ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 липня 2022 року
м. Київ
справа №826/17617/14
адміністративне провадження № К/9901/37350/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді: Губської О.А.,
суддів: Білак М.В., Калашнікової О.В.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/17617/14
за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора та Донецької обласної прокуратури про визнання протиправним та скасування наказу № 1442к від 23.10.2014, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року (головуючий суддя Огурцов О.П.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2021 року (колегія суддів: головуючий суддя Черпіцька Л.Т., судді Пилипенко О.Є., Собків Я.М.),
ВСТАНОВИВ:
І. Суть спору
1. Позивач звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора та Донецької обласної прокуратури, у якому просив:
1.1. визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України № 1442к від 23.10.2014;
1.2. поновити ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Донецької області з 24.10.2014 з 23.10.2014;
1.3. стягнути з Донецької обласної прокуратури середній заробіток за час вимушеного прогулу.
1.4. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що, на думку позивача, розповсюдження на нього норм частини третьої статті 1, пункту 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» як на посадову особу є протиправним з огляду на те, що в чинних нормативно-правових актах України відсутнє визначення того, що прокуратура Донецької області, в якій позивач обіймав посаду заступника прокурора, є територіальним чи регіональним органом прокуратури. Також позивач зазначив про те, що оскаржуваний наказ не відповідає положенню Конституції України, відповідно до якої юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, оскільки звільнення на підставі пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» відбулося лише у зв`язку з тим, що в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 позивач обіймав посаду, визначену вказаною правовою нормою. При цьому позивач вказав на те, що відповідач зобов`язаний був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади Президентом України ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини, чого зроблено не було.
ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
2. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 квітня 2021 року позов задоволено.
3. Визнано протиправним і скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 №1442-к.
4. Поновлено позивача в Донецькій обласній прокуратурі на посаді, що є рівнозначною посаді заступника прокурора Донецької області, з 23.10.2014.
5. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Донецької обласної прокуратури на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 2567849,00 грн.
2.1. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ є таким, що не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, та таким, що виданий непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР, а отже є протиправним та підлягає скасуванню.
2.2. Також суд першої інстанції вказав, що оскільки відбулась зміна назви відповідача з Прокуратури Донецької області на Донецьку обласну прокуратуру, то у цих правовідносинах застосуванню підлягає Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників, затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58, а тому позовна вимога про поновлення позивача на посаді заступника прокурора Донецької області з 23.10.2014 підлягає задоволенню шляхом поновлення позивача в Донецькій обласній прокуратурі на посаді, рівнозначній посаді заступника прокурора Донецької області.
2.3. Задовольняючи позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд застосував положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, у тому числі пункт 10 Порядку №100, який передбачає обчислення середньої заробітної плати з урахуванням коефіцієнту підвищення посадового окладу, який був чинний до 11.12.2020, та дійшов висновку, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 по 28.04.2021 складає: 2 567 849,85 грн.
3. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року змінено.
3.1. Абзаци третій, четвертий та п`ятий резолютивної частини рішення викладено у наступній редакції:
« 3. Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Донецької області з 24.10.2014.
4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Донецької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 2571683,50 грн.
5. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Донецької області з 24.10.2014.»
3.2. У решті рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 квітня 2021 року залишено без змін.
3.3. Змінюючи судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивача необхідно поновити на посаді, яку він займав на момент звільнення, втім дійшов хибного висновку, що таке поновлення має відбутися у Донецькій обласній прокуратурі. Також суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції щодо дати поновлення позивача на посаді, оскільки 23.10.2014 був останнім робочим днем позивача в Прокуратурі Донецької області, тож його необхідно поновити на посаді заступника прокурора Донецької області з 24.10.2014.Також суд апеляційної інстанції констатував допущення судом першої інстанції арифметичних помилок під час здійснення обрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, а саме: неправильно підраховано кількість днів у періоді з 06.09.2017 по 11.12.2020, у якому встановлена відповідна сума посадового окладу, тобто замість 820 днів суд порахував 818, що призвело до неправильного визначення суми компенсації за вимушений прогул.
ІІІ. Касаційне оскарження
4. Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Офіс Генерального прокурора звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати ці судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові повністю.
4.1. Підставою звернення з касаційною скаргою відповідач зазначив пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
4.2. На обґрунтування підстави оскарження зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 235 Кодексу законів про працю України з урахуванням вимог пункту 1 частини третьої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року (в редакції від 16 липня 2015 року) при стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на користь поновленого на посаді прокурора, чиї повноваження припинено у зв`язку з досягненням ним 65 років.
5. Позивач подав відзив на касаційну скаргу, за змістом якого висловив свої доводи, якими заперечив проти висловлених у скаргах обґрунтувань щодо помилковості висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору, та просив залишити оскаржувані судові рішення без змін, а скаргу - без задоволення.
IV. Установлені судами фактичні обставини справи
6. 14.12.2010 Генеральним прокурором України видано наказ № 1853к, яким на підставі статей 15, 16 Закону України «Про прокуратуру» призначено державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 заступником прокурора Донецької області та затверджено його членом колегії прокуратури цієї області.
6.1. Прокурором Донецької області складено на ім`я Генерального прокурора України подання «про звільнення з посади», в якому у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 з 14.12.2010 по теперішній час займає посаду заступника прокурора Донецької області на підставі частини першої статті 3 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» викладено прохання звільнити державного радника юстиції 2 класу ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Донецької області.
6.2. Наказом Генерального прокурора України від 25.10.2014 № 1442к на підставі статей 15 та 16 Закону України «Про прокуратуру», довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 , подання прокурора області та вимог пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», звільнено державного радника юстиції 2 класу ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Донецької області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України та увільнено від обов`язків члена колегії прокуратури цієї області.
6.3. Вважаючи оскаржуваний наказ та своє звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
V. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування
7. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
8. Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
9. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
10. Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на момент вирішення даної справи судами першої та апеляційної інстанції) встановлено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов?язковість яких надана Верховною Радою України.
11. Ці норми збережені і у частині першій статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
12. Відповідно до частин першої-четвертої статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на момент вирішення цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій), суд при вирішенні справи керується принципом верховенством права, відповідно до якого, зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
13. Ці норми збережені й у статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
14. За правилами частин четвертої та шостої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент вирішення цієї справи судами першої та апеляційної інстанції) у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.
15. Аналогічні норми закріплені у частині другій статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
16. За приписами статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
17. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов?язком держави (стаття 3 Конституції України).
18. Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
19. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).
20. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
21. За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
22. Частиною другою статті 61 Конституції України установлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
23. 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» (далі - Закон №1682-VII).
24. Згідно із частиною першою статті 1 цього Закону, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
25. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону №1682-VII).
26. Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).
27. Статтею 2 Закону № 1682-VII визначено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:
1) Прем?єр-міністра України, Першого віце-прем?єр-міністра України, віце-прем?єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;
2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;
3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;
4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;
5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;
6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;
7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;
8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв?язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;
9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб?єкта надання адміністративних послуг;
10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;
11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 - 10 цієї частини.
28. Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.
29. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
30. Підпунктом 1 пункту 2 розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про очищення влади» визначено, що впродовж 10 днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
31. Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов?язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
32. Згідно із частиною 1 та частиною 2 статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов?язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
33. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов?язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов??язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
34. Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров?я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
35. Згідно з частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
36. Відповідно до частини 1 та частини 2 статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
37. Стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов?язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов?язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов?язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
38. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
39. Статтею 2 Конвенції № 111 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов?язується визначати й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
40. Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).
41. Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов?язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися.
42. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
43. Cтаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об?єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті, поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
44. Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
45. У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;