Постанова
Іменем України
30 червня 2022 року
м. Київ
справа № 947/25785/19
провадження № 61-3732св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство "УкрСиббанк",
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства "УкрСиббанк", яка підписана представником Чупілем Романом Ростиславовичем, на постанову Одеського апеляційного суду від 15 березня 2022 року в складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Князюка О. В., Погорєлової С. О.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - АТ "УкрСиббанк", банк) звернулося з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позов мотивований тим, що 15 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 956-11 ДОУ 1 Н (в системі обліку банку договір № 11445452000) з додатковою угодою № 3 від 06 грудня 2011 року, відповідно до якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 100 000 дол. США та зобов`язалась щомісяця 3 числа повертати кредит та сплачувати проценти з кінцевим терміном погашення кредиту не пізніше 15 листопада 2027 року.
Додатковою угодою № 3 від 06 грудня 2011 року до договору про надання споживчого кредиту внесені зміни щодо збільшення суми кредиту, видачу нових траншів в гривні, змінено схему погашення заборгованості, також змінено валюту кредитування на гривню та в дату укладення цієї угоди позичальнику наданий транш в національній валюті в розмірі 363 617,37 грн в межах ліміту кредитної лінії.
Для забезпечення виконання зобов`язань позичальника укладено договір поруки № 956-11 від 15 листопада 2006 року з ОСОБА_2, в який внесено зміни додатковою угодою № 1 від 06 грудня 2011 року.
Всупереч умов кредитного договору ОСОБА_1 не здійснювала своєчасних платежів у повному обсязі для погашення суми заборгованості по кредиту та процентам протягом тривалого часу, чим порушила взяті на себе договірні зобов`язання.
Банк просив стягнути на свою користь з солідарно ОСОБА_1, ОСОБА_2 :
кредитну заборгованість у сумі 801 106,36 грн;
судові витрати.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси в складі судді: Пучкової І. М., від 26 лютого 2020 року позовні вимоги банку задоволено повністю. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ "Укрсиббанк" заборгованість за кредитним договором № 956-11 ДОУ 1 Н у загальному розмір 801 106 грн. 36 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 05 серпня 2020 року в складі судді: Пучкової І. М., заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення задоволено, заочне рішення Київського районного суду від 26 лютого 2020 року скасовано, призначено розгляд справи у загальному позовному провадженні.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси в складі судді: Пучкової І. М. від 27 жовтня 2020 року позов АТ "Укрсиббанк" задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором № 956-11 ДОУ 1 Н у розмірі 323 617,37 грн.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зобов`язання щодо погашення заборгованості відповідачем ОСОБА_1 не виконуються. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Звернувшись до суду із позовом про стягнення із позичальника та поручителя кредитної заборгованості у повному обсязі, банк реалізував своє право на дострокове пред`явлення вимоги в порядку частини другої статті 1050 ЦК України, чим змінив строк виконання в повному обсязі кредитного зобов`язання. З огляду на те, що банк звернувся до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості, тобто пред`явив до позичальника вимоги, згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, то у позивача припинилося право нараховувати проценти за кредитом.
Суд першої інстанції вказав, що позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так й до вимоги про стягнення процентів за кредитом. Оскільки після пред`явлення до позичальника вимоги, згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося, то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки. Кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені. Тому суд першої інстанції зробив висновок, що позовні вимоги слід задовольнити частково, стягнути з відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2 заборгованість за кредитом у розмірі 323 617,37 грн.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 15 березня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, апеляційну скаргу представника АТ "УкрСиббанк" задоволено частково.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Позов АТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за Договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року за тілом кредиту у розмірі 323 617,37 грн та за процентами у розмірі 10 533,81 грн (з яких строковий платіж за процентами - 3 706,32 грн та прострочений платіж 6 827,49 грн), а всього на суму 334 151,18 грн залишено без задоволення у зв`язку з пропуском позовної давності.
Позов АТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за Договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року у вигляді процентів за користування кредитом у розмірі 349 420,53 грн та пені за прострочення тіла кредиту за період з 13 липня 2019 року по 11 жовтня 2019 року у розмірі 367,32 грн. та за процентами за користування кредитом за період з 11 жовтня 2018 року по 11 жовтня 2019 року у розмірі 117 167,33 грн, а всього на суму 466 955,18 грн залишено без задоволення по суті заявлених вимог.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 27 лютого 2012 року банк за вих. № 138/30-81/273 направив на адресу Позичальника письмову вимогу про дострокове повернення кредиту, сплату процентів та комісії за договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року (т. 1 а. с. 98, 99). Письмових доказів про дату отримання позичальником даної вимоги, матеріали справи не містять. Хоча позичальник стверджує, що отримала вимогу банку 29 лютого 2012 року. З урахуванням встановлених обставин та умов договору, строк користування кредитом в будь-якому випадку вважаться таким, що настав не пізніше 08 квітня 2012 року (на 41-й календарний день з дати направлення повідомлення (вимоги) банком 27 лютого 2012 року). Оскільки у зазначений строк кредит не повернений і проценти не сплачені, перебіг позовної давності розпочався 09 квітня 2012 року. Відповідачі заявили про застосування позовної давності. У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 444/9519/12 від 28 березня 2018 року зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Апеляційний суд вказав, що позовна давність (3 роки) сплинула 09 квітня 2015 року. До суду з позовом про солідарне стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 заборгованості за тілом кредиту і за процентами за користування кредитом банк первісно звернувся у лютому 2014 року, але ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2014 року позов АТ "Укрсиббанк" залишений без розгляду. Відповідно до частини першої статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Після цього АТ "Укрсиббанк" звернулося до суду до ОСОБА_1, ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договором № 956-11 ДОУ 1 Н - 15 жовтня 2019 року додавши в тому числі оригінал квитанції про сплату судового збору від 25 лютого 2014 року на суму 3 654 грн. Тому банк звернувся до відповідачів з позовом про стягнення заборгованості за договором № 956-11 ДОУ 1 Н через 4 роки та 6 місяців після спливу 09 квітня 2015 року позовної давності.
Апеляційний суд зазначив, що станом на 08 квітня 2012 року позичальник мав повернути банку тіло кредиту - 323 617,37 грн та проценти на зазначену дату згідно з розрахунком Банку - 10 533,81 грн, з яких строковий платіж за процентами - 3 706,32 грн. та прострочений платіж 6 827,49 грн, а всього на суму 334 151,18 грн. Ці вимоги по суті є обґрунтованими, оскільки відповідачі не довели факту повернення ними кредиту та сплату процентів на час настання строку виконання кредитного договору, який змінений банком в порядку частини другої статті 1050 ЦК України та пункту 11.1 договору № 956-11 ДОУ 1 Н. Тому на час звернення до суду з позовом - 15 жовтня 2019 року щодо вимог на суму 334 151,18 грн сплинула позовна давність.
Апеляційний суд зазначив, що як вбачається зі змісту заявленого позову про стягнення процентів, після пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України, позивач здійснив розрахунок процентів виходячи з процентної ставки, яка передбачена договором, але зі змісту якого не вбачається погодженого сторонами розміру процентів після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. Інша частина процентів, які нараховані Банком у період після настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором 08 квітня 2012 року за ставкою, яка передбачена договором, 349 420,53 грн, а також нарахована банком пеня за прострочення тіла кредиту за період з 13 липня 2019 року по 11 жовтня 2019 року - 367,32 грн, процентів за користування кредитом за період з 11 жовтня 2018 року по 11 жовтня 2019 року - 117 167,33 грн, то в цій частині вимог на загальну суму 466 955,18 грн, тому вимоги про стягнення процентів та неустойки (пені) нарахованих Банком після 09 квітня 2012 року не можуть бути задоволені по суті.
Аргументи учасників справи
17 травня 2022 року АТ "УкрСиббанк" засобами електронного поштового зв`язку подало касаційну скаргу, яка підписана представником Чупілем Р. Р., на постанову Одеського апеляційного суду від 15 березня 2022 року, в якій просило: оскаржене судове рішення скасувати; передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційним судом не враховано висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у наступних постановах Верховного Суду, а саме:
1) щодо порядку нарахування відсотків та права на нарахування відсотків: постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 311/4189/15-ц; постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17;
2) щодо обрахунку позовної давності та строків на пред`явлення вимог по кожному платежу окремо: пункти 59, 63, 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №14-10цс18); постанові Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 183/6073/16, постанові Верховного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 210/2042/14;
3) щодо необхідності врахування порядку направлення юридично значимих повідомлень та правових наслідків: постанові Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 29); постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 459/1099/15-ц; постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 553/1501/15-ц;
безпідставно застосовано до спірних правовідносин нерелевантні правові висновки верховного суду, що викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №14-10цс18) в частині застосування висновку про припинення права на нарахування відсотків пункти 90-91);
для правильного вирішення справи в частині права на нарахування відсотків та моменту припинення такого права перш за все слід враховувати умови кредитного договору. Правильне застосування статті 1048 ЦК України залежить від оцінки домовленості сторін за змістом правочину щодо порядку нарахування відсотків;
для правильного вирішення спору у справі № 947/25785/19 необхідно встановити, чи передбачено сторонами за договором про надання споживчого кредиту № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року строк його дії та порядок нарахування та сплати відсотків. При розгляді справи № 444/9519/12-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що межах цієї справи строк договору сторонами не визначено (пункт 36). Підрозділ 1.3 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 444/9519/12-ц стосується оцінки правовідносин після спливу строку кредитування. Проте постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 444/9519/12-ц не містить висновків щодо оцінки правовідносин за договором, в якому сторонами визначено строк його дії (до повного виконання), тоді як судами в даній справі встановлено, що строк договору не визначено. Тому застосування постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц можливе виключно щодо договорів, в яких не визначено строку їх дії. Зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду не підлягає застосуванню до договорів, в яких визначено строк їх дій та погоджено порядок нарахування відсотків, що підтверджується постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі №910/750/18;
порядок нарахування процентів врегульовано сторонами і закріплено в пункті 1.3.3 кредитного договору, відповідно до якого нарахування процентів за договором здійснюється щомісяця в останній робочій день поточного місяця за методом "факт/360". При цьому проценти нараховуються на суму кредиту, що фактично надані банком позичальнику і які ще не повернуті останнім у власність банку відповідно до умов договору. Таким чином, домовленість сторін щодо строку нарахування процентів полягає у нарахуванні процентів до моменту повернення коштів. Положеннями пункті 1.2.2 кредитного договору сторони узгодили, що "Кредит вважається повернутим в разі зарахування грошових коштів, спрямованих на погашення кредиту, в повному обсязі на рахунок банку, зазначений у цьому пункті". Вказане узгоджується із положеннями частини третьої статті 1049 ЦК України, відповідно до яких позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок). У частині першій статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Таким чином, погоджений сторонами порядок нарахування процентів визначає право на нарахування процентів до моменту повернення кредиту (на суму коштів, які не повернуті у власність банку) та право на нарахування процентів не залежить від дати настання строку виконання зобов`язання. Натомість, зроблений судом висновок про припинення права на нарахування відсотків пов`язаний з посиланням на настання строку повернення, що суперечить положенням пункту 1.3.3. кредитного договору та жодним чином не припиняє права на нарахування відсотків відповідно до домовленості щодо нарахування відсотків, яка визначена пунктом 1.3.3. кредитного договору. Таким чином, банк має право на нарахування відсотків на суму коштів за кредитом, яка не повернута. Сума неповернутого кредиту становить 323 617,37 грн;
порядок направлення передбачених договором кредиту відповідних повідомлень (зокрема, вимог про дострокове стягнення боргу) та підтвердження неодмінного їх вручення як необхідної умови для настання у адресата певного обов`язку визначається умовами такого правочину (постанова Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 459/1099/15-ц);
відповідно до пункту 5.5 кредитного договору у випадку порушення позичальником термінів повернення кредиту або термінів оплати процентів, комісій строком більше ніж на один місяць та/або порушення інших умов договору та/або у випадку порушення позичальником та/або застоводавцем та/або поручителем та/або гарантом умов укладеного з банком договору щодо надання забезпечення виконання зобов`язань позичальника за цим договором, банк має право вимагати привернення кредиту та нарахованих процентів в порядку, визначеному розділом 11 договору. Відповідно до пункту 4.6. кредитного договору позичальник зобов`язаний достроково повернути банку всю суму кредиту та повністю сплатити плату за кредит в т. ч. у разі застосування банком пункту 5.5 кредитного договору в порядку, визначеному розділом 11 цього договору. Положенням пункту 11.2. кредитного договору встановлено, що повідомлення (вимога) банку направляється листом (цінний з описом та повідомленням про вручення) або доставляється кур`єром на адресу позичальника, що вказана у розділі 12 цього договору. Таким чином, сторони погодили, що направлення подібної вимоги: є правом банку, а не обов`язком; -направлення вимоги здійснюється шляхом направлення вимоги листом (цінний з описом) або вручається кур`єром. Фактично сторони за змістом договору погодили відкладальну обставину - у разі порушення позичальником строків виконання зобов`язань банку надано право визнати строк таким, що настав (яке реалізується за волею банку). Також сторонами погоджено порядок реалізації такого права (шляхом направлення листа (цінний з описом) або вручення кур`єром та порядок настання такого строку). Для формування висновку про зміну строку необхідно надавати оцінку умовам кредитного договору, як підставі виникнення взаємних прав та обов`язків сторін та погоджений сторонами порядок зміни строку виконання зобов`язання у повному обсязі та обов`язковість дотримання передбаченого договором досудового порядку врегулювання питання дострокового повернення коштів. Наявність вимоги, яка направлена без дотримання визначеного сторонами порядку її направлення - не змінює строк виконання основного зобов`язання. Проте судами не враховано, що вимога від 27 лютого 2012 року була направлена рекомендованим листом, та не направлялась цінним листом з описом вкладення (як це передбачено в пункті 11.2. кредитного договору), тому вимога, яка була направлена ОСОБА_1, не є такою, що змінює строк виконання зобов`язання. Таким чином, висновок суду щодо зміни строку повернення кредиту вимогою від 27 лютого 2012 року не ґрунтується на умовах кредитного договору та суперечить положенням статей 12, 13, 629 ЦК України, а строк повернення кредиту не було змінено. У матеріалах справи відсутні докази щодо порядку направлення вимоги (опису вкладення в цінний лист або докази направлення кур`єром), що виключає оцінку вказаного листа як такого, що направлено відповідно розділу 11 кредитного договору, і відповідно обставина зміни строку повернення кредиту не підтверджується наявним у справі доказами та не узгоджується з умовами кредитного договору (розділ 11 кредитного договору);
суд апеляційної інстанції, відмовляючи у частині позовних вимог з підстав пропуску позовної давності не взяв до уваги висновки, викладені у постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах та не врахував, що строк позовної давності по періодичних платежах за три роки до моменту звернення позивача до суду з позовною заявою, не може вважатись пропущеним, а відтак, заборгованість у межах трирічної позовної давності підлягає стягненню. Суд апеляційної інстанції проігнорував ту обставину, що за умовами кредитного договору позичальник мала повернути кредит у строк до 15 листопада 2027 року згідно графіка погашення та помилково зазначив про сплив строку позовної давності щодо усіх платежів, в той час як позовна давність щодо платежів починаючи з 15 жовтня 2016 року (три роки до моменту звернення до суду із позовом) не може вважатись пропущеною;
суд апеляційної інстанції неправомірно застосував позовну давність щодо усієї суми заборгованості. Позовна давність мала застосовуватися щодо кожного окремого траншу, який клієнт не здійснив. Стаття 261 ЦК України визначає моментом початку відліку позовної давності неналежне виконання стороною свого зобов`язання. З урахуванням того факту, що позичальник повинен повертати суму щомісячними платежами, то у випадку прострочення зобов`язання кредитор може захистити своє право на повернення коштів у судовому порядку по кожному такому простроченому платежу, а тому, і строки позовної давності повинні розраховуватися на щомісячній основі, а саме по всіх платежах. Суд апеляційної інстанції не встановив, коли настав строк для погашення заборгованості за кожним щомісячним платежем по кожному траншу та розпочався відлік строку для звернення кредитора до суду з вимогою про стягнення заборгованості за кожним таким платежем, а отже безпідставно відмовив у стягнені усієї суми боргу після 09 квітня 2015 року;
суд апеляційної інстанції не досліджував питання переривання перебігу позовної давності. 23 березня 2015 року банком направлено позов до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (позов отримано судом 07 квітня 2015 року). Вказана справа за № 522/21747/15-ц перебуває у провадженні Приморського районного суду м. Одеси. Вказана обставина свідчить про переривання позовної давності, враховуючи, шо позовні вимоги ґрунтуються на невиконанні зобов`язань за тим самим кредитним договором, що і в межах справи № 947/25785/19. При цьому позовна заява про звернення стягнення на предмет іпотеки була подана банком в межах трирічного строку позовної давності, визначеного Одеським апеляційним судом в оскарженій постанові;
суди не здійснили належної оцінки наявним у справі письмовим доказам: умов кредитного договору (щодо порядку нарахування відсотків та домовленості сторін - пункт 1.3.3 кредитного договору; щодо порядку направлення вимоги про зміну строку повернення кредиту - розділ 12 кредитного договору). Внаслідок цього, судами при вирішення позовних вимог не враховано та не застосовано результати домовленості сторін, які стосуються порядку нарахування відсотків та порядку зміни строку повернення кредиту. При цьому від встановлення вказаних обставин залежить правильне вирішення спору, оскільки відмова у позові пов`язана саме з висновками про припинення права на нарахування відсотків та зміною строку повернення кредиту. Судам слід враховувати погоджені сторонами умови кредитного договору, який є обов`язковим для сторін. Судами при розгляді справи підстав для припинення нарахування процентів не встановлено, а отже заявлені банком в цій частині вимоги є обґрунтованими. Крім того, апеляційний суд належним чином не з`ясував, за який період нарахована заборгованість та з якого часу починається перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з щомісячних платежів, не з`ясував наявність підстав для переривання перебігу позовної давності.
У червні 2022 року ОСОБА_1 надала відзив на касаційну скаргу, в якому просить:
у задоволенні касаційної скарги АТ "УкрСиббанк" відмовити;
змінити абзаци 55, 56, 70, 74, 75 мотивувальної частини постанови Одеського апеляційного суду від 15 березня 2022 року, виклавши їх в такій редакції:
абзац 5 5: "Враховуючи встановлені обставини та наведені умови кредитного договору, строк користування кредитом в будь-якому випадку вважаться таким, що настав не пізніше 31 березня 2012 року (на 32-й календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку 27 лютого 2012 року)";
абзац 56: "Оскільки у зазначений строк кредит не повернений і проценти не сплачені, перебіг строку позовної давності розпочався 01 квітня 2012 року";
абзац 70: "Позовна давність 3 роки сплила 01 квітня 2015 року";
абзац 74: "Враховуючи наведене, банк звернувся до відповідачів з позовом про стягнення заборгованості за договором № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року через 4 роки та 6 місяців після спливу 01 квітня 2015 року позовної давності";
абзац 75: "Станом на 01 квітня 2012 року позичальник мав повернути банку тіло кредиту 323 617,37 грн та проценти на зазначену дату згідно з розрахунком банку - 10 533,81 грн, з яких строковий платіж за процентами - 3 706,32 грн та прострочений платіж 6 827,49 грн, а всього на суму 334 151,18 грн";
змінити резолютивну частину рішення в частині розміру стягнення судового збору та стягнути з АТ "УкрСиббанк" на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 5 481 грн.
Відзив мотивований тим, що:
матеріали справи містять опис вкладення у цінний лист. Копія вимоги з описом вкладення надавалась відповідачем до суду першої інстанції під час подання заяви про перегляд заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 жовтня 2020 року. Враховуючи наявність в матеріалах справи доказів отримання позичальником вимоги банку, яка направлена відповідачу з дотриманням умов пункту 11.2 кредитного договору, апеляційним судом зроблений правильний висновок про зміну строку кредитування. Порядок направлення вимоги був дотриманий банком про що в матеріалах справи є відповідні докази. Крім того у лютому 2014 року (справа № 520/2186/14-ц) банк вже звертався до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою із тим самим предметом позову (про стягнення заборгованості з відповідачів у солідарному порядку), який був залишений судом без розгляду (справа № 520/2186/14-ц);
правовідносини між сторонами змінилися (припинилися) на 32 календарний день з дня отримання позичальником вимоги від 27 лютого 2012 року, оскільки цією вимогою банк змінив строк повернення кредитних коштів. Такий висновок Верховного Суду міститься у постанові від 17 вересня 2020 року у справі № 384/598/14-ц, в якій зазначено: "Оскільки кредитор використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, то з цього часу настав строк виконання договору в повному обсязі і право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом, а також неустойки (пені), обумовленої цим договором, припинилося";
апеляційний суд цілком обґрунтовано вважав, що: строк кредитування був банком змінений у спосіб, передбачений кредитним договором; право нарахування процентів та пені припинилося після зміни строку кредитування, банком пропущена позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за кредитом;
банк посилається на переривання позовної давності, оскільки звернувся із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Проте банк не повідомляв суд про існування цієї справи, не надавав своїх заперечень щодо заяв відповідачів про застосування позовної давності. Подання позову про звернення стягнення на заставне майно не перериває позовної давності на подання позову про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки це позови із різним предметом;
висновок апеляційного суду, викладений в мотивувальній частині постанови, щодо початку та закінченню перебігу позовної давності не ґрунтується на доказах, наявних у матеріалах справи, а тому мотивувальна частина постанови в цій частині має бути змінена згідно прохальної частини відзиву;
суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок щодо визначення дня, з якого необхідно відлічувати початок строку повернення кредиту відповідно до умов пункту 11.1 кредитного договору, суд неправильно визначив початок перебігу позовної давності та її закінчення. Відповідач не погоджується із висновком суду, викладеним у абзаці 55, про те, що строк дострокового повернення кредиту настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту;
відповідно до пункту 11.1. договору № 956-11 ДОУ 1 Н від 15 листопада 2006 року сторони погодили, що у випадку настання обставин визначених у пунктами 2.3., 4.9., 5.3., 5.5., 5.6., 5.8., 5.10., 7.4., 9.2., 9.14. цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 (тридцяти одного) календарного дня з дати одержання вказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 (тридцять другий) календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку не отримання позичальником вказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 (сорока) календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 (сорок перший) календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від Банку" (абзац 52 постанови);
подія щодо настання строку повернення кредиту на 41 календарний день вважається такою що настала, якщо позичальник не отримає вказане повідомлення (вимогу) в результаті: зміни позичальником адреси, без попереднього про це повідомлення банку; разі неотримання позичальником евказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 (сорока) календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком. Тобто, другий випадок (щодо застосування 41 календарного дня для обчислення строку повернення кредиту) стосується обставин за який позичальник не отримав повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту. тобто направлена на адресу позичальника вимога повернулася на адресу банку як така, що не вручена адресату. У випадку, якщо позичальник отримав повідомлення (вимогу) банку про дострокове повернення кредиту має застосовуватися перший випадок, а саме: строк повернення кредиту вважається таким що настав на 32 календарний день з дати одержання цього повідомлення;
у справі, що переглядається, відповідач надала суду докази отримання повідомлення (вимоги) банку, а саме: копію вимоги від 27 лютого 2020 року № 138/30-81/273 (т. 1 а. с. 98,99), копію опису вкладення до листа та копію конверту. Тому у суду не було підстав вважати, що відповідачем не було отримано повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту. Тому, відлік дати щодо початку перебігу строку позовної давності та його закінчення мав бути здійснений відраховуючи з 32 календарного дня невиконання вимоги банку, а не з 41 календарного дня, як зазначив суд апеляційної інстанції. Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відрахування початку перебігу позовної давності починаючи з 41 календарного дня, і як наслідок не вірно визначив дату з якої спив термін позовної давності для звернення до суду з вимогами до відповідачів;
апеляційний суд зазначив (абзац 54), що письмових доказів про дату отримання позичальником вимоги банку матеріали справи не містять, хоча позичальник стверджує, що отримала вимогу банку 29 лютого 2012 року. Але неможливість більше ніж через 7 (сім) років довести факт отримання відповідачкою вимоги банку 29 лютого 2012 року не спростовує самого факту її отримання, оскільки ця вимога долучена до матеріалів справи. Неможливість довести належними доказами дату її отримання (крім пояснень відповідача) повинна трактуватися на користь відповідача, оскільки через тривалий збіг часу саме позивач (банк) не зберіг належних доказів отримання мною вимоги банку, а саме: зворотного поштового повідомлення. Крім того, позивач також не може надати доказів того чи направлявся цей лист зі зворотним поштовим повідомленням чи лише з описом вкладення. Отже, зі спливом часу ані відповідач, ані позивач не може надати суду належних доказів щодо дати отримання позичальницею вимоги банку. Проте вимога є отриманою, чому в матеріалах справи є належні докази, а відтак, у суду апеляційної інстанції відсутні правові підстави відраховувати строк користування кредитом, таким що настав, з 41 календарного дня. Невизначеність щодо дати отримання вимоги Банку у даному випадку має бути витлумачена на користь відповідача, оскільки саме вона є більш слабкою стороною у даному спорі щодо наданні певних доказів, обов`язок надання яких покладено на позивача;
позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов`язку та зміст цього обов`язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини. У свою чергу процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача як кредитора у зобов`язанні. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає боржник, у випадку, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов`язками (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі N° 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20). Виключно на одну сторону не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає інша сторона у спорі, у випадку, якщо така сторона нехтує своїми процесуальними обов`язками. Відповідно до пункту 4.2 наказу Міністерства інфраструктури України від 12 грудня 2007 року № 1149, зареєстрованому у Міністерстві юстиції України 13 грудня 2007 року за № 1383/14650 "Про затвердження Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень та поштових переказів" (який був чинний станом на день пересилання банком листа) нормативним (максимальним) строком пересилання рекомендованої письмової кореспонденції є 4 дні. За відсутності належних доказів отримання письмової вимоги банку, суд мав би зробити висновок, що такий лист міг бути отриманий не пізніше 01 березня 2012 року, і як наслідок відрахувати строки з цієї дати. Отже, строк відрахування початку перебігу позовної давності мав здійснюватися з 32 календарного дня з дати отримання вимоги;
апеляційним судом помилково визначено, що до стягнення з позивача на користь відповідачки належить сума судового збору у розмірі 2 331,05 грн. Під час подачі апеляційної скарги відповідачкою було сплачено судовий збір у сумі 2 231,05 грн. На виконання ухвали апеляційного суду від 15 січня 2021 року відповідачкою доплачено суму судового збору у розмірі 3 249,95 грн. Таким чином за подачу апеляційної скарги відповідачкою сплачено 5 481 грн.