Постанова
Іменем України
27 липня 2022 року
м. Київ
справа № 237/2571/17
провадження № 61-5740св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: держава Україна, в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Служба безпеки України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, на рішення Мар`їнського районного суду Донецької області, у складі судді
Сенаторова В. А., від 06 березня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Попової С. А., Баркова В. М., Мироненко І. П., від 21 лютого 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи.
Позовна заява, з врахуванням поданих уточнень, мотивована тим, що
11 липня 2014 року її сина ОСОБА_2 було вбито внаслідок терористичного акту при артилерійському обстрілі м. Мар`їнка Донецької області.
Смерть сина сталася на території, підконтрольній українській владі, однак держава не забезпечила в умовах збройного конфлікту безпеки і захист життя ОСОБА_2 , як вищу соціальну цінність, а правоохоронні органи не забезпечили належного розслідування скоєного злочину, встановлення винних осіб.
Наведеним та хвилюванням від загибелі сина, що залишався її єдиною дитиною, з яким вона мала близькі родинні стосунки, і на якого покладала очікування допомоги в старості, спричинили їй вкрай тяжкі і незворотні моральні страждання.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з держави України, в особі Кабінету Міністрів України, за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду у розмірі 1 000 000 грн шляхом стягнення коштів з Державної казначейської служби України.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Мар`їнського районного суду Донецької області від 06 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду
від 21 лютого 2020 року, позов задоволено частково, стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 500 000 грн.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскільки держава Україна не забезпечила право гарантоване статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також не забезпечила ефективного розслідування загибелі сина позивача, саме на державу покладається обов`язок відшкодувати спричинену ОСОБА_1 моральну шкоду.
Визначаючи розмір моральної шкоди, який підлягає стягненню, суд з урахуванням характеру, обсягу та глибини заподіяних позивачу моральних страждань та їх негативних наслідків, вважав, що достатнім розміром такого відшкодування буде 500 000 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
24 березня 2020 року представник держави Україна, в особі Кабінету Міністрів України, подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 06 березня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 21 лютого 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Зупинено виконання оскарженого рішення суду першої інстанції до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
У червні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року провадження у справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 635/6172/17.
Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2022 року поновлено провадження у справі № 237/2571/17 та призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржені судові рішення, суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі
№ 265/6582/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, заявник вважає, що в оскаржуваних судових рішеннях не застосована практика Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Ілашку та інші проти Молдови та росії», «Sargsyan v. Azerbaijan»), відповідно до якої суди мали визначити зміст порушення прав громадянина державою, натомість застосована практика ЄСПЛ, обставини у яких мають істотну відмінність від обставин розглядуваної справи.
Також судами попередніх інстанцій неправильно застосуванні норми Закону України «Про боротьбу з тероризмом», Кодексу цивільного захисту України, оскільки вказані норми не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відсутні.
Досудове розслідування щодо загибелі сина позивачки триває, що підтверджує передчасність висновків судів попередніх інстанцій.
Положення Кодексу цивільного захисту України не можуть застосовуватись у випадку відшкодування моральної шкоди завданою смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту/антитерористичної операції.
Заявник зазначає про порушення судами попередніх інстанцій
частини четвертої статті 58 ЦПК України в частині визначення представника держави у справі та обґрунтовує необхідність відступлення від висновку щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої
Вважає, що належним відповідачем у справі є Служба безпеки України
(далі - СБУ), до компетенції якої належить здійснення спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізація наслідків терористичної діяльності.
Кабінетом Міністром України 30 жовтня 2013 року у межах своїх повноважень було затверджено Порядок проведення евакуації у разі загрози виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій.
Стверджує, що здійснення зобов`язань держави щодо ефективного розслідування обставин смерті сина позивачки на належить до повноважень Кабінету Міністрів України.
Враховуючи викладене, наполягає на тому, що не доведено порушення прав позивачки державою, в особі Кабінету Міністрів України, а отже і для визначення вказаного органу представником держави у розглядуваній справі.
За відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), посилається на порушення судами частини першої статті 78 ЦПК України, оскільки судами врахований висновок психологічного експертного дослідження, який не відповідає вимогам Інструкції про порядок призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5.
Відзив на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11 липня 2014 року внаслідок скоєння терористичного акту шляхом артилерійського обстрілу в
м. Мар`їнка Донецької області було вбито ОСОБА_2 , 1962 року народження.
Згідно із Лікарським свідоцтвом про смерть № 186 від 13 липня 2014 року, виданого Мар`їнським відділенням судово-медичної експертизи, ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок розтрощення голови.
Загиблий ОСОБА_2 є сином позивачки ОСОБА_1 .
За фактом смерті ОСОБА_2 внаслідок вчинення терористичного акту невідомими особами зі складу незаконних збройних формувань шляхом артилерійського обстрілу в м. Мар`їнка Донецької області
слідчим відділом УСБУ в Донецькій області внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження
№ 12017050000000112 за частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини). ОСОБА_1 , як мати загиблого, визнана потерпілою у вказаному кримінальному проваджені. Досудове розслідування триває, повідомлення про підозру нікому не вручене.
Після загибелі сина ОСОБА_1 зверталась до лікаря-невролога з приводу погіршення стану здоров`я, негативного впливу на емоційний стан, що підтверджено копією виписки із медичної карти.
Згідно висновку психологічного експертного дослідження № 4/10/17, складеного 15 листопада 2017 року бюро психологічних досліджень, у потерпілої ОСОБА_1 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок загибелі її сина - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Мар`їнка Донецької області під час проведення антитерористичної операції (військових дій). Позивачці через загибель сина завдані страждання (моральна шкода), які відповідають попередньому орієнтовному заявленому у змісті позові розміру грошової компенсації - 1 000 000 грн.
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_3 і ОСОБА_4 підтвердили відомі їм обставини загибелі сина позивачки -
ОСОБА_2 у результаті обстрілу м. Мар`їнка Донецької області та повідомили про негативні наслідки для здоров`я і емоційного стану позивачки внаслідок загибелі сина, смертельно травмованого під час обстрілу.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України
Позивачка заявила вимогу про стягнення з держави України у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі ОСОБА_2 , посилаючись на те, що держава є відповідальною за порушення права на життя її сина, гарантованого статтею 2 Конвенції. Суди попередніх інстанції вважали, що у цій справі вказана стаття є застосовною, оскільки держава є відповідальною за невжиття належних заходів для того, аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 виклала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак, проблема у подібних справах полягає в тому, щоби встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією держави України у сенсі статті 1 Конвенції, та чи порушила держава України певні свої обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.
Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).
Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини
(частини перша та друга статті 27 Конституції України).
Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих).
Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.
Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого
частини першої статті 2 Конвенції).
Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, ООС), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції.
Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення Великої Палати ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:
1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;
2) позитивний обов`язок має два різновиди:
- матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава