ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
4 травня 2022 року
м. Київ
справа № 523/9529/15-ц
провадження № 61-19св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 і ОСОБА_5, ОСОБА_6, який діє в інтересах ОСОБА_7,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області, Служба у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської Ради, ОСОБА_8, ОСОБА_9,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду
міста Одеси від 24 лютого 2017 року, ухвалене у складі судді Кисельова В. К., та постанову Одеського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 і ОСОБА_5, ОСОБА_10, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
В обґрунтування позову вказувала, що відповідно до виданого Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області свідоцтва про право власності від 15 квітня 2014 року індексний номер 20530049 їй належить на праві власності квартира
АДРЕСА_1 .
У вказаній квартирі, крім неї, зареєстрований її чоловік ОСОБА_9, дочка ОСОБА_8, діти дочки - ОСОБА_11 та ОСОБА_12 . Крім того, у квартирі зареєстровані ОСОБА_3 та її діти ОСОБА_4, 2008 року народження та ОСОБА_5, 2008 року народження, і зареєстровані ОСОБА_2 та
ОСОБА_7, 2000 року народження.
ОСОБА_3 з 2006 року в квартирі не проживає і її особисті речі у квартирі відсутні; ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ніколи у вказаній квартирі не проживали. ОСОБА_2 у 2012 році добровільно залишив квартиру і не проживає у ній з вказаного часу. ОСОБА_7, 2000 року народження,
з 2012 року проживає за місцем реєстрації свого батька - ОСОБА_10
на АДРЕСА_2 .
Вказувала, що відповідачі витрати з утримання квартири та витрати за комунальні послуги не сплачують.
Ухвалами Суворовського районного суду міста Одеси від 6 жовтня та 26 березня 2015 року залучено до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Службу у справах дітей Одеської міської ради і орган опіки та піклування Суворовської районної державної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_9 та ОСОБА_13 .
Уточнивши позовні вимоги, просила визнати ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, - квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 24 лютого
2017 року позов задоволено частково.
Визнано ОСОБА_3 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування квартирою
АДРЕСА_1 .
Відмовлено у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про визнання ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з доведення належними і допустимими доказами обставин непроживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у квартирі
АДРЕСА_1 без поважних причин понад один рік. Вказані обставини місцевий суд вважав підставою для визнання цих осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням відповідно до частини другої статті 405 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання такими, що втратили право користування квартирою, малолітніх ОСОБА_5 і ОСОБА_4 та ОСОБА_7, суд першої інстанції зазначив, що вони зареєстровані та проживали у квартирі АДРЕСА_1 як члени сім`ї власника квартири, а сам факт відсутності у квартирі їх батьків понад один рік не може бути безумовною підставою для визнання дітей такими, що втратили право користування жилим приміщенням. Крім того, за висновком місцевого суду, задоволення вказаних позовних вимог призведе до порушення права дітей на житло.
Постановою Одеського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 24 лютого 2017 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.
Рішення суду першої інстанції оскаржувалось в апеляційному порядку лише в частині вирішення позовних вимог про визнання ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, тому в іншій частині рішення місцевого суду апеляційний суд не переглядав.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У січні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 24 лютого
2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 жовтня
2019 року в частині вирішення позовних вимог про визнання ОСОБА_5,
ОСОБА_4 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_7 є членами сім`ї власника квартири. Такого висновку суди дійшли неправильно застосувавши статтю 3 СК України та статтю 64 ЖК України.
Заявник вказує про неврахування судами того, що ОСОБА_5 та
ОСОБА_4 ніколи не проживали у квартирі АДРЕСА_1, а ОСОБА_7 - з 2012 року не проживає в ній
На думку заявника, суди попередніх інстанцій не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 755/22113/15-ц (провадження № 61-418св17), про те, що право користування житловим приміщення малолітньої дитини є похідним від такого права її батьків, тому у випадку визнання батька таким, що втратив право користування жилим приміщенням, правові підстави для проживання та реєстрації у жилому приміщенні малолітньої дитини відсутні.
Також суди не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постанові
від 30 жовтня 2019 року у справі № 752/10529/16-ц (провадження
№ 61-6381св19) про наявність підстав для задоволення подібних цій справі позовних вимог власника квартири, в якій батьки малолітньої дитини не зареєстровані та фактично не проживають. Дійшовши такого висновку у справі № 752/10529/16-ц, колегія суддів врахувала вік дитини та обов`язок батьків забезпечити належні умови для проживання і розвитку дитини.
Зазначає про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові
від 17 грудня 2019 року у справі № 503/1914/16-ц (провадження
№ 61-11816св19), про те, що права членів сім`ї на користування житлом є похідними від прав власника, а місцем проживання неповнолітніх дітей є місце проживання їх батьків і проживання малолітніх дітей окремо від батьків неможливе з огляду на норми сімейного законодавства.
Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував, що на час апеляційного перегляду справи ОСОБА_7 виповнилось 18 років, тому відсутні підстави вважати його малолітньою дитиною.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 28 квітня
2022 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до виданого Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області свідоцтва про право власності від 15 квітня 2014 року індексний номер 20530049 ОСОБА_1 належить на праві власності квартира
АДРЕСА_1 .
Зі змісту довідки Житлово-будівельного кооперативу "Ленінський 33" № 338
від 17 червня 2015 року суди встановили, що у квартирі
АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1, її чоловік ОСОБА_9, її дочка ОСОБА_8, діти дочки - ОСОБА_11, 2004 року народження, та ОСОБА_12, 2005 року народження. Крім того, в квартирі зареєстровані онука власника ОСОБА_3, її діти ОСОБА_4 (2008 року народження) та ОСОБА_5 (2008 року народження), ОСОБА_2,
онук власника ОСОБА_7, 2000 року народження.
Суди встановили, що у вказаній квартирі постійно проживають ОСОБА_1, ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_14, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 .
З листа управління соціального захисту населення в Суворовському районі міста Одеси Департаменту праці на соціальної політики Одеської міської ради
№ 12-01/11977 від 4 грудня 2015 року суди встановили, що ОСОБА_3 разом з дітьми ОСОБА_4 та ОСОБА_4 фактично проживає у квартирі АДРЕСА_3 .
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною другою розділу ІІ ";Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 24 лютого 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року, здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушеним.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
У силу частини першої статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
За змістом зазначених норм правом, користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право, та з яких підстав.
Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 ЖК України у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї.
Вказане узгоджується із висновками, викладеними Верховним Судом України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14,
від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16; Верховним Судом у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 309/2477/16-ц (провадження № 61-43149св18).
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі
№ 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 9 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 9 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Наявність у члена сім`ї власника квартири права користування жилим приміщенням нарівні з власником свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника, а отже, з припиненням права власності у особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Таким чином, позивач, як власник майна, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі положення статті 391 ЦК України у будь-який час.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що малолітні ОСОБА_5, 2008 року народження, і ОСОБА_4, 2008 року народження, та неповнолітній ОСОБА_7, 2000 року народження, зареєстровані та проживали у квартирі
АДРЕСА_1 як члени сім`ї власника квартири, тому сам факт відсутності у квартирі їх батьків понад один рік, не може бути безумовною підставою для визнання дітей такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Подаючи апеляційну скаргу, ОСОБА_1 вказувала на помилковість висновків суду першої інстанції про існування правових підстав вважати ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_7 членами її сім`ї. Крім того, зазначала про помилковість висновків місцевого суду щодо проживання малолітніх
ОСОБА_5 та ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1, оскільки такий висновок суперечить встановленим цим же судом обставинам про непроживання їх з народження у вказаній квартирі.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
В постанові апеляційного суду відсутні мотиви відхилення доводів апеляційної скарги про відсутність підстав вважати ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_7 членами сім`ї власника квартири - ОСОБА_1, не надано оцінки поданим сторонами доказам родинних зв`язків вказаних осіб. Апеляційний суд не врахував, що правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Крім того, звертаючись з вказаним позовом, ОСОБА_1 як на правову підставу посилалась на частину другу статті 405 ЦК України. Вказаною нормою права передбачено втрату членом сім`ї власника житла права користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік.