Постанова
Іменем України
22 червня 2022 року
м. Київ
справа № 645/995/17
провадження № 61-905св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець Іван Олександрович,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4, подану її представником ОСОБА_5, на рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року у складі судді Ульяніч І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Бровченка І. О., Бурлака І. В., Колтунової А. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець І. О., про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на майно та вселення в квартиру.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що у період із 1993 року до 2008 року він перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2, за час якого подружжя за спільні кошти придбало квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку було зареєстровано за дружиною.
Належну йому (позивачу) на праві власності квартиру АДРЕСА_2 подружжя продало, а кошти, отримані від продажу квартири, вони поділили навпіл.
Він зареєструвався у квартирі АДРЕСА_1, в якій вони тривалий час проживали родиною.
У 2008 році їх шлюб було розірвано, проте вони продовжували спільно проживати у спірній квартирі.
У листопаді 2016 року ОСОБА_2 із сином виїхали зі спірної квартири, а він залишився проживати в ній.
19 лютого 2017 року, під час фізичного його виселення зі спірної квартири новими власниками, він дізнався про продаж 18 листопада 2016 року ОСОБА_2 вказаної квартири.
З цього приводу він звертався до правоохоронних органів, за його зверненням було відкрито кримінальне провадження за частиною першою статті 190 КК України.
Ураховуючи, що він не надавав згоди на відчуження квартири, наголошуючи на обізнаності обох сторін правочину про його права щодо цього житла, позивач просив:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 18 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець І. О.;
- визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаної квартири;
- вселити його в спірну квартиру.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 18 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець І. О.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаної квартири.
Вселено ОСОБА_1 у спірну квартиру.
Рішення суду першої інстанції мотивоване доведеністю позивачем факту, що ОСОБА_2, яка уклала договір щодо спільного майна, та друга сторона за договором - ОСОБА_3, були обізнані про права позивача на частину квартири та свідомо їх порушували, тобто діяли недобросовісно. Відповідно до довідки з місця мешкання про склад сім`ї та прописку від 19 листопада 2016 року, виданої КП "Жилкосервіс", в квартирі за адресою: АДРЕСА_3, зареєстровані: ОСОБА_2 - власник, ОСОБА_6 - син, ОСОБА_1 - чоловік. Тобто надані нотаріусу документи свідчили про перебування відповідачки ОСОБА_2 до укладення угоди у шлюбі та про те, що ОСОБА_1, як чоловік, мав право на частину квартири та право користування нею, якого він був позбавлений без відповідного рішення суду. У судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_2, яка уклала договір щодо спільного майна, та друга сторона за договором - відповідачка ОСОБА_3, обізнані про права позивача на частину квартири та свідомо їх порушували, тобто діяли недобросовісно. Суд вважав, що відповідачка ОСОБА_3, як сторона договору, знала або не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що ОСОБА_2 не отримала згоди на це другого з подружжя. Про недобросовісні дії відповідачів також, на погляд суду, свідчить майже символічна ціна продажу спірної квартири за цим договором, а саме 120 000,00 грн, що є зазвичай меншою середньо ринкової вартості однокімнатної квартири в місті Харкові.
Шлюб між сторонами був розірваний у 2008 році, але після розірвання шлюбу та до листопада 2016 року позивач проживав у спірній квартирі та вільно користувався майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності із відповідачкою ОСОБА_2, як придбаним у період шлюбу за спільні кошти. Про своє порушене право на спірну квартиру позивач дізнався тільки в лютому 2017 року після продажу спірної квартири та його примусового незаконного виселення, тому позовна давність для позивача обчислюється саме з цього моменту, а саме коли він дізнався про продаж квартири та своє порушене право на неї. У зв`язку з наведеним необґрунтованими є посилання ОСОБА_2 на пропуск позивачем позовної давності за відсутності поважних причин.
Постановою апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_1 в задоволені позову.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про недобросовісність ОСОБА_3 є необґрунтованим. Апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним та визнання права власності за позивачем, оскільки перевірка повноважень співвласника розпоряджатися спільним сумісним майном законом покладається на нотаріуса, а не на покупця за договором.
Постановою Верховного Суду від 03 липня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції вказав, що, обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що спірна квартира придбана ним та ОСОБА_2 у період зареєстрованого в установленому порядку шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору купівлі-продажу вимагалася нотаріальна засвідчена його згода як співвласника майна. Проте такої згоди він не надавав, що в силу положень статті 203 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції допустив суперечності, так як безспірно встановив, що спірне майно (квартира) набуто подружжям за час шлюбу, є спільним сумісним майном подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, проте, усупереч цьому, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оспореного договору недійсним, не зважаючи на те, що фактично позбавив позивача права власності на належну йому Ѕ частину спірної квартири, не навівши при цьому жодних правових підстав, передбачених законом. Апеляційний суд зосередився на встановленні добросовісності з боку покупця, при цьому не надав жодної правової оцінки доводам позивача про відсутність у нього волевиявлення на позбавлення його частки у спірній квартирі та невідповідність оспореного договору актам цивільного законодавства.
Постановою Харківського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 та ОСОБА_3 залишено без задоволення.
Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року залишено без змін.
Погоджуючись із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, визнання за позивачем права власності на Ѕ частину квартири та вселення, апеляційний суд вказав на відсутність нотаріально посвідченої згоди позивача на відчуження квартири. Суд апеляційної інстанції додатково зазначив, що з наявних у матеріалах справи доказів не вбачається, що ОСОБА_3 є родичкою сторін або перебувала з ОСОБА_2 у дружніх відносинах. У пошуках квартири та оформленні оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_3 покладалася на фахівців. Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у якому Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких зазначено, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Посилання, що законодавством не встановлено недійсність правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, є помилковими та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства України. Колегія суддів не вбачає підстав для застосування до спірних правовідносин вимог частини другої статті 72 СК України, про що зазначає ОСОБА_3 у своїй апеляційній скарзі, та її представник під час розгляду справи в суді першої інстанції. Встановлено, що шлюб між сторонами був розірваний в 2008 році, але після розірвання шлюбу та до листопада 2016 року позивач проживав у спірній квартирі та вільно користувався майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності із ОСОБА_2, як придбаним в період шлюбу за спільні кошти. Про своє порушене право на спірну квартиру позивач дізнався тільки в лютому 2017 року, після продажу спірної квартири, та його примусового незаконного виселення, тому строк позовної давності для позивача обчислюється саме з цього моменту, а саме коли він дізнався про продаж квартири та своє порушене право на неї.
Аргументи учасників
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
У січні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_4 надійшла касаційна скарга, у якій її представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 зазначає, що:
- відсутність згоди другого з подружжя на продаж квартири сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним;
- укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, що уклав договір, не отримав згоди на це другого подружжя;
- у матеріалах справи відсутні докази того, що сторони договору купівлі-продажу діяли недобросовісно;
- натомість у справі наявні докази, які свідчать про те, що покупець і продавець діяли добросовісно: 1) у пункті 3.2 договору купівлі-продажу від 18 листопада 2016 року передбачено, що квартира є особистою приватною власністю продавця та щодо неї відсутні будь-які права третіх осіб; 2) нотаріальна заява ОСОБА_4 про те, що вона свідчить, що в зареєстрованому чи в незареєстрованому шлюбі вона не перебуває та спірна квартира є її особистою приватною власністю; 3) договір купівлі-продажу від 04 червня 1999 року
№ Н9-332, відповідно до умов якого квартира набувається у власність виключно ОСОБА_4 ; 4) довідка КП "Харківське міське БТІ" від 24 жовтня 2016 року № 2502289, з якої вбачається, що спірна квартира належить ОСОБА_4, форма власності - приватна, частка 1/1; 5) копія паспорту ОСОБА_4, в якому відсутні будь-які відмітки про сімейний стан;
- суд першої інстанції незаконно визнав спірну квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, не врахувавши, що ця нерухомість є особистою приватною власністю ОСОБА_4 ;
- суд першої інстанції належним чином не перевірив наявності підстав для відмови у позові у зв`язку з пропуском позовної давності за її заявою. Про порушення своїх прав позивач дізнався ще у 2008 році, коли ОСОБА_4 у липні 2008 року подала позов до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, в тому числі і спірної квартири, виселення (справа
№ 2-1391/08);
- з матеріалів справи та інформації з Єдиного державного реєстру нерухомого майна вбачається, що спірна квартира на час розгляду справи належить на праві власності ОСОБА_8, яку не було залучено до участі у справі. У матеріалах справи наявна заява цієї особи про залучення її до участі у справі, однак суд апеляційної інстанції не залучив її до участі у справі;
- у рішенні Фрунзенського районного суду міста Харкова від 06 червня 2016 року у справі № 645/351/16-ц встановлено факт належності права особистої приватної власності ОСОБА_4 на спірну квартиру.
Короткий зміст відзиву
У березні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому його представник просить касаційну скаргу представника ОСОБА_2 залишити без задоволення, посилаючись на обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій про задоволення позову. Суди встановили що відповідно до витребуваних судом документів, які містяться у нотаріальній справі, щодо відчуження ОСОБА_2 квартири, остання зазначала в нотаріально посвідченій заяві від 18 листопада 2016 року, що вона не перебувала у зареєстрованому шлюбі та майно, що відчужується, є її особистою власністю. Крім того, в пункті 3.2. спірного договору продавець свідчила, що також придбала квартиру, коли у шлюбі не перебувала. У цій заяві нотаріус зазначила, що особу ОСОБА_2 встановлено за паспортом серії НОМЕР_1, виданим 09 серпня 2016 року. Вказані обставини свідчать про те, що ОСОБА_2 свідомо зазначила неправдиві відомості у заяві та договорі. У будь-якому разі ОСОБА_3 є недобросовісним набувачем, оскільки ані вона, ані нотаріус не звернули увагу на довідку з місця проживання про склад сім`ї та прописку, яка міститься в матеріалах нотаріальної справи, оскільки у колонці "родинні відносини" напроти прізвища ОСОБА_1 зазначено - чоловік та вказано, що позивач зареєстрований у спірній квартирі з 24 жовтня 2001 року. Вказана довідка з місця проживання була невід`ємним документом для можливості укладення та посвідчення договору купівлі-продажу та була у розпорядженні нотаріуса і покупця та надавалася продавцем. А тому ОСОБА_3 могла знати та навіть повинна була знати, що існує навіть, як вказано в довідці, чоловік продавця, який має право на спірну квартиру та через це вона в жодному разі не є добросовісним набувачем. Спірна квартира набута ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі, а тому є спільним сумісним майном подружжя.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.