Постанова
Іменем України
08 червня 2022 року
м. Київ
справа № 757/47957/19-ц
провадження № 61-3158св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ІНФОРМАЦІЯ_1, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року в складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року в складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної та майнової шкоди, стягнення суми компенсації за найм житла.
Позовна заява мотивована тим, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року визнано протиправним та скасовано пункт 71 наказу Першого заступника ІНФОРМАЦІЯ_1 № 213 від 29 листопада 2013 року, яким капітана медичної служби старшого лікаря 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії 10 регіонального санітарно-епідеміологічного загону Військово-медичного департаменту ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 призначено старшим лікарем відділення санітарно-епідеміологічного нагляду санітарно-епідеміологічного відділу 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управління, ВОС-9056003; визнано протиправним розпорядження начальника Центрального санітарно-епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1 від 14 березня 2017 року № 23/17-Р; визнано протиправним та скасовано пункт 3 наказа командира військової частини НОМЕР_1 № 41 від 15 березня 2017 року.
Вказаним судовим рішенням було доведено наявність протиправних дій відносно позивача з боку ІНФОРМАЦІЯ_1 та підпорядкованих йому Центрального санітарно-епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1, військової частини НОМЕР_2, а саме, незаконне переведення на роботу спочатку до м. Львів, а потім до м. Мукачево. У результаті таких дій позивачу було спричинено майнову шкоду в розмірі 10 510,72 грн., як витрати на лікування викликаних такими протиправними діями хвороб. Також вказаними діями позивачу було завдано моральної шкоди, розмір грошового відшкодування якої він оцінив у 5 000 000 грн.
Окрім наведеного, за період служби позивача поза межами основного місця з 29 листопада 2013 року до 31 липня 2018 року його не було забезпечено житлом, тому позивач був змушений його винаймати. При цьому передбачена компенсація за найм (піднайм) житла під час проходження служби виплачувалася йому не в повному обсязі. Розмір недоотриманої компенсації становить 119 009 грн.
Зазначені суми позивач просив стягнути на його користь.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Рішення суду мотивоване тим, що позивачем не надано належних, достовірних і достатніх доказів на підтвердження обґрунтованості заявлених позовних вимог про стягнення майнової шкоди у вигляді витрат на лікування та грошової компенсації за найм житла. Позивачем не доведено розміру грошового відшкодування моральної шкоди, факт заподіяння йому моральної шкоди, наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями посадової особи ІНФОРМАЦІЯ_1 та наслідками, зазначеними позивачем у позові. При цьому, сам по собі факт наявності судового рішення про визнання дій посадової особи неправомірними, не являється достатньою підставою для висновку про наявність у справі підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та стягнення компенсації за найм житла скасовано.
Ухвалено у цій частині нове рішення.
Закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації за найм житла. Роз`яснено позивачу, що вирішення цього питання віднесено до адміністративної юрисдикції.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди задоволено частково.
Стягнено на користь ОСОБА_1 за рахунок коштів державного бюджету грошове відшкодування моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн.
У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог позивача про стягнення компенсації за найм житла, апеляційний суд виходив із того, що з обставин справи видно, що позивачем заявлено вимогу стосовно отримання грошової компенсації, пов`язаної з проходженням військової служби, яка є видом публічної служби. За таких умов даний спір не віднесено до цивільної юрисдикції та має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.
Ухвалюючи рішення при вирішенні позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд виходив із того, що преюдиційним рішенням встановлена незаконність переводу позивача на військову службу до м. Львів та м. Мукачево, які були значною зміною життєвого укладу позивача. Ці обставини викликали у позивача необхідність значних зусиль з його боку на оскарження таких протиправних наказів та розпоряджень відносно нього. В свою чергу це не могло не завдавати моральної шкоди позивачу, відшкодування якої він має право вимагати за законом. Позивачем було заявлено вимогу про відшкодування шкоди в розмірі 5 000 000 грн. Однак, належних доказів на обґрунтування зазначеного розміру шкоди до суду надано не було. Зважаючи на обставини справи, колегія суддів апеляційного суду вважала, що належним та відповідним розміром грошового відшкодування моральної шкоди в даному випадку буде 50 000 грн.
Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення майнової шкоди, а саме, понесених витрат на лікування у зв`язку із незаконним переведенням позивача на військову службу до м. Львів та м. Мукачево, апеляційний суд погодився із судом першої інстанції щодо недоведеності заявлених вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
01 березня 2021 року представник ІНФОРМАЦІЯ_1 - ОСОБА_2. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року.
У касаційній скарзі відповідач просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року в цій частині.
02 березня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року.
У касаційній скарзі позивач просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
Справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Узагальнення доводів касаційної скарги
Касаційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 подана на підставі пунктів 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Відповідач зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах. Зазначає, що апеляційний суд дійшов безпідставного висновку про відшкодування моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено належними та допустими доказами ці обставини. Переведення позивача по службі до інших міст України, при одночасному підвищенні на посаді, жодним чином не вказує на зміну його життєвих устоїв; рішення апеляційного суду у цій частині належним чином не обґрунтоване.
Також відповідач зазначає про порушення апеляційним судом пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України, оскільки за наявності клопотання представника відповідача про відкладення судового засідання, апеляційний суд безпідставно розглянув справу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах.
Апеляційний суд застосував норми права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, які викладені: у постанові Верховного Суду від 18 лютого 2021 року в справі № 619/2247/16-а (щодо причинно-наслідкового зв`язку між неправомірними діями та заподіяною майновою шкодою); у постановах Верховного Суду: від 30 вересня 2019 року в справі № 825/1074/16, від 30 січня 2019 року в справі № 755/10947/17, від 22 квітня 2020 року в справі № 139/553/15-а, від 15 травня 2018 року в справі № 755/8749/16-ц, від 30 травня 2018 року в справі № 826/7431/16, від 18 квітня 2018 року в справі № 806/104/16, від 29 серпня 2018 року в справі № 488/1176/14-а, від 07 листопада 2018 року в справі № 358/460/16-ц, від 10 вересня 2019 року в справі № 826/12211/18 (щодо юрисдикції спору про стягнення компенсації за найм житла); у постановах Верховного Суду: від 25 червня 2020 року у справі № 823/868/18, від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17 (щодо співмірності розміру грошового відшкодування моральної шкоди із наявними наслідками, спричиненими неправомірниими діями).
Позиція інших учасників справи
У травні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1), у якому вказував на безпідставність її доводів. Просив відмовити у задоволенні касаційної скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 з 2008 року проходив службу за контрактом у Збройних силах України. З 20 листопада 2012 року він проходив військову службу на посаді старшого лікаря 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії військової частини НОМЕР_3 (АДРЕСА_1).
03 липня 2013 року ІНФОРМАЦІЯ_1 з позивачем укладено контракт військової служби (який набрав чинності 03 вересня 2013 року) відповідно до умов якого позивач перебував на посаді старшого лікаря 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії 10 регіонального санітарно-епідеміологічного загону, Чернігівської області, Козелецького району, смт. Десна.
14 серпня 2013 року позивач тимчасово виконував обов`язки начальника 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії військової частини НОМЕР_3.
У зв`язку з проведенням організаційних заходів, відповідно до директиви ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01 липня 2013 року № Д-322/1/02 та у зв`язку з проведенням організаційних заходів у Збройних Силах України ІНФОРМАЦІЯ_2 переформовано у ІНФОРМАЦІЯ_3 (умовне найменування військова частина НОМЕР_3).
З 01 грудня 2013 року у зв`язку з розформуванням 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії смт. Десна та 64 санітарно-епідеміологічної лабораторії м. Біла Церква, їх правонаступником визначено ІНФОРМАЦІЯ_3 (м. Київ).
Після розформування 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії військової частини НОМЕР_3, позивач був зарахований до особового складу 10 регіонального-епідеміологічного управління (м. Київ) згідно наказу командира військової частини НОМЕР_3 від 29 листопада 2013 року № 151 на підставі директиви ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01 липня 2013 року № Д-322/1/02.
Згідно витягу з наказу № 151 капітана медичної служби ОСОБА_1 зараховано до особового складу 10 регіонального-епідеміологічного управління (м. Київ) та допущено до тимчасового виконання обов`язків вакантної посади старшого лікаря санітарно-гігієнічного відділення санітарно-гігієнічного відділу.
За директивою ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01 липня 2013 року № Д-322/1/02 наказом першого заступника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 29 листопада 2013 року № 213 позивача зобов`язано вибути з 10 регіонального-епідеміологічного управління (м. Київ) до 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управлінні, що у м. Львів.
31 грудня 2013 року ОСОБА_1 направлено припис № 145, відповідно до якого він зобов`язаний вибути з 10 регіонального-епідеміологічного управління (м. Київ) до 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управлінні, що у м. Львів.
Відповідно до розпорядження начальника Центрального санітарно-епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1 від 14 березня 2017 року № 23/17-Р, у військовій частині НОМЕР_1 був виданий наказ від 15 березня 2017 року № 41, згідно якого майор медичної служби, старший лікар відділення санітарно-епідеміологічного нагляду санітарно-епідеміологічного відділу 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управління (м. Львів) ОСОБА_1, з 15 березня 2017 року мав вибути у розпорядження начальника санітарно-епідеміологічного відділу м. Мукачево і приступити до виконання своїх обов`язків згідно посади.
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1, Центрального санітарно-епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1, військової частини НОМЕР_2 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управління, у якому просив суд: визнати протиправним та скасувати пункт 71 наказу № 213 від 29 листопада 2013 року першого заступника ІНФОРМАЦІЯ_1; визнати протиправним розпорядження начальника Центрального санітарно- епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1 № 23/17-Р від 14 березня 2017 року; визнати протиправним та скасувати пункт 3 наказу № 41 від 15 березня 2017 року тимчасово виконуючого обов`язків командира військової частини НОМЕР_1 (справа № 826/5400/17).
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 серпня 2018 року відмовлено у задоволенні позовних вимоги ОСОБА_1 .
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 серпня 2018 року та постановлено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправним та скасовано пункт 71 наказу першого заступника ІНФОРМАЦІЯ_1 № 213 від 29 листопада 2013 року, яким капітана медичної служби, старшого лікаря 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії 10 регіонального санітарно-епідеміологічного загону Військово-медичного департаменту ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 призначено старшим лікарем відділення санітарно-епідеміологічного нагляду санітарно-епідеміологічного відділу 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управління, ВОС-9056003.
Визнано протиправним розпорядження начальника Центрального санітарно-епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1 № 23/17-Р від 14 березня 2017 року.
Визнано протиправним та скасовано пункт 3 наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 41 від 15 березня 2017 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Рішення судів у цій справі, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та про задоволення касаційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно із частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 263/5125/18 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що згідно із частиною п`ятою статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства
Отже, вимоги позивача про стягнення майнової шкоди та грошового відшкодування моральної шкоди у цій справі суди правильно розглянули в порядку цивільного судочинства.
Щодо вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України).
За змістом статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою. Тобто відповідачем у зазначених категоріях справ є держава Україна, а не посадова особа, орган державної влади чи орган місцевого самоврядування.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.
Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складових цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову
Обґрунтовуючи позовні вимоги у цій частині позивач вказував, що внаслідок неправомірних дій відповідача щодо переведення позивача по службі до іншої місцевості (м. Львова та м. Мукачево), його стан здоров`я погіршився та він був змушений проходити лікування. Тому просив стягнути майнову шкоду, яка полягала у витратах на ліки та лікування.
Як установлено судами, на підтвердження зазначених обставин позивач надав фіскальні чеки щодо розміру коштів, витрачених на лікування. Необхідність отримання такого лікування позивач пов`язує саме з незаконними діями відносно нього щодо переведення на службу в іншу місцевість. Однак, позивачем не було надано належних та достовірних доказів стосовно того, що вказані захворювання були викликані саме переведенням на службу в іншу місцевість. Судами установлено, що відповідні документи підтверджують наявність певних захворювань, пов`язаних з проходженням військової служби, а не з переведенням позивача на службу в іншу місцевість.
За таких обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів, що позивачем не було належним чином доведено факт заподіяння йому майнової шкоди у вигляді витрат на лікування певних захворювань, наявність яких була спричинена безпосередньо переведенням позивача по службі у іншу місцевість.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо неврахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 лютого 2021 року в справі № 619/2247/16-а, оскільки у даній справі та справі, яка переглядається, різні підстави та предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - визнання дій щодо призначення позивачу одноразової грошової допомоги та ненадання відповідей на його звернення протиправними, зобов`язання виплатити одноразову грошову допомогу у зв`язку з настанням інвалідності в розмірі 48 місячного грошового забезпечення та стягнення моральної шкоди При цьому, суд касаційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог у зв`язку із їх необґрунтованістю.
Отже, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди є законними та обґрунтованими, а тому відсутні підстави для їх скасування.
Щодо вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (стаття 237-1 Кодексу законів про працю України).