Постанова
Іменем України
06 липня 2022 року
м. Київ
справа № 728/959/20
провадження № 61-9899св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Держава Україна в особі Державної казначейської служби України, Головне управління Національної поліції в Чернігівській області, Чернігівська обласна прокуратура,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мироненко Сергій Володимирович, на рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області, у складі судді Глушко О. І., від 24 лютого 2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Висоцької Н. В., Мамонової О. Є., Шитченко Н. В., від 11 травня 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, Чернігівської обласної прокуратури про стягнення майнової та моральної шкоди.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що вироком Прилуцького міськрайонного суду від 08 червня 2017 року його було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 15, частиною першою статті 115 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. Початок строку відбування покарання обчислено з моменту затримання, тобто
з 12 вересня 2016 року, зарахувавши в строк відбування покарання перебування під вартою з 12 вересня 2016 року по 08 червня 2017 року із розрахунку 1 день попереднього ув`язнення - за 2 дні позбавлення волі.
Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 24 травня 2018 року вирок місцевого суду змінено. На підставі частини п`ятої статті 72
КК України ОСОБА_1 зараховано строк попереднього ув`язнення з
12 вересня 2016 року по 20 червня 2017 року включно, із розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. В іншій частині вирок залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року вирок Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 08 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 24 травня 2018 року змінено, дії ОСОБА_1 перекваліфіковано з частини третьої статті 15,
частини першої статті 115 КК України на частину другу статті 125 КК України та призначено йому покарання у виді 2 років обмеження волі.
ОСОБА_1 звільнено з місць позбавлення волі у зв`язку з відбуттям призначеного покарання.
Посилаючись на те, що загальний строк його перебування під вартою становив 3 роки 12 днів: із 12 вересня 2016 року по 23 вересня 2019 року, проте згідно постанови Верховного Суду йому не було призначено покарання у виді позбавлення волі, а лише 2 роки обмеження волі, позивач вважав, що строк незаконного тримання його під вартою становить 3 роки 12 днів, що є підставою для відшкодування йому майнової та моральної шкоди.
В обґрунтування стягнення моральної шкоди вказував, що незаконне позбавлення волі призвело до втрати роботи, спілкування з рідними та друзями, позначилося на здоров`ї та поведінці. Проживаючи у невеликому селі, він відчуває з боку односельців упередженість, що призводить до душевних хвилювань, невпевненості, є причиною нервозності та погіршення здоров`я, він не може створити сім`ю та знайти роботу. Розмір моральної шкоди оцінює у 680 112 грн, із розрахунку 4 723 грн х 36 х 4, де 4 723 грн - мінімальна заробітна плата станом на 01 січня 2020 року, 36 - кількість місяців перебування під вартою, 4 - кратність відшкодування шкоди, з огляду на те, що його звинувачували у вчиненні особливо тяжкого злочину.
Обґрунтовуючи необхідність відшкодування майнової шкоди посилався на те, що на час затримання у 2016 році працював у ТОВ «АТБ-маркет» на посаді молодшого приймальника товару та отримував заробітну плату, яка становила 5 105,91 грн та у 3,52 рази перевищувала мінімальну (1 450 грн), а отже на час звернення із позовом до суду до суду він міг отримувати заробітну плату в сумі 16 624,96 грн (4 723 грн х 3,52) на місяць.
Вважав, що розмір втраченого ним заробітку становить 598 498,56 грн, із розрахунку 16 624, 96 грн х 36 місяців тримання під вартою.
З огляду на вказане, позивач просив суд стягнути шляхом списання в безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України моральну шкоду у розмірі 680 112 грн та майнову шкоду у розмірі 598 498,56 грн, а всього - 1 278 610,56 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що рішеннями судів у кримінальній справі, на які посилається позивач, не встановлено факту незаконності взяття та тримання його під вартою, а тому виходячи з положень статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», він не має права на відшкодування майнової та моральної шкоди.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 11 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2021 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 не був повністю реабілітований, а був визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 125 КК України, та йому призначено покарання 2 роки обмеження волі, тому підстави для відшкодування шкоди за час перебування під слідством та судом відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
15 червня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат
Мироненко С. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 травня 2021 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали із районного суду.
У серпні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), а також вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що виявилось у не дослідженні зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_1 звернувся з позовом про відшкодування шкоди не як особа, що була повністю реабілітована, а як особа, яка внаслідок перекваліфікації інкримінованого йому кримінального правопорушення Верховним Судом була засуджена до покарання м`якшого за видом та меншого за строком того, яке він фактично відбув.
При цьому суди проігнорували відмінність статті 61 КК України «Обмеження волі» та статті 63 КК України «Позбавлення волі на певний строк», хоча диспозиції цих статей чітко вказують, що у першому випадку покарання відбувається «без ізоляції від суспільства», у другому «з ізоляцією засудженого».
Позивач був позбавлений волі 3 роки 12 днів, проте санкція частини другої статті 125 КК України, за якою ОСОБА_1 було визнано винним, не передбачає такого виду покарання, як позбавлення волі.
Суди попередніх інстанцій не врахували, що такий запобіжний захід як тримання під вартою за частиною другою статті 125 КК України не застосовується.
Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази стосовно розміру та правильності розрахунку майнової та моральної шкоди.
Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу
У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив Чернігівської обласної прокуратури на касаційну скаргу, в який відповідач вважає рішення судів попередніх інстанцій законними і обґрунтованими, а доводи касаційної скарги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки сам факт перекваліфікації дій позивача з
частини третьої статті 15, частини першої статті 115 КК України на
частину другу статті 125 КК України не може бути підставою для відшкодування йому шкоди.
Також у серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив Головного управління Національної поліції в Чернігівській області на касаційну скаргу, в якому останнє просило відмовити у задоволенні вимог касаційної скарги, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не був повністю реабілітований, а навпаки визнаний винний у вчиненні злочину та йому призначене покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Вироком Бахмацького районного суду Чернігівської області від 26 грудня 2016 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 125 України, та призначено покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки. У строк відбуття покарання зараховано строк перебування під вартою з 12 вересня 2016 року, з урахуванням положень частин першої, п`ятої статті 72 КК України. Запобіжний захід до набрання вироком законної сили залишено у виді тримання під вартою в СІЗО м. Чернігова.
Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 06 березня 2017 року вирок Бахмацького районного суду від 26 грудня 2016 року скасовано і призначено новий судовий розгляд в суді першої інстанції. Запобіжний захід ОСОБА_1 у виді тримання під вартою продовжено до 04 травня 2017 року. Скасовуючи вирок, апеляційний суд зазначав, що місцевий суд допустив такі істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема щодо незаконного складу суду, які перешкодили ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Вироком Прилуцького міськрайонного суду від 08 червня 2017 року визнано ОСОБА_1 винним у вчиненні злочину, передбаченого
частиною третьою статті 15, частиною першою статті 115 КК України, і призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. Початок строку відбування покарання засудженому визначено рахувати з моменту його затримання, тобто з 12 вересня 2016 року.
На підставі статті 72 КК України в строк покарання ОСОБА_1 зараховано строк попереднього ув`язнення з 12 вересня 2016 року по
08 червня 2017 року, з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. Запобіжний захід до набрання вироком законної сили залишено попереднім - у виді тримання під вартою.
Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 24 травня 2018 року вирок Прилуцького міськрайонного суду від 08 червня 2017 року щодо ОСОБА_1 змінено.
На підставі частини п`ятої статті 72 КК зараховано ОСОБА_1 в строк покарання попереднє ув`язнення із 12 вересня 2016 року по 20 червня 2017 року включно, із розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. В іншій частині вирок суду залишено без зміни.
Постановою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 23 вересня 2019 року вирок Прилуцького міськрайонного суду від 08 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 24 травня 2018 року відносно ОСОБА_1 змінено. Дії ОСОБА_1 перекваліфіковано із частини третьої
статті 15, частини першої статті 115 КК України на частину другу статті 125
КК України та призначено покарання у виді 2 років обмеження волі.
На підставі цієї постанови Верховного Суду, того ж дня 23 вересня
2019 року, ОСОБА_1 звільнено з ДУ «Черкаська виправна колонія № 62» у зв`язку з відбуттям покарання.
Змінюючи вирок місцевого суду від 08 червня 2017 року та ухвалу суду апеляційної інстанції від 24 травня 2018 року, Верховний Суд звернув увагу на те, що апеляційний суд скасував вирок місцевого суду від 26 грудня
2016 року і призначив новий розгляд в суді першої інстанції виключно з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 415 КПК (судове рішення ухвалено чи підписано не тим складом суду, який здійснював судовий розгляд). При цьому апеляційний суд не розглядав доводів прокурора щодо необхідності застосування закону про більш тяжке правопорушення, обмежившись формальною вказівкою, що ці обставини мають бути перевірені при новому розгляді судом першої інстанції.
Верховний Суд звернув увагу, що апеляційний суд у своїй ухвалі не зазначав однією з підстав скасування вироку суду неправильне чи передчасне застосування судом першої інстанції частини другої статті 125 КК України.
Таким чином, за висновками Верховного Суду, при новому розгляді кримінального провадження, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, виходячи із вимог частини другої статті 416 КПК України, були позбавлені можливості застосувати щодо ОСОБА_1 норми закону про більш тяжке кримінальне правопорушення.
Позиція Верховного Суду
За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанов суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 56 Конституції України визначено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Стаття 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
За змістом статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.