ОКРЕМА ДУМКА
Суддів Великої Палати Верховного Суду
Ткачука О.С., Британчука В.В., Гриціва М.І., Прокопенка О.Б.
на постанову від 08 червня 2022 року у цивільній справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21)
за поданням відділу державної виконавчої служби м. Львова, про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за касаційною скаргою на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року.
Відповідно до ч. 3 ст. 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, який не погоджується з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
23 квітня 2013 року Шевченківським районним судом м. Львова ухвалено рішення про стягнення з однієї фізичної особи на користь іншої фізичної особи 311 002,95 грн. Станом на 12 лютого 2019 року борг не сплачений, боржник не вживає жодних заходів для сплати боргу. Шевченківським відділом державної виконавчої служби міста Львова встановлено майно, яке набуто боржником за час шлюбу та є спільним сумісним майном подружжя. З огляду на викладене, 13 лютого 2019 року відділ державної виконавчої служби звернувся до суду з поданням і просив суд визначити частку у майні боржника, а саме нерухомого майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Суди першої та апеляційної інстанції визначили частку у майні боржника у спільному нерухомому майні. 8 червня 2022 року Велика Палата Верховного Суду вказані рішення судів скасувала, подання залишила без розгляду. Рішення мотивовано тим, що у даній справі вбачається спір про право, а відтак її потрібно розглядати у позовному провадженні, якщо відділ виконавчої служби звернеться до суду з відповідним позовом.
З таким рішенням Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, обґрунтування такого рішення та мотиви прийняття рішення, на наше переконання, не відповідають нормам матеріального і процесуального права.
1. Маючи на меті сформувати чітку структуру і логіку правил судочинства в Україні, законодавець кодифікував норми цивільного процесуального права таким чином, щоб максимально обмежити випадки, коли сторони чи суд мають діяти за традиціями чи усувати прогалини закону на власний розсуд.
Разом із тим, працюючи над новою редакцією ЦПК (Проект Закону "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів") автори передбачали введення для судової практики процесуальної аналогії.
Так, після першого читання у Верховній Раді України ч. 3 ст. 3 проекту ЦПК України (реєстр. № 3455) звучала наступним чином: "У разі відсутності в процесуальному праві норми, яка регулює відносини, що виникли в ході провадження у цивільній справі, суд застосовує норму, яка регулює подібні відносини, а за відсутності такої норми - суд виходить із загальних засад здійснення судочинства в Україні". При цьому була закладена і матеріально-правова аналогія в ч. 7 ст. 9 проекту ЦПК України. Однак при другому та третьому читаннях зазначеного Закону народні депутати фактично погодились із зауваженням до проекту і не включили до нього відповідну норму.
У той же час частина 9 статті 10 діючого ЦПК України вказує - у випадку, коли спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Тобто аналогію закон дозволяє застосувати лише щодо норм матеріального права. Прогалина в законодавстві означає повну або часткову відсутність норм права стосовно відносин, які входять до сфери правового регулювання. І в усякому разі застосування аналогії не має супроводжуватися судовою нормотворчістю. На наш погляд, неприпустимо у судовому рішенні стверджуючи, що норма права неякісна, не достатньо гарна, щоб її застосовувати та тлумачити, і, натомість, судовим рішенням створювати нову правову конструкцію, називаючи її аналогією права чи закону. Подібний підхід, якщо він санкціонований Верховним Судом, відкриває можливості для його застосування не тільки касаційними, але й місцевими та апеляційними судами у кожному випадку, коли суд вважатиме за потрібне. Така процесуальна діяльність може створити загрозу для забезпечення верховенства права та його складової - принципу правової визначеності, єдності судової практики. У всякому разі, застосування аналогії повинно вписуватись у загальну логіку цивільного процесу для того, аби ухвалене процесуальне рішення неможливо було охарактеризувати як непередбачене для учасників процесу. Для судової практики важливо, щоб застосування процесуальної аналогії не призводило до негативних наслідків, щоб під прикриттям необхідності застосування процесуальної аналогії не взяла гору свобода суддівської сваволі (суддівського розсуду), щоб суд не виходив за межі своїх повноважень. При цьому, навіть у разі застосування аналогії, слід обов`язково в процесуальному акті обґрунтувати такі дії і це можливо, якщо дійсно існує прогалина в процесуальному праві, а не його видимість. Тому, застосовуючи закон за аналогією, суд повинен тлумачити його так само, як і при звичайному застосуванні цієї норми. Недопустимо пристосування правової норми до аналогічних правовідносин шляхом деякого іншого її тлумачення, так як застосування аналогії закону здійснюється не за допомогою тлумачення норми права, а шляхом переносу норми, яка застосовується, у площину інших правовідносин.
2. На нашу думку, Велика Палата у своєму рішенні легітимізувавши процесуальну аналогію, занадто широко використала можливості суддівського розсуду і вдалася до дифузії процесуальної форми. Намагання таким чином створити новий механізм забезпечення виконання судових рішень через поширення на виконавче провадження норм права, які характерні для позовного та окремого провадження, виходить за межі повноважень Великої Палати Верховного Суду, суперечить теорії Цивільного процесуального права, а також засадам цивільного судочинства.
Так, відповідно до частини 2 статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку:
а) наказного провадження; б) позовного провадження (загального або спрощеного); в) окремого провадження.
Умови кодифікації процесуального закону та структура ЦПК передбачають, зокрема, види, форми і стадії судочинства. Для кожного з них передбачено свої правила, процедури, права і обов`язки, повноваження суду.
Вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), регламентовано розділом VI ЦПК.
На кожній стадії процесу, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У той же час, не можна вважати обґрунтованим перенесення процедури позовного, наказного чи окремого провадження на стадію виконання судових рішень. Проте, саме так мотивовано Великою Палатою необхідність усунення прогалин в законі. Більше того, Велика Палата, вказуючи на те, що правила статті 443 ЦПК України не забезпечують учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, вважала можливим застосувати правила про аналогією.
Не зважаючи на таке мотивування, складно сприймається логіка застосування Великою Палатою у цій справі (подання виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами) положень частини 6 статті 294 ЦПК. Як відомо ця норма вказує, що у тому випадку, коли під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
3. Свою позицію Велика Палата у цій справі і в багатьох інших обґрунтовує необхідністю забезпечити сторонам ефективний спосіб захисту. Звісно, частина 2 статті 5 ЦПК вказує, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Тобто закон надав повноваження суду самостійно вжити заходів для того, щоб у справі були досягнуті завдання судочинства, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту.
Проте такі повноваження не дають суду право відмовити стороні у судовому захисті, чи право відійти від принципу диспозитивності. Принцип диспозитивності передбачає зменшення активної ролі суду на користь посилення активної ролі сторін, як заінтересованих учасників процесу, тобто, визначає реальну можливість особи розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними суб`єктивними правами, а також можливість осіб, за ініціативою яких може бути відкрите провадження у справі, визначати матеріальні і процесуальні межі судового захисту.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Проте у цій справі Велика Палата Верховного Суду фактично зобов`язала виконавця, за наявності, на думку суду, спору про право, звертатися до суду саме з позовною заявою. Хоча, на нашу думку, права виконавця в даному випадку не порушені, а процесуального права чи обов`язку захищати інтереси стягувача, виступаючи від його імені в позовному провадженні, державний виконавець не має. У цьому випадку і подібних справах Велика Палата Верховного Суду фактично сформувала нове правило, яке нівелює право державного виконавця на звернення до суду з поданням про визначення частки майна боржника.
Стверджуючи, що стаття 443 ЦПК не забезпечує можливість дотримання статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Велика Палата ухвалила рішення відповідно до якого існує ймовірність того, що вказана норма застосовуватися не буде. Таким чином створено ще одну перешкоду для належного виконання судових рішень.
До того ж, відповідно до ЦПК, при вирішенні обґрунтованості подання виконавця питання ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, відповідно до викладеної в позові вимоги (частина 2 статті 5 ЦПК) взагалі не повинно вирішуватися. По-перше, тому, що така особа права, свободи чи інтереси, якої зачіпаються до суду не звертається. Виконавець не є такою особою. По-друге, в порядку статті 443 ЦПК виконавець звертається не з позовом, а з поданням. А, по-третє, подібна "активність" суду чи учасників справи може призвести до ревізії рішення суду, що набрало сили закону і підлягає примусовому виконанню.
4. Розгляд подання державного виконавця у порядку глави VI ЦПК України не порушує прав виконавця, боржника, стягувача чи інших заінтересованих осіб, оскільки забезпечується процесуальними гарантіями та спрямований на забезпечення виконання рішення суду чи іншого виконавчого документа.
Натомість, позивач - це юридична чи фізична особа, яка звертається до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорених суб`єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, а також особа, в інтересах якої поданий позов.
Введення такого процесуального правила, коли позов пред`являє виконавець фактично в інтересах боржника, який, по суті, у подальшому займає процесуальне становище позивача, ускладнює процес і не узгоджується з положеннями процесуального закону про представництво інших осіб, оскільки частина четверта статті 42 ЦПК України вимагає для цього наявності відповідної вказівки про це в законі. У Законі України "Про виконавче провадження" відповідної процесуальної норми немає.