Постанова
Іменем України
25 травня 2022 року
м. Київ
справа № 509/1963/17
провадження № 61-8698св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 06 травня 2020 рокуу складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про зняття з реєстрації місця проживання особи.
Позов обґрунтований тим, що відповідач зареєструвалась в будинку на підставі договору дарування цього житлового будинку від 01 квітня 2014 року, який рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 серпня 2016 року визнано недійсним. Із втратою права власності відпала правова підстава її реєстрації.
Позивач є власником будинку АДРЕСА_1 . Відповідач відмовляється в добровільному порядку знятись з реєстрації за цією адресою, що порушує його права як законного користувача житловим приміщенням.
Просив зняти ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 липня 2019 року у позові відмовлено.
Відмовивши в позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних та допустимих доказів реєстрації права власності на житловий будинок, не вказав, на підставі якого правовстановлюючого документа він є власником нерухомого майна. Відповідач зареєстрована за вказаною адресою відповідно до норм ЖК Української РСР як член сім`ї. Оскільки позивач на час звернення з позовом не був власником будинку, то не може вимагати зняття з реєстрації відповідача, яка була зареєстрована у ньому як член сім`ї.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 06 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 липня 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_1 .
Задовольнивши позов частково, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до договору дарування від 02 квітня 2014 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 спірний будинок. Рішенням Овідіопольського районного суду в Одеській області від 09 серпня 2016 року договір дарування від 02 квітня 2014 року визнано недійсним.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що визнання недійсним договору дарування від 02 квітня 2014 року за змістом є одночасно рішенням про позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірний будинок, що є підставою для припинення права користування житловим приміщенням, тому відповідач втратила право користування будинком у зв`язку з втратою права власності на нього.
Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення підлягає скасуванню з ухвалення нового про задоволення позову, визначивши у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", яке є підставою для зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку в будинку АДРЕСА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 06 травня 2020 року, просила її скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що вона зареєструвалася у спірному будинку як власник на підставі договору дарування від 01 квітня 2014 року. Вона продовжує користуватися будинком та має зареєстроване місце проживання в ньому, тому не втратила право користування ним, незважаючи на недійсність договору дарування. Крім того, вона є членом сімʼї своєї матері ОСОБА_3, яка є головним наймачем будинку.
Суд апеляційної інстанції безпідставно застосував висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 30 червня 2015 року у справі № 21-1438а15, згідно з якими розглянуто позов власника про усунення перешкод у користуванні власністю, проте позивач не є власником спірного будинку. Будинок не належить нікому на праві приватної власності.
Суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 509/1964/17, провадження № 61-17060св18, якою залишено в силі рішення суду першої інстанції про відмову в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про зняття з місця реєстрації.
Позивач просив зняти її з реєстрації місця проживання, а не визнати такою, що втратила право користування жилим приміщенням, тому суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до договору дарування від 01 квітня 2014 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 (яка була зареєстрована та мешкала на АДРЕСА_2 ) у власність будинок АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 зареєстрована 06 червня 2016 року в будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору дарування житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами належав дарувальнику на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 квітня 2010 року, яке скасовано рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 листопада 2014 року.
Рішенням Овідіопольського районного суду в Одеській області від 09 серпня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано договір дарування житлового будинку від 01 квітня 2014 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, недійсним. В іншій частині позову відмовлено.
У зустрічному позові ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_1, Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, Головного територіального управління юстиції в Одеській області, приватного нотаріуса Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Гуркан Н. Ф., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - ОСОБА_2, про визнання права власності в порядку спадкування за законом та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 20 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 серпня 2016 року в частині відмови у позові ОСОБА_1 про скасування рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району від 25 січня 2014 року № 1341-УІ та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 01 квітня 2014 року скасовано, в цій частині ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Скасовано рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району від 25 січня 2014 року № 1341-УІ в частині передачі ОСОБА_3 безоплатно у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) із земель запасу житлової та громадської забудови Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області земельної ділянки за адресою: земельна ділянка АДРЕСА_1, загальна площа 0,2500 га, кадастровий номер 5123782000:003:0787.
Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області, зареєстрованим в реєстрі від 01 квітня 2014 року за № 612. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
ОСОБА_1 , ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою про склад сім`ї від 10 травня 2017 року.
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав відомості про реєстрацію права власності на житловий будинок за вищевказаною адресою відсутні.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Як на підставу оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 509/1964/17, провадження № 61-17060св18.
Вивчивши матеріали справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, ВерховнийСуд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло (статті 41, 47).
Згідно з частиною першою статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Ця норма права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20.
Отже, суб`єктом звернення до суду із позовом у порядку статті 391 ЦК України є власник майна.
Відмовивши у позові, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статей 77, 78 ЦПК України відповідач не надав належних та допустимих доказів реєстрації права власності на житловий будинок, не зазначив на підставі якого правовстановлюючого документа він є власником нерухомого майна, до нотаріальної установи із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_1 не звертався, факт прийняття спадщини у фактичне управління не встановлював.
Суд апеляційної інстанції з урахуванням висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 червня 2015 року у справі № 21-1438а15, виходив з того, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном позивач має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.
Суд апеляційної інстанції, задовольнивши позов частково, не виклав висновки щодо належності позивачу будинку (частини будинку) на праві власності чи на праві користування, проте вирішив спір, застосувавши ефективний спосіб захисту порущеного права позивача.
Оцінивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 5 Розділу XII "Прикінцеві положення" ЦК Україниправила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 549 ЦК Української РСР, чинного на час відкриття спадщини, визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.