ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
8 червня 2022 року
м. Київ
справа № 757/18772/19-ц
провадження № 61-10789св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Затварницька Інна Петрівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Солом`яна Лідія Василівна, ОСОБА_5,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду
від 25 травня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Оніщука М. І., Шебуєвої В. А., Крижанівської Г. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2,
ОСОБА_3 і ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Затварницька І. П., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Солом`яна Л. В., про визнання права власності на квартиру, визнання договорів дарування недійсними, витребування майна та скасування державної реєстрації права власності.
В обґрунтування позову вказувала, що на виконання договору комісії, укладеного нею з ОСОБА_2 10 грудня 2009 року, остання за її кошти та на її користь придбала квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 77,40 кв.м.
Проте умови договору комісії ОСОБА_2 не виконала, оскільки
24 березня 2011 року подарувала вказану квартиру ОСОБА_3, який у подальшому подарував її ОСОБА_4 на підставі договору дарування
від 1 листопада 2016 року.
Вважаючи порушеним право власності на вказане нерухоме майно, позивач просила:
- визнати за нею право власності на квартиру на АДРЕСА_2 та витребувати її з володіння ОСОБА_4 ;
- визнати недійсним договір дарування квартири від 24 березня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Затварницькою І. П., зареєстрований у реєстрі за № 701;
- визнати недійсним договір дарування квартири від 1 листопада 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солом`яною Л. В., зареєстрований у реєстрі за № 1250 (номер запису про право власності 17305340);
- скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру
АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 та відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ОСОБА_2 ;
- скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру
АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 та відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ОСОБА_3 ;
- скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру
АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 та відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ОСОБА_4 за № 17305340.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2019 року позов задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру
АДРЕСА_2 та витребувано її з володіння
ОСОБА_4 .
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 24 березня 2011 року, укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Затварницькою І. П., зареєстрований у реєстрі за № 701.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 1 листопада 2016 року, укладений
ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватний нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солом`яною Л. В., зареєстрований у реєстрі
за № 1250 (номер запису про право власності 17305340).
Скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру
АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 та запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ОСОБА_4 за № 17305340.
Стягнено з ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 3 713,93 грн у відшкодування судового збору.
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що дії ОСОБА_2, які полягають у відчуженні спірного майна третім особам, порушують права і охоронювані законом інтереси ОСОБА_1, оскільки пунктом 9.3 договору комісії та статтею 1018 ЦК України визначено, що спірна квартира, яка придбавається комісіонером в інтересах та за рахунок ОСОБА_1, є власністю останньої.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_5 .
Постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення Печерського районного суду
міста Києва від 20 серпня 2019 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 5 570,90 грн у відшкодування судового збору.
Апеляційний суд зазначив про відсутність у матеріалах справи належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт придбання ОСОБА_2 квартири за рахунок та в інтересах позивача, що, у свою чергу, спростовує встановлений судом першої інстанції факт набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру відповідно до положень статті 1018 ЦК України та положень договору комісії.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 25 травня
2021 року і залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва
від 20 серпня 2019 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не застосував статтю 204 ЦК України, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, та не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18), щодо застосування вказаної норми права. Суд першої інстанції встановив факт укладення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору комісії від 10 лютого
2009 року та факт отримання останньою від позивача коштів на придбання квартири АДРЕСА_2 . Апеляційний суд не спростував встановлені місцевим судом обставини щодо укладення договору комісії та виконання його сторонами і безпідставно вдався до оцінки договору комісії, який не оспорювався учасниками цієї справи.
Заявник вказує про неправильне застосування судом апеляційної інстанції статей 1011 та 1018 ЦК України та помилкове незастосування цим судом
статей 182, 190, 330, 334 ЦК України. Крім того, апеляційний суд застосував статті 387, 388, 392 ЦК України без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-160цс16 та
від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15; постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) та від 11 вересня 2019 року у справі № 761/4771/15-ц (провадження № 14-303цс19).
Також заявник наголошує на застосуванні судом апеляційної інстанції
статей 76-81 ЦПК України без урахування:
- висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 грудня 2020 року
у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19), про те, що "належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду";
- висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові
від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), про те, що "принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс".
На думку заявника, апеляційний суд безпідставно поновив ОСОБА_4 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, що призвело до порушення норм процесуального права, яке полягає у застосуванні
частини третьої статті 354 та статті 359 ЦПК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14 грудня 2020 року
у справі № 521/2816/15-ц (провадження № 61-14230сво18) та від 14 травня
2020 року у справі № 344/9137/17 (провадження № 61-6489св19).
Також заявник вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 1011, 1016, 1018 ЦК України у сукупності
зі статтями 76-81 ЦПК України.
Позиція інших учасників справи
У листопаді 2021 року представник ОСОБА_4 - адвокат Лазнюк Є. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність її доводів, просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи
ОСОБА_1 про:
- неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19),
від11 вересня 2019 року у справі № 761/4771/15-ц (провадження № 14-303цс19), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19),
від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20,
від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц (провадження
№ 61-14230сво18), у постановах Верховного Суду від14 травня 2020 року у справі № 344/9137/17 (провадження № 61-6489св19), від 17 грудня 2020 року у справі
№ 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19), у постановах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-160цс16, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15
(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також підставою касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 визначає відсутність у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду щодо застосування статей 1011, 1016, 1018 ЦК України та статей 76-81 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 5 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 10 грудня 2009 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір комісії на купівлю квартири, відповідно до якого ОСОБА_1 виступала комітентом, а ОСОБА_2 - комісіонером.
За пунктом 1.1 та 1.2 вказаного договору ОСОБА_2 зобов`язалася за дорученням, за рахунок, та в інтересах ОСОБА_1 купити квартиру АДРЕСА_2 .
З розписки ОСОБА_2 від 10 грудня 2009 року та згоди чоловіка ОСОБА_2 - ОСОБА_6 від 10 грудня 2009 року суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 отримала від позивача відповідний пакет документів, необхідний для виконання договору, та грошові кошти у сумі 1 557 365,40 грн, 3 000 грн - передплати за виконання договору та 30 000 грн - для сплати поточних платежів щодо здійснення касових та інших операцій з купівлі-продажу вказаної квартири.
Суди встановили, що відповідно до пункту 2.6 договору комісії ОСОБА_2 на вимогу комітента зобов`язана надати останньому звіт, передати майно та всі права, оригінали відповідних договорів та інші документи стосовно квартири.
17 січня 2019 року ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 вимогу щодо виконання договору комісії на купівлю квартири від 10 грудня 2009 року, у якій просила останню надати звіт про виконання договору, а також передати передбаченні договором права, пакет документів, в тому числі правовстановлюючі документи на майно, та відповідне майно.
ОСОБА_2 листом від 4 лютого 2019 року разом зі звітом від 4 лютого
2019 року про виконання договору комісії на купівлю квартири від 10 грудня 2009 року № б/н повідомила ОСОБА_1, що 29 квітня 2010 року вона зареєструвала за собою право власності на придбану за кошти та для
ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .
Крім того, вказаним листом ОСОБА_2 повідомила, що вона 24 березня
2011 року дану квартиру подарувала ОСОБА_3 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Затварницькою І. П. та зареєстрованим за № 701.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 156319923 від 14 лютого 2019 року суди встановили, що 1 листопада 2016 року ОСОБА_3 подарував квартиру ОСОБА_4 відповідно до договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Солом`яною Л. В. і зареєстрованого за № 1250.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та відзиву на неї суд дійшов таких висновків.
Щодо вирішення позовних вимог про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння
Згідно зі статтею 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов`язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.
Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов`язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну. Майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента (частина третьою статті 1012 ЦК України, стаття 1018 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1022 ЦК України після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії.
Частина четверта статті 263 ЦПК України покладає на суд обов`язок при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин врахувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, у постанові Верховного Суду від 10 червня 2021 року в справі № 910/7223/18 міститься висновок про те, що "сутність договору комісії полягає в тому, що одна сторона (комітент) уповноважує іншу сторону (комісіонера) вчинити один або кілька правочинів від імені останнього і за власний (комітента) рахунок. Отже законом чітко визначено таку особливість договорів комісії як зобов`язання комісіонера вчинити правочин за рахунок саме комітента".
У постанові Верховного Суду від 5 липня 2021 року в справі № 620/1767/19 (провадження № К/9901/322/20) міститься висновок про те, що "аналіз норм права, а також приписів підпункту 39.2.1.2 підпункту 39.2.1 пункту 39.2
статті 39 ПК України, дає підстави для висновку, що однією з визначальних ознак договірних взаємовідносин комісії є те, що комісіонер при виконанні доручення комітента укладає обумовлений договором комісії правочин в інтересах та за рахунок комітента і є стороною цього правочину, в якому виступає від свого імені. При цьому, право власності на товар належить комітенту, операції у межах договору комісії між комітентом та комісіонером не є продажем…".
У справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що
10 грудня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір комісії, відповідно до умов якого ОСОБА_2 зобов`язалася за дорученням, за рахунок, та в інтересах ОСОБА_1 купити квартиру
АДРЕСА_2 .
Зі змісту розписки ОСОБА_2 від 10 грудня 2009 року та згоди чоловіка
ОСОБА_2 - ОСОБА_6 від 10 грудня 2009 року суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 отримала від позивача пакет документів, необхідний для виконання договору, та грошові кошти у сумі 1 557 365,40 грн, 3 000 грн - передплати за виконання договору та 30 000 грн для сплати поточних платежів щодо здійснення касових та інших операцій з купівлі-продажу вказаної квартири.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції вважав вказані обставини доведеними належними і допустимими доказами.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність у матеріалах справи належних і допустимих доказів на підтвердження факту придбання ОСОБА_2 квартири за рахунок та в інтересах ОСОБА_1, що спростовується встановленим судом першої інстанції фактом набуття ОСОБА_1 права власності на вказану квартиру відповідно до статті 1018 ЦК України та положень договору комісії.
Отже фактично суд апеляційної інстанції дійшов висновку про правильність застосування місцевим судом статей 1011-1012, 1014, 1018 ЦК України та можливість набуття позивачем права власності на спірну квартиру за договором комісії, проте вважав недоведеними обставини придбання ОСОБА_2 квартири за кошти ОСОБА_1 .
Проте із висновками суду апеляційної інстанції в частині недоведеності вказаних обставин погодитись не можна.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 79 ЦПК України).
Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.
Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 17 грудня
2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19).
У пункті 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) вказано, що "принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18(пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Верховного Суду
від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18)".
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 на підтвердження факту виникнення між сторонами правовідносин надала укладений з ОСОБА_2 договір комісії від 10 грудня 2009 року та розписку останньої про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів для придбання квартири