Постанова
Іменем України
18 липня 2022 року
місто Київ
справа № 201/3535/19
провадження № 61-13151св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Румянцева Людмила Іванівна, реєстраційна служба Дніпровського міського управління юстиції, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 березня 2021 року, постановлене суддею Федоріщевим С. С., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у березні 2019 року звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування квартири від 30 квітня 2014 року.
Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що їй, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 належала на праві власності квартира АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 зазначала, що відповідно до договору від 30 січня 2014 року вона та ОСОБА_4 подарували належні їм частки в квартирі своїй онуці ОСОБА_2, а ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Позивач вважала, що договір дарування є недійсним на підставі статей 203, 229 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки зазначений правочин не відповідав внутрішній волі дарувальників, вона та її чоловік ОСОБА_4 були особами похилого віку, тяжко хворіли, в тому числі й психічно, не розуміли значення своїх дій під час його укладення, зокрема не розуміли, що квартира переходить у власність до обдарованого відразу, а не потім, і через це вони позбавляються свого єдиного житла.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 17 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2021 року, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оспорюваний договір дарування підписано сторонами за присутності приватного нотаріуса, яка його посвідчила, засвідчивши волю дарувальника, тому твердження позивача про недійсність правочину, які зумовлені нерозумінням змісту правочину та ймовірним ошукуванням з боку відповідача через її незадовільний стан здоров`я, є безпідставними.
Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги про те, що відповідач фактично не прийняла як дарунок спірну квартиру, не несе витрати на утримання житлового приміщення, рахунки за комунальні послуги не сплачує, оскільки, на переконання суду, наведені обставини не впливають на правомірність укладеного правочину.
Докази на підтвердження тієї обставини, що оспорюваний договір вчинено під впливом помилки, позивачем не подано ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 03 серпня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2021 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм процесуального права та порушенням норм матеріального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначила, що:
- рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14;
- суди першої та апеляційної інстанцій неналежно дослідили оспорюваний договір дарування квартири, який безпідставно посвідчений приватним нотаріусом за межами нотаріальної контори та відповідний запис не внесений до Журналу (книги) обліку викликів нотаріуса за межі державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву чи робочого місця (контори) приватного нотаріуса, який є додатком до Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 грудня 2010 року № 3253/5, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 23 грудня 2010 року за № 1318/18613 (далі - Журнал);
- судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено та, відповідно, не досліджено, що після вчинення правочину відповідач не прийняла у фактичне володіння спірну квартиру, жодного договору на обслуговування житлового приміщення не уклала, за комунальні послуги відповідач не сплачує.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 у жовтні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відзив, у якому просила закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 22 вересня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, а ухвалою від 17 січня 2022 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження.
За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 04 лютого 1994 року на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору дарування часток квартири від 30 січня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Румянцевою Л. І., зареєстрованого в реєстрі за № 92, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 подарували належні їм на праві власності 2/3 частки спірної квартири онуці ОСОБА_2 .
Право, застосоване судом
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договорів та з`ясування питання про те, чи не укладені ці угоди з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
У той же час за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.