребування квартири у ОСОБА_3 .
Постановою Київського апеляційного суду від 11 травня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з наявної
у розпорядженні суду копії договору дарування вбачається, що він виконаний на спеціальному нотаріальному бланку, який містить багатоступеневий захист від підроблення, підписаний ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Німченко О. Є., містить підпис нотаріуса. До суду не подано доказів, що наявні на спірному договорі підписи від імені ОСОБА_4 та від імені приватного нотаріуса Німченко О. Є. виконані не дарувальником і не нотаріусом. Порушення нотаріусом вимог щодо ведення реєстру нотаріальних дій не може бути прийняте судом в якості підстави вважати, що ОСОБА_4 не мала наміру дарувати свою квартиру та не вчиняла такого правочину.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 ,посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вважає, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17,
від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 31 жовтня 2018 року
у справі № 725/5630/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року
у справі № 145/2047/16-ц; Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 127/3128/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц,
від 14 листопада 2018 року у справі № 761/31879/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 641/10276/16-ц, від 11 лютого 2019 року у справі
№ 761/1989/14-ц, від 20 травня 2010 року у справі № 303/6974/16-ц,
від 22 травня 2019 року у справі № 756/3299/14-ц, від 27 травня 2019 року
у справі № 521/17665/14-ц, від 30 липня 2019 року у справі № 907/804/17,
від 02 жовтня 2019 року у справі № 2-7346/2011, від 02 жовтня
2019 року у справі № 461/6793/15-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі
№ 522/18342/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 521/4954/16-ц,
від 09 січня 2020 року у справі № 359/11588/15-ц, від 30 червня 2020 року
у справі № 637/897/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 278/2679/18,
від 24 лютого 2021 року у справі № 551/542/20, від 20 квітня 2021 року
у справі № 727/967/16-ц, Верховного Суду України від 23 січня 2013 року
у справі № 6-164цс12.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно залишив без задоволення клопотання позивача про витребування доказів, тобто ухилився від з`ясування обставин справи. Апеляційний суд помилково зазначив підставою для відмови у задоволенні клопотання про витребування доказів відсутність позовної вимоги про визнання договору неукладеним, оскільки така вимога не є способом захисту, який передбачений Цивільним кодексом України (далі - ЦК України). Суди не з`ясували обставини справи, що мають значення для справи, зокрема, щодо наявності чи відсутності спірного договору дарування у нотаріуса. Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях залишили поза увагою посилання позивача на норми матеріального права, якими він обґрунтовував свої вимоги.
Суд помилково розцінив відсутність запису щодо посвідчення оспорюваного договору дарування в архівних справах приватного нотаріуса як порушення вимог щодо ведення реєстру нотаріальних дій.
Оскільки позивач разом з вимогою про визнання недійсним договору дарування заявляв також вимогу про витребування спірної квартири
з чужого незаконного володіння, то суд мав встановити, що оспорюваний договір нотаріально не посвідчувався, отже, й не укладався, і, як наслідок, повинен був захистити його право шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність цього правочину у мотивувальній частині судового рішення.
Укладення у подальшому договорів купівлі-продажу було спрямоване на позбавлення позивача спадкового майна - спірної квартири, тому його порушені інтереси підлягають захисту шляхом визнання права власності на вказане майно та він має право на витребування цього майна від кінцевого набувача. Суди залишили поза увагою, що спадкоємець, який прийняв
у спадщину нерухоме майно ще до його державної реєстрації, має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.
Суд апеляційної інстанції не врахував правил вчинення нотаріальних дій, зокрема, щодо обов`язкової реєстрації спірного правочину у відповідному реєстрі з проставленням підпису особою, в інтересах якої та за участі якої вчиняється така нотаріальна дія.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_3 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказував, що позивач та його представник не подали до суду доказів, що на час укладення спірного договору дарування було відсутнє волевиявлення дарувальника на вчинення цього правочину (не відповідало її внутрішній волі) або вона була відсутня під час вчинення зазначеного договору. Також відсутні докази, що підписи від імені ОСОБА_4 чи нотаріуса виконані не ними, а іншими особами. Разом з тим висновком судово-почеркознавчої експертизи, проведеної під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, встановлено, що підпис в заповіті від 24 січня 2019 року, на який посилається ОСОБА_1 як на підставу вимог у цій справі, виконаний не ОСОБА_4 , а іншою особою. Отже, ОСОБА_1 не є спадкоємцем ОСОБА_4 , тому суди правильно відмовили йому у позові.
Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2021 рокувідкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до договору дарування від 24 грудня
2008 року ОСОБА_4 , попередньо ознайомившись з вимогами чинного законодавства щодо недійсності угоди, діючи добровільно, без будь-якого до того примушення як фізичного, так і морального, розуміючи значення та умови цього договору, його правові наслідки, підтверджуючи дійсність намірів при його укладенні та те, що він не носить характеру фіктивного чи удаваного, подарувала ОСОБА_2 належне їй на праві приватної власності нерухоме майно - квартиру
АДРЕСА_1 , яка складається з трьох кімнат, загальною площею 71,8 кв. м, житловою площею 46,8 кв. м.
Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Німченко О. Є., зареєстрований у реєстрі за № 530, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 51784074 від 26 березня 2020 року) прийнято приватним нотаріусом Київського міського нотаріального кругу Сокол І. В.
Апеляційний суд встановив, що договір дарування виконаний на спеціальному нотаріальному бланку, який містить багатоступеневий захист від підроблення, підписаний ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Німченко О. Є., містить підпис нотаріуса.
За змістом повідомлень (листів) Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 16 квітня 2020 року та від 15 червня
2020 року архів приватного нотаріуса Німченко О. Є. не впорядкований та не описаний згідно з номенклатурою справ. Відповідно до акта про результати розшуку документів в архівних справах приватного нотаріуса Німченко О. Є. у справі № 02-33 томи № 1, 8 «Реєстри для реєстрації нотаріальних дій» за 2008 рік за реєстровим № 530 вчинено нотаріальну дію 20 січня 2008 року, записи від 24 грудня 2008 року здійснено за відмінними від «530» реєстровими номерами, запис від 24 грудня 2008 року щодо посвідчення приватним нотаріусом Німченко О. Є. договору дарування нерухомого майна відсутній.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем
і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 16 лютого
2022 року у справі № 299/857/19.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі
№ 638/2304/17.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 вказував, що спірний договір дарування є підробленим, на момент укладення цього правочину волевиявлення ОСОБА_4 не відповідало її внутрішній волі
та не було вільним, оскільки вона не була присутня під час його укладення,
а приватний нотаріус не посвідчувала зазначений договір.
На підтвердження своїх вимог ОСОБА_1 подав до суду копії: свідоцтва про смерть ОСОБА_4 , заповіту від 24 січня 2019 року, витягу про реєстрацію у Спадковому реєстрі, інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, договору дарування від 24 грудня 2008 року, адвокатських запитів, інформаційної довідки Комунального підприємства «Київське міське
бюро технічної інвентаризації», договорів купівлі-продажу від 26 березня
2020 року та від 27 березня 2020 року, свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 березня 2005 року, реєстраційного напису на правовстановлюючому документі, свідоцтва про право власності на житло, технічного паспорту на квартиру, листів Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), листа Державного підприємства «Національні інформаційні системи», заяви про кримінальне правопорушення, талону-повідомлення єдиного обліку.
Заперечуючи проти заявлених у справі вимог, ОСОБА_3 вказував, що позивач не надав жодного доказу, що на час укладення договору дарування нерухомого майна волевиявлення ОСОБА_4 не відповідало її внутрішній волі, не було вільним, а також, що вона не була присутня під час його укладення. Зазначав, що правоохоронними органами розслідується кримінальне провадження за фактом незаконного заволодіння
ОСОБА_1 спільно з ОСОБА_5 квартирою АДРЕСА_1 . Також вказував, що під час зазначеного кримінального провадження проведено судово-почеркознавчу експертизу, якою встановлено, що підписи від імені ОСОБА_4 , які містяться у заповіті від 24 січня 2019 року у рядку «Підпис: ( ОСОБА_4 )» та журналі реєстрації нотаріальних дій, виконані не заповідачем, а іншою особою.
На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 подав до суду копію висновку експертів за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 24 квітня 2020 року, ухвали суду про тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальному провадженні.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).
Разом з тим стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц.
Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України), обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26 квітня
2022 року у справі № 522/23819/15-ц.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26 травня
2022 року у справі № 362/3705/20.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (частина друга статті 83 ЦПК України).
Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня
2020 року у справі № 299/957/14-ц (провадження № 61-5660св20).
Суди встановили, що позивач при розгляді справи не надав до суду належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що спірний договір дарування підписаний не ОСОБА_4 особисто, а також не посвідчений нотаріусом.
Матеріали справи також не містять доказів про звернення позивача до суду з клопотанням про призначення почеркознавчої експертизи, основним завданням якої є ідентифікація виконавця рукописного тексту, обмежених за обсягом рукописних записів (буквених та цифрових) і підпису.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним
у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.