Постанова
Іменем України
18 травня 2022 року
м. Київ
справа № 522/2493/18
провадження № 61-18287св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач: Держава Україна в особі Державної казначейської служби України,
треті особи: прокуратура Одеської області (перейменована на Одеську обласну прокуратуру), Одеська місцева прокуратура № 4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Державної казначейської служби України, Одеської обласної прокуратури на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року в складі судді Єршової Л. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О. та касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 18 лютого 2010 року прокуратурою Одеської області порушено кримінальну справу № 051201000047 щодо посадових осіб виробничого закритого акціонерного товариства «Євдокія» (далі - ВЗАТ «Євдокія») за фактом привласнення грошових коштів в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем за ознаками злочинів, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України). З метою забезпечення в майбутньому заявленого цивільного позову про відшкодування завданих злочинами збитків та з урахуванням того, що санкція частини п`ятої статті 191 КК України передбачає конфіскацію майна, постановами слідчого прокуратури Одеської області від 03 березня 2011 року накладено арешт на майно ОСОБА_1 , яка займала посаду голови правління-директора ВЗАТ «Євдокія».
Постановою слідчого прокуратури Суворовського районну міста Одеси від 26 вересня 2011 року порушено кримінальну справу щодо голови правління-директора ВЗАТ «Євдокія» ОСОБА_1 за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною першою статті 366 КК України, кримінальну справу об`єднано з вищевказаною кримінальною справою № 051201000047.
27 вересня 2011 року слідчим прокуратури Суворовського районну міста Одеси ОСОБА_1. пред`явлено обвинувачення у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною першою статті 366 КК України, та обрано міру запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд.
У подальшому, 04 та 06 жовтня 2011 року слідчим прокуратури Суворовського районну міста Одеси порушено кримінальні справи щодо голови правління-директора ВЗАТ «Євдокія» ОСОБА_1 за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 КК України, кримінальні справи об`єднано з кримінальною справою № 051201000047.
06 жовтня 2011 року слідчим прокуратури Суворовського району міста Одеси ОСОБА_1. пред`явлено остаточне обвинувачення у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною першою статті 366, частиною четвертою статті 190 та частиною другою статті 209 КК України.
14 жовтня 2011 року кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні злочинів, передбачених вищевказаними статтями, передана до Суворовського районного суду міста Одеси з обвинувальним висновком для розгляду по суті.
Під час судового розгляду кримінальної справи, постановою Суворовського районного суду міста Одеси від 29 листопада 2011 року, за клопотанням прокуратури, ОСОБА_1 замінено запобіжний захід з підписки про невиїзд на взяття під варту.
На час винесення постанови суду про заміну запобіжного заходу, ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у державній установі «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова Національної академії медичних наук України».
Під час знаходження ОСОБА_1 під вартою її стан здоров`я погіршився, оскільки вона не мала можливості отримувати належну та вчасну медичну допомогу і догляд.
У процесі судового розгляду кримінальної справи, захисники ОСОБА_1 багаторазово зверталися до суду з клопотаннями про заміну запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд, через поганий стан її здоров`я, проте суд відмовляв у задоволенні клопотань без наведення належного, на думку позивача, обґрунтування збереження цього запобіжного заходу.
Постановою Суворовського районного суду міста Одеси від 18 грудня 2012 року задоволено клопотання ОСОБА_1 про заміну запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд, її було звільнено в залі суду.
ОСОБА_1 знаходилася під вартою 377 днів.
Вироком Суворовського районного суду міста Одеси від 22 січня 2014 року у справі № 1527/1-942/11 ОСОБА_1 визнано винною у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 364 і частиною першою статті 366 КК України, та призначено покарання у вигляді штрафу у розмірі 250 000,00 грн, з позбавленням права займати посади та займатися діяльністю, пов`язаною з розпорядженням, зберіганням, а також обліком товарно-матеріальних цінностей, строком на 3 роки; за частиною першою статті 366 КК України ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності; за частиною четвертою статті 190 та частиною другою статті 209 КК України ОСОБА_1 виправдано. Запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, а також заходи забезпечення цивільного позову у вигляді арешту майна залишено без змін до набрання вироком законної сили. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Південний» збитки за цивільним позовом у розмірі 5 392 770,00 грн.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 19 червня 2015 року вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 22 січня 2014 року змінено та закрито кримінальну справу стосовно ОСОБА_1 за частиною другою статті 364 КК України на підставі пункту 2 частини першої статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) 1960 року. У зв`язку із закриттям кримінальної справи на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК України (1960 року) у задоволенні позову ПАТ «Південний» відмовлено, запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд скасовано, а також скасовано заходи забезпечення позову у вигляді арешту майна, в іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2016 року (провадження № 5-2470км15) ухвалу апеляційного суду Одеської області від 19 червня 2015 року змінено. Суд касаційної інстанції постановив вважати, що вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 22 січня 2014 року в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 364 КК України скасовано, а кримінальна справа в цій частині закрита на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК України 1960 року.
Зважаючи на викладені обставини та глибину перенесених ОСОБА_1 страждань, через незаконне притягнення її до кримінальної відповідальності за частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 та частиною другою статті 364 КК України, незаконне взяття і тримання під вартою, накладення арешту на майно, позивач просила за рахунок державного бюджету відшкодувати завдану їй моральну шкоду в розмірі 13 000 000,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнено з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в розмірі 150 000,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що часткове виправдання особи, але визнання її винною за іншими інкримінованими кримінальними правопорушеннями, не свідчить про незаконність дій органів досудового слідства у цілому, а звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності не може бути підставою для висновку про незаконний характер дій органів досудового слідства.
Разом із тим, стягуючи на користь позивача відшкодування завданої їй моральної шкоди в розмірі 150 000,00 грн, суд виходив із того, що відповідно до частини першої статті 155 КПК України 1960 року в редакції, чинній на час обрання ОСОБА_1 міри запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, зазначений запобіжний захід застосовувався в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі; обвинувачення ОСОБА_1 за частиною першою статті 366 КК України не могло бути підставою для її затримання, оскільки затримання можливо у разі підозри особи у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі; ОСОБА_1 реабілітована судом за скоєння тяжких та особливо тяжких злочинів (частина четверта статті 190, частина друга статті 364, частина друга статті 209 КК України), за які законодавством можливо було застосувати заходи кримінально-правового примусу у вигляді арешту майна, затримання, запобіжного заходу у вигляді взяття під варту; ОСОБА_1 перебувала під слідством і судом із 03 березня 2011 року до 19 червня 2015 року, тобто 4 роки 3 місяці та 16 днів, у тому числі 377 днів перебувала під вартою, тривалий час хворіла та перебувала на стаціонарному лікуванні, у тому числі під час знаходження під вартою.
Постановою Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області Заперченка В. С. залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року змінено. Стягнено з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 750 000,00 грн. В іншій частині рішення залишено без змін.
Змінюючи рішення суду першої інстанції та збільшуючи розмір відшкодування моральної шкоди зі 150 000,00 грн до 750 000,00 грн, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи і дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення відшкодування моральної шкоди, разом з тим не надав належної оцінки особі позивача, зокрема, що вона на час утримання під вартою досягла 63- річного віку, була фактично відсторонена від роботи та керівної посади, яку обіймала на підприємстві, де пропрацювала багато років та, крім того, утримуючись в слідчому ізоляторі, зазнала погіршення стану здоров`я (органів зору), потребувала термінової медичної допомоги у спеціалізованому закладі охорони здоров`я, про що неодноразово суду повідомляв начальник слідчого ізолятора, просивши прискорити розгляд справи в суді або вирішити питання про заміну запобіжного заходу на менш суворий, тривалий час лікувалася. Вказані обставини, виходячи із засад справедливості, добросовісності та розумності, повинні бути враховані при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
07 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не оцінили належним чином та в повному обсязі ступінь моральної шкоди, яка була їй завдана. Так вона фактично втратила здоров`я, кар`єру, бізнес, що їй мав приносити дохід, в тому числі й на пенсії, зазнала безпідставного обмеження волі протягом 377 днів та була під слідством понад 4 роки тощо. Також вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, коли закон має визначати відповідальність за несвоєчасне покарання, в той час коли строки притягнення до відповідальності вже сплинули.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
07 грудня 2020 року Одеська обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та статті 1176 ЦК України. Позивач не є тією особою, яка має право на відшкодування моральної шкоди, оскільки її звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, тобто вона не в повному обсязі реабілітована судом. Суди застосували норму права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду: від 09 вересня 2019 року в справі № 591/6379/16-ц, від 05 травня 2020 року в справі № 591/4695/17.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
16 грудня 2020 року Державна казначейська служба України подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами безпідставно застосовано положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки відповідно до статті 2 вказаного закону право на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою тощо. Оскільки протиправність дій органів досудового слідства не встановлена, то й підстави для відшкодування позивачу моральної шкоди відсутні.
Також судами необґрунтовано завищено розмір відшкодування моральної шкоди та не наведено відповідного розрахунку.
Крім того, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не врахували правовий висновок Великої Палати Верховного Суду зазначений в постанові від 27 листопада 2019 року в справі № 242/4741/16-ц.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У січні 2021 року Одеська обласна прокуратура подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просила залишити її без задоволення.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, за касаційною скаргою Державної казначейської служби України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, за касаційною скаргою Одеської обласної прокуратури та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 листопада 2021 року повернула справу на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що постановою слідчого в особливо важливих справах прокуратури Одеської області від 18 лютого 2010 року порушено кримінальну справу № 051201000047 щодо посадових осіб ВЗАТ «Євдокія» за фактом привласнення грошових коштів в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем за ознаками злочинів, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 364 КК України.
Постановами слідчого в особливо важливих справах прокуратури Одеської області від 03 березня 2011 року накладено арешт на майно ОСОБА_1 , оскільки вона займала посаду голови правління-директора ВЗАТ «Євдокія», з метою забезпечення в майбутньому заявленого цивільного позову про відшкодування завданих злочинами збитків та з урахуванням того, що санкція частини п`ятої статті 191 КК України передбачає конфіскацію майна.
Постановою старшого слідчого прокуратури Суворовського району міста Одеси від 26 вересня 2011 року порушено кримінальну справу щодо голови правління-директора ВЗАТ «Євдокія» ОСОБА_1 за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною другою статті 366 КК України. Вказану кримінальну справу об`єднано з кримінальною справою № 051201000047, яка порушена 18 лютого 2010 року щодо посадових осіб ВЗАТ «Євдокія».
Постановою старшого слідчого прокуратури міста Одеси від 27 вересня 2011 року ОСОБА_1 пред`явлено обвинувачення у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною першою статті 366 КК України.
Постановою старшого слідчого прокуратури Суворовського району міста Одеси від 27 вересня 2011 року ОСОБА_1 обрано міру запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд.
Постановою старшого слідчого прокуратури Суворовського району міста Одеси від 04 листопада 2011 року кримінальну справу, яка порушена 18 лютого 2010 року щодо посадових осіб ВЗАТ «Євдокія» за фактом привласнення грошових коштів в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем за ознаками злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 191 КК України закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК України 1960 року.
Постановою старшого слідчого прокуратури Суворовського району міста Одеси від 04 листопада 2011 року порушено кримінальну справу щодо голови правління-директора ВЗАТ «Євдокія» ОСОБА_1 за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною четвертою статті 190 КК України.
Постановою старшого слідчого прокуратури Суворовського району міста Одеси від 06 жовтня 2011 року щодо ОСОБА_1 порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 209 КК України.
14 жовтня 2011 року кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні злочинів, передбачених частиною першою статті 366, частиною другою статті 364, частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 КК України, передана до Суворовського районного суду міста Одеси для розгляду по суті.
Постановою Суворовського районного суду міста Одеси від 29 листопада 2011 року змінено запобіжний захід, обраний щодо ОСОБА_1 , з підписки про невиїзд на тримання під вартою. Постанова суду обґрунтована тим, що ОСОБА_1 обвинувачується у скоєнні тяжких злочинів та систематично не з`являється у судові засідання без поважних причин.
Відповідно до медичного висновку державної установи «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова Національної академії медичних наук України» від 29 листопада 2011 року, листа цієї установи від 24 липня 2017 року, виписного епікризу з історії хвороби № 545786, протоколу дослідження від 02 грудня 2011 року № 5756, медичної карти від 29 листопада 2011 року № 545786, ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні в установі з 29 листопада по 08 грудня 2011 року.
На підставі постанови Суворовського районного суд міста Одеси від 29 листопада 2011 року, ОСОБА_1 08 грудня 2011 року затримано в приміщенні державної установи «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова Національної академії медичних наук України».
Відповідно до листа Одеського міського управління ГУ МВС України в Одеській області від 13 грудня 2011 року № 31/3-вх. 2403 та актів Одеського слідчого ізолятора Державного департаменту України з питань виконання покарань в Одеській області від 09 та 12 грудня 2011 року відмовлено в прийомі ОСОБА_1 до слідчого ізолятора через поганий стан її здоров`я.
Листом від 23 грудня 2011 року Одеський слідчий ізолятор Державного департаменту України з питань виконання покарань в Одеській області повідомив Суворовський районний суд міста Одеси про те, що з 21 грудня 2011 року ОСОБА_1 утримується у слідчому ізоляторі.
Начальник Одеського слідчого ізолятора Державного департаменту України з питань виконання покарань в Одеській області неодноразово звертався до Суворовського районного суду міста Одеси з метою вирішення питання судом щодо прискорення розгляду кримінальної справи щодо ОСОБА_1 або зміни обраного їй запобіжного заходу, через поганий стан її здоров`я та необхідність лікування в спеціалізованій установі поза межами слідчого ізолятора.
Постановами Суворовського районного суду міста Одеси від 16 лютого 2012 року, 29 березня 2012 року, 16 травня 2012 року, 05 червня 2012 року, 25 липня 2012 року та 12 вересня 2012 року відмовлено у задоволенні клопотань захисника про зміну ОСОБА_1 обраного запобіжного заходу. Постанови суду мотивовано тим, що обраний щодо підсудної запобіжний захід - тримання під вартою не суперечить чинному кримінально-процесуальному законодавству, обставини щодо неможливості перебування підсудної у слідчому ізоляторі не встановлені та міра запобіжного заходу відповідає тяжкості та кількості епізодів пред`явленого обвинувачення.
Постановою Суворовського районного суду міста Одеси від 18 грудня 2012 року задоволено клопотання ОСОБА_1 про зміну запобіжного заходу, її звільнено з-під варти в залі суду. Суд врахував листи Одеського слідчого ізолятора Державного департаменту України з питань виконання покарань в Одеській області про поганий стан її здоров`я, неможливість лікування в умовах слідчого ізолятора та дослідження судом значної частини доказів по кримінальній справі.
Таким чином, ОСОБА_1 перебувала під вартою з 08 грудня 2011 року до 18 грудня 2012 року, тобто 377 днів.
Вироком Суворовського районного суду міста Одеси від 22 січня 2014 року у справі № 1527/1-942/11 ОСОБА_1 визнано винною у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною першою статті 366 КК України, та призначено покарання у вигляді штрафу 250 000 грн з позбавленням права займати посади та займатися діяльністю, пов`язаною з розпорядженням, зберіганням, а також обліком товарно-матеріальних цінностей, строком на 3 роки; за частиною першою статті 366 КК України ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності; за частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 КК України ОСОБА_1 виправдано. Запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, а також заходи забезпечення цивільного позову у вигляді арешту майна залишено без змін до набрання вироком законної сили. Стягнено з ОСОБА_1 збитки за цивільним позовом - 5 392 770 грн.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 19 червня 2015 року вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 22 січня 2014 року змінено та кримінальну справу за частиною другою статті 364 КК України закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК України 1960 року, через відсутність в діях ОСОБА_1 складу злочину.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2016 року (провадження № 5-2470км15) ухвалу апеляційного суду Одеської області від 19 червня 2015 року змінено. Суд касаційної інстанції постановив вважати, що вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 22 січня 2014 року в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 364 КК України скасовано, а кримінальна справа в цій частині закрита на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК України 1960 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною другою статті 16 ЦК України, до яких, зокрема, належить відшкодування моральної шкоди (пункт 9 вказаної частини).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України).
Статтею 56 Конституції України визначено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
У цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини (частина перша статті 1167 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до частин першої, другої та шостої статті 1176 ЦК України у редакції, чинній на час обрання позивачу запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Близькі за змістом приписи містилися у частинах першій, другій та шостій вказаної статті у редакції, чинній на час заміни позивачу запобіжного заходу із взяття під варту на підписку про невиїзд.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» у редакції, чинній на час обрання позивачу запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові, зокрема внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Близькі за змістом приписи встановлював це й же пункт Закону у редакції, чинній на час заміни позивачу запобіжного заходу із взяття під варту на підписку про невиїзд.
За статтею 2 вказаного Закону у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій у кримінальній справі, право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 1) постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення.
Відповідно до пункту 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації.
Отже, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону виникає в незаконно засудженої особи у випадку її повної реабілітації.
Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 06 березня 2019 року в справі № 161/10842/15-ц, від 15 грудня 2021 року в справі № 451/1215/18, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15.
Стаття 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У свою чергу згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частині четвертій статті 10 ЦПК України передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Позивач стверджувала, що стосовно неї Держава Україна порушила окремі вимоги статей 5 і 6 Конвенції.Суди двох інстанцій із цим фактично погодилися і констатували порушення Україною пункту 3 статті 5 та пункту 1 статті 6 Конвенції, не визначивши того, які саме гарантії, передбачені цими пунктами, порушила держава щодо позивача.
Проте Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає висновки судів про порушення вимог Конвенції правильними, але висновки щодо застосування саме статей 5 і 6 Конвенції помилковими.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Цей принцип є однією з основних засад цивільного судочинства (пункт 1 частини третьої статті 2 ЦПК України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України, частина перша статті 10 ЦПК України), на якому має бути засноване судове рішення (частина перша статті 263 ЦПК України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Одним із елементів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Відсутність ясності та двозначність формулювань приписів не може гарантувати їх однакове застосування та захист від свавілля (див. також: перше речення абзацу другого підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010; абзац шостий пункту 2.1 мотивувальної частини рішення Великої палати Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017, абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення Великої палати Конституційного Суду України від 6 червня 2019 року № 3-р/2019).
На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170)).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91), § 31-32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11), § 65).
Принцип верховенства права пронизує всі положення Конвенції, включно з протоколами до неї. Тому держава-учасниця Конвенції має забезпечити, щоб акти її правотворчості та правозастосування цьому принципу відповідали, зокрема у частині гарантування юридичної визначеності у кожних спірних правовідносинах. З цією метою, маючи позитивні обов`язки за статтями 5, 6 Конвенції і статтею 1 Першого протоколу до неї, держава повинна встановити таке правове регулювання відповідних відносин, щоби максимально усунути ситуації юридичної невизначеності щодо можливості реалізації права на відшкодування шкоди особою, реабілітованою за тими обвинуваченнями, у зв`язку з якими цю особу тримали під вартою.
Верховний Суд зауважує, що за змістом пунктів 1 і 2 статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» особа може реалізувати право на відшкодування у разі постановлення виправдувального вироку суду, а також закриття кримінальної справи за відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення. Проте щодо особи, яка була повністю реабілітованою за тими обвинуваченнями, у зв`язку з якими їй суд у кримінальній справі обрав запобіжний захід у вигляді взяття під варту, а також не могла триматися під вартою з огляду на її стан здоров`я зазначені приписи юридичною визначеністю не характеризуються.
Як встановлено судом, за наслідками розгляду кримінальної справи ОСОБА_1 за частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 КК України повністю виправдано, за частиною другою статті 364 КК України кримінальну справу закрито у зв`язку з відсутністю в діях позивача складу злочину, а також визнано винною, проте звільнено від криміна