Постанова
Іменем України
06 липня 2022 року
м. Київ
справа № 715/1081/20
провадження № 61-11086св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Глибоцького районного нотаріального округу Чернівецької області Тимофтій Леся Миколаївна, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 26 березня 2021 року в складі судді Маковійчук Ю. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 червня 2021 року в складі колегії суддів: Литвинюк І. М., Лисака І. Н., Перепелюк І. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Глибоцького районного нотаріального округу Тимофтій Л. М., про визнання договорів дарування недійсними.
Позовна заява мотивована тим, що 22 травня 2017 року між нею та її дочкою ОСОБА_3 укладено договір дарування 9/14 частки у праві власності житлового будинку АДРЕСА_1, та договір дарування 9/14 частки у праві власності земельної ділянки, кадастровий номер 7321086400:01:002:0030, яка знаходиться в с. Стерче Глибоцького району Чернівецької області (на які розташований будинок).
Однак, ці договори не відповідають її внутрішній волі щодо правової природи правочину. Позивач мала на меті укласти договір довічного утримання, оскільки в силу похилого віку та за станом здоров`я потребує сторонньої допомоги і догляду. На підтвердження цього зазначила, що на початку квітня 2017 року в силу похилого віку її стан здоров`я та самопочуття суттєво погіршилися, вона частково втратила зір, тривалий час хворіла різними тяжкими і хронічними захворюваннями, у зв`язку з чим неодноразово перебувала на стаціонарному лікуванні в Глибоцькій ЦРЛ з приводу хвороби серця та зору. Відповідач деякий час після укладення договорів здійснювала догляд за нею, однак в подальшому виїхала за кордон і припинила приймати будь-яку участь у її матеріальному забезпеченні, не цікавиться її здоров`ям та повідомила, що наміру брати участь у її утриманні та догляді вона не має.
Позивач просила суд:
- визнати недійсним договір дарування 9/14 часток у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1, укладений 22 травня 2017 року між нею та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Глибоцького районного нотаріального округу Тимофтій Л. М. та зареєстрований в реєстрі за № 541;
визнати недійсним договір дарування 9/14 часток у праві власності на земельну ділянку площею 0,2478 га (кадастровий номер 7321086400:01:002:0030), укладений 22 травня 2017 року між нею і ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Глибоцького районного нотаріального округу Тимофтій Л. М. та зареєстрований в реєстрі за № 543.
Застосувати наслідки недійсності договорів дарування від 22 травня 2017 року та повернути їй у власність відповідне майно.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 26 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування 9/14 частки у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Глибоцького районного нотаріального округу Тимофтій Л. М. 22 травня 2017 року та зареєстрований в реєстрі за № 541.
Визнано недійсним договір дарування 9/14 частки у праві власності на земельну ділянку площею 0,2478 га, кадастровий номер 7321086400:01:002:0030, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Глибоцького районного нотаріального округу Тимофтій Л. М. 22 травня 2017 року та зареєстрований в реєстрі за № 543.
Застосовано наслідки недійсності правочинів:
Скасовано реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на: 9/14 частки у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1253764173210; 9/14 частки у праві власності на земельну ділянку площею 0,2478 га, кадастровий номер 7321086400:01:002:0030 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1160546273210.
Повернуто у власність ОСОБА_1 9/14 частки у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та 9/14 частки у праві власності на земельну ділянку площею 0,2478 га, кадастровий номер 7321086400:01:002:0030;
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 26 березня 2021 року - без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що позивачем доведено належними та допустимими доказами наявність підстав для задоволення позовних вимог. ОСОБА_1 є людиною похилого віку, за станом здоров`я потребуваластороннього догляду, а тому погодилася на передачу частки житлового будинку, який є її єдиним житлом та у якому вона продовжує проживати після укладення договору дарування, у власність відповідача, лише за умови довічного утримання. При укладенні договорівдарування волевиявлення позивачане було спрямоване на добровільне та безоплатне відчуження належного їй майна на користь обдарованої, вона помилялася щодо правової природи правочинів, прав та обов`язків, які виникнуть після їх укладення між нею і відповідачем, оскільки вважала, що укладає договори довічного утримання.
Визнавши недійсними відповідні правочини, суди вважали правомірним застосування наслідків недійсності правочинів за вимогою позивача (реституції), шляхом скасування реєстрації права власності на спірне майно за відповідачем, яку вчинено на підставі недійсних правочинів та повернення майна у власність позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
01 липня 2021 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 26 березня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 червня 2021 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 26 березня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 червня 2021 року, і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 02 червня 2021 року в справі № 752/2166/18, від 02 червня 2021 року в справі № 201/21327/15-ц, від 07 квітня 2021 року в справі № 643/13968/18, від 21 квітня 2021 року в справі № 686/11450/19, від 02 червня 2021 року в справі № 752/21327/15-ц, від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17, від 19 червня 2019 року в справі № 643/17966/14-ц, від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц, від 13 листопада 2019 року в справі № 369/9908/15-ц, від 18 листопада 2020 року в справі № 757/52096/18-ц, від 27 листопада 2018 року в справі № 905/1227/17, від 17 березня 2021 року в справі № 641/1452/17, від 23 квітня 2021 року в справі № 463/5231/16-ц, від 31 травня 2021 року в справі № 644/5462/17, від 02 червня 2021 року в справі № 201/2166/18, від 01 червня 2021 року в справі № 308/2187/17. Також заявник вважає, що немає підстав для визнання спірних правочинів недійсними, оскільки позивач не надала суду будь-яких належних і допустимих доказів, що вона помилялася щодо природи правочинів і між сторонами були укладені інші договори.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
У серпні 2021 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу, у якій вказувала на необґрунтованість її доводів; зазначала про законність оскаржуваних рішень; просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Позивачу ОСОБА_1 на підставі рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 02 грудня 2009 року в справі № 2-922/09 належало 9/14 частки у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1, загальною площею 80,10 кв. м (у тому числі житловою - 28,10 кв. м).
ОСОБА_1 на підставі рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 22 грудня 2016 року в справі № 715/2313/16-ц належало 9/14 часток у праві власності на присадибну земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд загальною площею 0,2478 га, кадастровий номер 7321086400:01:002:0030, яка розташована за вищевказаною адресою.
22 травня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено:
- договір дарування 9/14 частки у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Глибоцького районного нотаріального округу Тимофтій Л. М. 22 травня 2017 року та зареєстрований в реєстрі за № 541;
- договір дарування 9/14 частки у праві власност наі земельну ділянку площею 0,2478 га, кадастровий номер 7321086400:01:002:0030, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Глибоцького районного нотаріального округу Тимофтій Л. М. 22 травня 2017 року та зареєстрований в реєстрі за № 543.
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є матір`ю ОСОБА_2 .
Відповідач ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_3 ) з 2017 року постійно проживає з чоловіком та неповнолітньою дитиною у Литві, що не заперечувалося сторонами.
ОСОБА_1 та її дочка ОСОБА_3 (яка є особою з інвалідністю з дитинства), проживають разом у спірному будинку. ОСОБА_1 є власником 5/14 часток у праві власності на зазначений будинок.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У статті 717 ЦК України зазначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Відповідно до статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Якщо правочин встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника майнову або немайнову дію, то він не може вважатися договором дарування, оскільки правовою метою саме договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість позову про визнання недійсним договорів дарування 9/14 часток у праві власності на будинок та земельну ділянку, оскільки вважав, що позивач в силу похилого віку та негативного стану здоров`я потребувала стороннього догляду та утримання; укладаючи оспорювані договори, діяла під впливом помилки щодо правової природи правочинів, прав та обов`язків сторін, які виникнуть після їх укладення між нею і відповідачем. оскільки збиралася відчужувати та передавати це майно у власність відповідача лише за умови довічного утримання, яке їй обіцяла відповідач. Додатковим доказом цих обставин є те, що позивач після укладення правочинів продовжувала проживати у спірному будинку, іншого житла у неї немає.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій та вважає, що оскаржувані судові рішення не підлягають скасуванню з огляду на таке.
У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України" від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" роз`яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.
Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживання в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.