Постанова
Іменем України
24 червня 2022 року
м. Київ
справа № 520/15284/17
провадження № 61-2368св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
особа, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Клименко Олег Вікторович , на постанову Одеського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року ускладі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дрішлюка А. І.
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Позов обґрунтовував тим, що 24 червня 2010 року відповідач взяв у нього в борг грошові кошти у розмірі 620 000,00 дол. США з зобов`язанням повернути зазначені кошти до березня 2013 року, що підтверджується розпискою та укладеним договором позики.
Проте, взяті на себе зобов`язання не виконав, у зв`язку з чим утворилась заборгованість на суму 620 000 доларів США, що еквівалентно 11 610 000 грн; 1 607 905,50 грн як 3 % річних від суми боргу; 7 503 558,91 грн відсотків за користування грошовими коштами, а всього - 20 721 464,41 грн.
Просив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 20 721 464,41 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Київський районний суд м. Одесирішенням від 30 квітня 2018 року позов задовольнив.
Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 20 721 464,41 грн.
Вирішив питання по розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не повернуті позичені грошові кошти, у зв`язку з чим, у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість за договором позики (розписка), а саме: загальна заборгованість - 11 610 000 грн, 3 % річних від суми боргу - 1 607 905,50 грн, сума процентів за користування позиченими коштами - 7 503 558,91 грн, всього - 20 721 464,41 грн.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
На рішення суду першої інстанції подала апеляційну скаргу ОСОБА_4 , особа, яка не брала участі у справі.
Одеський апеляційний суд постановою від 29 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнив.
Позов ОСОБА_1 залишив без задоволення.
Вирішив питання по розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що ухвалене судове рішення завдає шкоди ОСОБА_4 , що виражається у несприятливих для неї наслідках, а не залучення ОСОБА_4 до участі у справі суттєво порушує її право на доступ до суду.
Одночасно суд апеляційної інстанції вважав дії позивача щодо стягнення заборгованості за договором позики недобросовісними, спрямовані на порушення прав та законних інтересів ОСОБА_4 й ухилення від повернення боргу за рішенням суду, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, статей 13, 15, 1048, 1049 ЦК України, у відповідності до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, адвокат Клименко О. В. в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 29 березня 2021 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.
Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції: статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах без врахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц; статей 526, 545, 1046, 1047, 1049 ЦК України у подібних правовідносинах без врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 707/2606/16-ц, постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16; частини першої статті 53 ЦПК України без врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду: від 10 травня 2018 року у справі № 910/22354/15, від 19 червня 2018 року у справі № 910/18705/17, від 11 липня 2018 року у справі № 911//2635/17, від 11 грудня 2018 року у справі № 916/2878/14, від 27 липня 2020 року у справі № 910/18031/14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивував тим, що борг відповідача перед ОСОБА_1 утворився внаслідок невиконання взятих на себе зобов`язань за договором позики від 24 червня 2010 року, а тому рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та таким, що відповідає чинним положенням цивільного законодавства. Проте, апеляційний суд не навів достатніх мотивів для скасування рішення суду.
Суд апеляційної інстанції, залучивши ОСОБА_4 до участі у справі, порушив положення частини першої статті 53 ЦПК України, оскільки відсутні достатні підстави для висновку про порушення прав ОСОБА_4 борговими правовідносинами, що склалися між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за договором позики від 24 червня 2010 року.
Відзив на касаційну скаргу
У квітні 2021 року адвокат Свида К. В. в інтересах ОСОБА_4 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила суд залишити її без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін.
Зазначає те, що положення статей 2, 4, 43, 44 ЦПК України не дають права звернення до суду для вирішення штучно створеного (насправді не існуючого) спору, так як в такому разі не порушені права особи, яка звертається до суду, а навпаки, має місце зловживання правами на шкоду третім особам та невиконання судового рішення.
Не дослідивши всі обставини справи, суд першої інстанції ухвалив незаконне та необґрунтоване рішення, яке направлене на завдання шкоди кредитору ОСОБА_4 .
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 24 червня 2010 року ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 620 000 дол. США, еквівалент яких на час передачі коштів становить 4 951 130 грн.
На підтвердження отримання вказаної грошової суми ОСОБА_2 надав письмову розписку із зобов`язанням повернути зазначену грошову суму до березня 2013 року. Також узгоджено графік повернення боргових коштів. Розписка підписана відповідачем і згідно із розпискою між сторонами укладено договір позики від 24 червня 2010 року.
У справі міститься розписка від 05 вересня 2016 року щодо узгодження умов відстрочки виконання грошових зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 .
Також, суд апеляційної інстанції встановив, що рішенням від 14 червня 2013 року Малиновський районний суд м. Одеси у справі № 2/1519/7032/11 стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 (рідної сестри відповідача) 3 197 665,80 грн боргу.
У відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області перебуває виконавче провадження ВП № 50692731 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 боргу у розмірі 3 197 665,80 грн за рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 14 червня 2013 року у справі № 2/1519/7032/11.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Межі розгляду справи судом
Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України(неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах без врахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц; статей 526, 545, 1046, 1047, 1049 ЦК України у подібних правовідносинах без врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 707/2606/16-ц, постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16; частини першої статті 53 ЦПК України без врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду: від 10 травня 2018 року у справі № 910/22354/15, від 19 червня 2018 року у справі № 910/18705/17, від 11 липня 2018 року у справі № 911//2635/17, від 11 грудня 2018 року у справі № 916/2878/14, від 27 липня 2020 року у справі № 910/18031/14).
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ухвалене судове рішення завдає шкоди ОСОБА_4 , що виражається у несприятливих для неї наслідках та не залучення ОСОБА_4 до участі у справі суттєво порушує її право на доступ до суду.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважав дії позивача щодо стягнення заборгованості за договором позики недобросовісними, спрямовані на порушення прав та законних інтересів ОСОБА_4 й ухилення від повернення боргу за рішенням суду, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.
Колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції враховуючи наступне.
У частині 1 статті 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційним судом встановлено, що при зверненні ОСОБА_4 з апеляційною скаргою, остання зазначала, що ОСОБА_2 шляхом штучно створеного спору зі своїм двоюрідним братом ОСОБА_1 , який є громадянином РФ та проживає у м. Москва Російської Федерації, про стягнення з ОСОБА_2 суми у розмірі 20 721 464,41 грн намагаються створити розмір кредитної заборгованості ОСОБА_2 в такому розмірі, який значно перевищує розмір боргу ОСОБА_2 перед ОСОБА_4 , так як саме за вимогами ОСОБА_4 на майно ОСОБА_2 накладено арешт та на це майно має бути звернуто стягнення шляхом його продажу на прилюдних (електронних) торгах. ОСОБА_2 не має іншого майна, ніж 1/2 частка у праві власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається з житлового будинку під літерою «К», загальною площею 192,4 кв. м, житловою площею 118,3 кв. м.
Отримані кошти від продажу цього майна на прилюдних торгах відповідно до статей 45, 46 Закону України «Про виконавче провадження» повинні мають бути розподілені пропорційно до належної кожному стягувачу однієї черги суми.
Таким чином, значна частина коштів від продажу єдиного майна ОСОБА_2 надійде саме ОСОБА_1 по фіктивному боргу, а вимоги ОСОБА_4 залишаться непогашеними, так як ОСОБА_2 не має іншого майна, не працює, доходів не отримує.
Крім того, 24 вересня 2013 року ОСОБА_1 вже звертався до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу в розмірі 620 000 дол. США за договором позики від 24 червня 2010 року.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 28 липня 2014 року у справі № 520/12896/13, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 15 жовтня 2014 року, позов ОСОБА_1 залишений без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України у зв`язку з повторною неявкою належним чином повідомленого позивача в судове засідання, явку якого було тричі визнано обов`язковою.
Зокрема місцевий суд у тій справі виходив з того, що «оскільки у суду виникли певні сумніви щодо дійсності договору позики та передачі відповідачу грошових коштів у розмірі 620 000,00 доларів США, з урахуванням пояснень ОСОБА_4 , яка наполягала на особистій присутності позивача у судовому засіданні, оскільки вважала, що договір позики є фіктивним та має на меті лише ухилення відповідача від сплати на її користь боргу, суд тричі постановляв ухвалу, відповідно до пункту 4 частини першої статті 169 ЦПК України, про визнання явки особисто сторін у судове засідання обов`язковою».
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. The United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, № 93, сс. 2425, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).