Постанова
Іменем України
30 червня 2022 року
м. Київ
справа № 344/2924/18
провадження № 61-21328св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Семенюк Соломія Ярославівна, на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 серпня 2021 року у складі судді Пастернак І. А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року в складі колегії суддів: Бойчука І. В., Девляшевського В. А., Фединяка В. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
В обґрунтування вимог позову ОСОБА_1 послався на те, що ОСОБА_2 надано в позику грошові кошти в розмірі 151 650 доларів США, які отримано відповідачем особисто 13 квітня 2014 року. Зазначені обставини підтверджуються доданою до заяви розпискою від 13 квітня 2014 року, згідно якої відповідач позичив у нього 151 650 доларів США та зобов`язувався повернути позику у термін до 12 квітня 2015 року. Однак ОСОБА_2 до цього часу не виконав взяті на себе зобов`язання по поверненню позики. Заборгованість по позиці станом на 05 березня 2018 року становить 151 650 доларів США, що на дату звернення до суду становить 4 024 169,84 грн згідно офіційного курсу гривні до іноземних валют, встановленого НБУ станом на 05 березня 2018 року. Відповідачу нараховано: 3 % річних у розмірі 362 506 грн за період з 05 березня 2015 року до 05 березня 2018 року (в межах строку загальної позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України); пеню у розмірі 1 086 966,86 грн за період з 05 березня 2017 року до 05 березня 2018 року (в межах строку спеціальної позовної давності, передбаченої частиною другою статті 258 ЦК України). За період з 01 березня 2015 року до 28 лютого 2018 року відповідачу нараховано проценти за користування позиченими коштами у розмірі 85 141,33 доларів США, що на дату звернення до суду становить 2 259 302,16 грн згідно офіційного курсу гривні до іноземних валют, встановленого НБУ станом на 05 березня 2018 року. Всі звернення до відповідача про повернення суми коштів виявились безрезультатними. Відповідач не повернув позику, не сплатив процентів за користування коштами, чим спричинив йому шкоду.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 236 791,33 доларів США та 1 449 472,86 грн, а саме: суму боргу в розмірі 151 650 доларів США; суму процентів в розмірі 85 141,33 доларів США; пеню у розмірі 1 086 966,86 грн; 3 % річних у розмірі 362 506,00 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 серпня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики (розпискою) від 13 квітня 2014 року у розмірі 165 323,43 доларів США, яка складається з: 151 650 доларів США сума боргу; 13 673,43 доларів США - 3 % річних.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції, враховуючи правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, умови договору, оцінюючи подані докази в сукупності вважав, що позивачем надано докази, що підтверджують укладення договору позики та неналежне виконання відповідачем умов договору позики. Отже, позовні вимоги про стягнення суми боргу в розмірі 151 650 доларів США, підлягають задоволенню.
Разом з тим, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування. Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника. Тому правові підстави для стягнення відсотків на підставі статті 1048 ЦК України за розпискою від 13 квітня 2014 року відсутні.
Окрім цього, оскільки кошти не були повернуті в зазначеній у розписці строк, тому обґрунтовані є доводи позову щодо стягнення 3 % річних за період з 14 квітня 2014 року до 14 квітня 2017 року (в межах строку позовної давності) у розмірі 13 673,43 доларів США.
Також, сторонами не досягнуто в договорі (розписці від 13 квітня 2014 року), домовленості з приводу розміру пені, при цьому позовна заява не містить посилань на нормативний акт, який визначає її розмір. У розрахунках позивач посилається як на підставу нарахування пені на Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», проте вказаний Закон не поширюється на спірні правовідносини. Таким чином, вимоги позивача про стягнення з відповідача пені за прострочення зобов`язання за договором позики задоволенню не підлягають.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 серпня 2021 року залишено без змін.
Апеляційний суд зауважив, що суд першої інстанції з урахуванням вимог частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України, дійшов вірної думки, що належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, та правової позиції Великої Палати Верховного суду, викладеній в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, дійшов правильного висновку про надання позивачем доказів, що підтверджують укладення договору позики і неналежне виконання відповідачем умов договору позики, та про стягнення з відповідача суми боргу в розмірі 151 650 доларів США.
Щодо нарахування 3 % річних, суд першої інстанції правильно вказав, що оскільки кошти не були повернуті в зазначений у розписці строк, тому обґрунтовані є доводи позову щодо стягнення 3 % річних, та правильно виходив з такого розрахунку: кількість днів користування коштами з 14 квітня 2014 року до 14 квітня 2017 року (в межах строку позовної давності) становить 1 097 днів. Загальна сума 3 % річних за вказаний період становить 13 673,43 доларів США.
Суд першої інстанції сприяв ОСОБА_2 в реалізації ним прав, передбачених ЦПК України, роз`яснив його процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. ОСОБА_2 надавалася можливість доведення факту підписання розписки не ним шляхом призначення судової почеркознавчої експертизи за його клопотанням. Однак, знаючи про призначення такої експертизи та її оплатний характер, жодних дій щодо її належного проведення зі сторони відповідача не здійснено.
Апеляційний суд вважав, що відповідач вправі був сприяти проведенню призначеної судом за його клопотанням експертизи та доведення факту не отримання ним коштів у вказаному позивачем розмірі.
При цьому апелянт вважав, що відібрані у червні 2019 року в судовому засіданні зразки підпису, є достатніми для проведення у справі судової почеркознавчої експертизи, однак таке спростовується вимогами Методики почеркознавчої експертизи 1.1.54 та наявним в матеріалах справи клопотанням експертів про надання додаткових матеріалів для проведення судово-почеркознавчої експертизи.
Колегія суддів також врахувала, що в судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 вказав, що не звертався до правоохоронних органів із відповідною заявою про вчинення ОСОБА_1 протиправних дій, спрямованих на заволодіння належними йому коштами, зокрема, з приводу підробки позивачем договору позики.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Семенюк С. Я., просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вказує, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 581/39/20, від 20 травня 2020 року у справі № 715/316/18-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 657/1502/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 1512/2-234/11. Крім того, суд апеляційної інстанції не дослідив приналежність підпису на розписці відповідачу, а також необґрунтовано відхилив клопотання про призначення почеркознавчої експертизи.
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не досліджено дотримання вимог щодо укладення договору у письмовій формі, а саме - приналежності підпису відповідачу у справі. Підпис на розписці, яка долучена до матеріалів справи на підтвердження факту укладення договору позики, виконано іншою особою, а не відповідачем, а тому ОСОБА_2 жодних правочинів з ОСОБА_1 не укладав.
Незважаючи на надання відповідачем усіх наявних у нього оригіналів документів та оплату рахунку на проведення експертизи, суд першої інстанції ухвалив рішення за відсутністю сторін та на підставі письмових матеріалів справи без призначення експертизи.
Крім того, суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення експертизи ухвалою суду від 14 грудня 2021 року.
Таким чином, суди позбавили відповідача можливості довести належним і допустимим доказом, а саме висновком судової почеркознавчої експертизи, факт підписання/укладення розписки не ОСОБА_2 , а іншою особою.
Також, суди не забезпечили (не організували) дійсно змагальний процес, тобто не створили сторонам всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов`язків.
Суд першої інстанції не постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті та не призначив справу в судовому засіданні для розгляду по суті.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Прокопів Л. П., подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Вказував, що відповідачем не надано додаткових документів, які перелічені у клопотанні експертів та відповідно ухвала суду про призначення судової почеркознавчої експертизи не могла бути виконана.
Крім того, ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року разом з постановою апеляційного суду від 14 грудня 2021 року, відповідач не оскаржує.
Судами попередніх інстанцій правильно застосовані норми матеріального права, з урахуванням висновків викладених у постановах Верховного Суду, які зазначені в оскаржуваних судових рішеннях.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга до Верховного Суду подана ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Семенюк С. Я., 27 грудня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 13 квітня 2014 року укладено договір позики (розписку), відповідно до якого відповідач отримав в борг гроші в розмірі 151 650 доларів США та зобов`язався повернути в строк до 12 квітня 2015 року (т. 1 а. с. 10).
Спір між сторонами виник з приводу порушення права на належне виконання умов договору позики (розписки), внаслідок чого ОСОБА_1 звернувся з позовом про його відновлення шляхом стягнення з боржника ОСОБА_2 заборгованості за вказаним договором позики (розпискою).
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідно вимог частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, та враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного суду, викладеній в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, дійшов висновку про надання позивачем доказів, що підтверджують укладення договору позики і неналежне виконання відповідачем умов договору позики, та про стягнення з відповідача суми боргу в розмірі 151 650 доларів США.
Оскільки кошти не були повернуті в зазначеній у розписці строк, тому обґрунтовані є доводи позову щодо стягнення 3 % річних за період з 14 квітня 2014 року до 14 квітня 2017 року (в межах строку позовної давності). Загальна сума 3 % річних за вказаний період становить 13 673,43 доларів США.
Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції сприяв ОСОБА_2 в реалізації ним прав, передбачених ЦПК України, роз`яснив його процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. ОСОБА_2 надавалася можливість доведення факту підписання розписки не ним шляхом призначення судової почеркознавчої експертизи за його клопотанням. Однак, знаючи про призначення такої експертизи та її оплатний характер, а також будучи ознайомленим з клопотанням про надання додаткових матеріалів для проведення експертизи, жодних дій щодо її належного проведення зі сторони відповідача не здійснено.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне.
Щодо стягнення боргу за розпискою
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з частиною першою статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Як передбачено частиною другою вказаної статті, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.
Відповідно до частини другої статті 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Враховуючи викладене, договір позики від 13 квітня 2014 року підтверджує факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 151 650 доларів США з зобов`язанням повернути їх в обумовлені договорами строки, а саме до 12 квітня 2015 року.
Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, надавши належну оцінку змісту боргової розписки від 13 квітня 2014 року, врахувавши, що оригінал цієї розписки знаходиться у позивача, що з урахуванням положень статті 545 ЦК України свідчить про те, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 151 650 доларів США. При цьому, доказів належного виконання зобов`язань за договором позики відповідачем судам не надано.
Щодо стягнення відсотків за користування чужими коштами на підставі частини першої статті 1048 ЦК України.
У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що: «Облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.
Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти, міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.
Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому зазначена норма права та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.