Постанова
Іменем України
25 травня 2022 року
м. Київ
справа № 522/12782/15-ц
провадження № 61-6869св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Черевка П. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування квартири з чужого незаконного володіння і виселення.
Позов обґрунтований тим, що вона набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору про інвестування будівництва від 21 листопада 2005 року № Фб-22-ф, додаткової угоди до цього договору від 24 грудня 2010 року і свідоцтва про право власності на квартиру.
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2012 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року скасоване.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2013 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності залишено без розгляду.
На підставі заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2011 року ОСОБА_4 зареєстрував право власності на спірну квартиру, після чого відчужив цю квартиру Товариству з обмеженою відповідальністю «Модуль Трансконт» (далі - ТОВ «Модуль Трансконт»), потім квартира відчужена ОСОБА_2 .
Просила витребувати квартиру АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння відповідачів, виселити відповідачів із спірної квартири.
Короткий зміст зустрічних позовних вимог
У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Зустрічний позов обґрунтований тим, що після скасування заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2011 року і до постановлення Приморським районним судом міста Одеси ухвали від 22 липня 2013 року, якою позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності залишено без розгляду, ОСОБА_1 не вчинила жодних дій для скасування реєстрації права власності ОСОБА_4 на спірну квартиру та відновлення реєстрації права власності на цю квартиру на своє ім`я.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року первісний позов задоволено, у зустрічному позові відмовлено. Витребувано квартиру АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 . Виселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із спірної квартири. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольнивши первісний позов та відмовивши у зустрічному позові, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_1 не з її волі, а на підставі заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року, яке скасоване ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2012 року.
Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій
Справа розглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово.
Постановою Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , подану через представника ОСОБА_5 , відхилено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 02 квітня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану через представника ОСОБА_6 , залишено без задоволення.Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року залишено без змін.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 травня 2018 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про роз`яснення рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року відмовлено.
Постановою Апеляційного суду Одеської області від 11 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 24 травня 2018 року залишено без змін.
Постановою Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_7 , Служби у справах дітей Одеської міської ради в інтересах малолітньої ОСОБА_7 , задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року в частині задоволення первісного позову скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Визнано нечинними постанову Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року та постанову Верховного Суду від 02 квітня 2018 року.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що при виселенні батьків із спірної квартири порушені житлові та майнові права малолітньої ОСОБА_7 , яка може бути позбавлена єдиного житла, тому при розгляді справи суд першої інстанції обов`язково повинен був залучити до участі у справі Службу у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради.
Ухвалене судове рішення завдає малолітній ОСОБА_7 шкоди, що виражається у порушенні її права користування житлом та позбавлення її єдиного житла, незалучення малолітньої ОСОБА_7 , Служби у справах дітей Одеської міської ради та органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради до участі у справі суттєво порушує її право на доступ до суду.
Відповідачі як сім`я з дитиною набули право на спірне житло у встановленому законом порядку на підставі правомірного правочину, тривалий час (майже сім років) зареєстровані та проживають у спірній квартирі, тому таке втручання у право відповідачів та їх малолітньої дочки на житло та на повагу до житла не можна визнати виправданим, пропорційним переслідуваній легітимній меті і необхідним для захисту прав позивача, та покладає надмірний тягар на сім`ю відповідачів. ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, оскільки вона не могла та не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю держави та самого позивача, яка не вживала жодних дій після скасування за її заявою рішення суду з метою поновлення державної реєстрації за нею права власності, вступу у фактичне володіння цим нерухомим майном, до реєстрації права власності за відповідачем ОСОБА_2 .
Позивач не довела належними та допустимими доказами, що відповідачі порушують її право власності на спірну квартиру, тому порушене її право не підлягає судовому захисту.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року, просила її скасувати в частині відмови у первісному позові та визнанні нечинними постанови Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року та постанови Верховного Суду від 02 квітня 2018 року, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Суд апеляційної інстанції помилково визначив предмет доказування, неправильно застосував пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України, не надав оцінку доказам наявності права власності ОСОБА_1 , неповно з`ясував усі обставини справи, чим порушив принцип змагальності сторін.
Спірна квартира вибула з її володіння на підставі рішення суду, яке було скасоване, тобто поза її волею, тому належним способом захисту її порушеного права є витребування майна від останнього добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України.
Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_1 поза її волею, проте, встановивши факт незаконного вибуття квартири, дійшов помилкового висновку щодо неможливості її витребування у ОСОБА_2 як у добросовісного набувача.
Її право власності на квартиру та проживання в ній підтверджено постановою Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року та постановою Верховного Суду від 02 квітня 2018 року, тому встановлені цими судовими рішеннями обставини є преюдиційними та не підлягають повторному доказуванню, що не врахував суд апеляційної інстанції.
Порушено її право на мирне володіння майном без додержання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника; відсутні інтереси суспільства, які б дозволяли позбавити її права власності на квартиру.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопалда 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208 цс18, викладено висновок, що власник з дотриманням статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Не заслуговують на увагу посилання суду апеляційної інстанції, що після скасування заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2011 року ОСОБА_1 не вчинила жодних дій з відновлення свого права власності на спірну квартиру, оскільки вона вчинила усі необхідні дії для відновлення порушеного права власності на квартиру, зокрема у судовому порядку оскаржувала рішення суду про набуття права власності на квартиру ОСОБА_4 , зверталася до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, проте вказаний засіб забезпечення позову був незаконно скасований ОСОБА_4 .
Відповідач ОСОБА_2 придбала квартиру під час судового розгляду спору щодо цього майна, тому не є добросовісним набувачем.
Також не заслуговують на увагу посилання суду апеляційної інстанції на порушенням прав неповнолітньої ОСОБА_7 , яка проживає у спірній квартирі, оскільки ці обставини перевірялися судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги ОСОБА_3 та спростовані Верховним Судом постановою від 02 квітня 2018 року.
Суд апеляційної інстанції проігнорував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2018 року.
Мати неповнолітньої ОСОБА_7 - ОСОБА_2 є учасником справи із 2015 року, тому суд апеляційної інстанції безпідставно поновив їй строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в інтересах ОСОБА_7 , не навів обґрунтування, що про оскаржуване судове рішення ОСОБА_7 дізналася саме 05 липня 2019 року.
Суд апеляційної інстанції не врахував, що ОСОБА_2 , як учасник судового процесу з початку розгляду справи, зловживає правами неповнолітньої дочки ОСОБА_7 .
Суд апеляційної інстанції, визнавши нечинною постанову Верховного Суду від 02 квітня 2018 року, вийшов за межі своїх повноважень, чим порушив принцип верховенства права.
Аргументи інших учасників справи
Відзиви ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на касаційну скаргу мотивовані тим, що оскаржуване судове рішення є законним, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи касаційної скарги щодо недобросовісності відповідача та доведення ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру у судовому порядку із вжиттям усіх можливих заходів щодо недопущення наступного продажу квартири, є безпідставними, оскільки такі доводи зводяться до переоцінки висновків суду апеляційної інстанції.
У спорах, які виникають з віндикації, діє презумпція добросовісності набувача майна, а доводи скаржника є необґрунтованими, оскільки добросовісний набувач ОСОБА_2 не знала і не могла знати, що вона придбала майно у особи, яка не мала права це майно відчужувати. Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав, які були перевірені під час укладання договору нотаріусом, власником квартири було ТОВ «Модуль Трансконт», будь-які обтяження відсутні. Отже, ОСОБА_2 придбала квартиру за відплатним договором, який нотаріально посвідчений, та не могла передбачити ризик того, що ОСОБА_1 , знаючи, що майно зареєстроване за ОСОБА_4 , не вчиняла дій щодо відновлення свого права власності на квартиру.
Доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 діяла вчасно, послідовно та ефективно під час захисту свого права, є необґрунтованими, оскільки після скасування 10 грудня 2012 року заочного рішення від 15 серпня 2012 року, згідно з яким спірна квартира вибула з власності позивача, вона могла звернутися з позовом про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію та поновлення запису про право власності.
Позивач зверталася із заявою про забезпечення не власного позову, а позову ОСОБА_4 до неї, фактично забезпечуючи можливість виконання рішення суду, ухваленого не на її користь. Оскільки позов ОСОБА_4 залишений без розгляду, то й заходи забезпечення позову скасовані, ОСОБА_1 мала можливість вжити своєчасних заходів щодо скасування реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_4 і поновлення реєстрації за собою.
Висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208 цс 18,на який ОСОБА_1 посилається як на підставу для перегляду оскаржуваної постанови, не є релевантним до спірних правовідносин, оскільки стосується питання належного способу захисту, що у цій справі не оспорюється
Витребування майна у добросовісного набувача не відповідає принципу пропорційності та створює для відповідача індивідуальний надмірний тягар.
Суд апеляційної інстанції не вказав, що позивач обрала належний спосіб захисту порушених прав, оскільки відмовив у позові з підстав непропорційності втручання у мирне володіння відповідачем спірним майном та покладенням на відповідача надмірного тягаря у разі витребування майна.
У спірних правовідносинах підлягають врахуванню висновки Верховного Суду, вкиладені у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, провадження №61-19921св18, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, провадження № 61-17779св18, від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц, провадження № 61-35744св18.
Позивач невиправдано зволікала із захистом порушеного права власності на квартиру, чим сприяла виникненню ситуації щодо переходу права власності на неї до добросовісного набувача.
Відповідач позбавлена можливості отримати компенсацію від продавця за втрату майна у разі витребування від неї спірної квартири. Крім того, спірна квартира є єдиним житлом відповідача та її сім`ї, тому позбавлення її єдиного житла призведе до порушення прав дитини на житло.
Заочним рішенням суду першої інстанції порушено право дитини на житло та розглянуто справу без участі органу опіки й піклування, що є підставою скасування такого рішення. Суд першої інстанції необґрунтовано залишив поза увагою докази проживання дитини в квартирі, не дослідив та не з`ясував фактичні обставини, що мають значення для справи.
Суд апеляційної інстанції обґрунтовано встановив, що рішення суду першої інстанції про виселення відповідачів стосується і неповнолітньої дитини ОСОБА_7 та є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла.
Касаційна скарга не містить доводів із посиланням на підстави касаційного оскарження в частині порушення норм матеріального права та неврахування висновків Верховного Суду в частині відмови у позові про виселення, тому існують підстави для закриття касаційного провадження.
З наведених підстав ОСОБА_3 й ОСОБА_2 звернулися до Верховного Суду із окремими клопотаннями про закриття касаційного провадження.
Відзив Служби у справах дітей Одеської міської ради на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржуване судове рішення є законним, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до рішення суду першої інстанції малолітня ОСОБА_7 фактично позбавлена єдиного житла.
Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що сім`я відповідачів з дитиною набули право на спірне житло у встановленому законом порядку, на підставі правомірного правочину, тривалий час (майже сім років), зареєстровані та проживають у спірній квартирі, тому таке втручання у право відповідачів та далі їх малолітньої дочки на житло та на повагу до житла не можна визнати виправданим, пропорційним переслідуваній легітимній меті і необхідним для захисту прав позивача, та покладає надмірний тягар на сім`ю відповідачів.
Правильними також є висновки суду про те, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 , поданої адвокатом Дробіновою І. В., про забезпечення позову відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 05 грудня 2011 року, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі договору про інвестування будівництва житла у м. Одесі від 21 листопада 2005 року.
Заочним рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 15 серпня 2012 року право власності на спірну квартиру визнано за ОСОБА_4 .
Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2012 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року скасовано й ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2013 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру залишено без розгляду.
11 вересня 2012 року на підставі вищезазначеного заочного рішення ОСОБА_4 зареєстрував за собою право власності на квартиру та 06 серпня 2013 року відчужив її на користь ТОВ «Модуль Трансконт», яке продало цю квартиру ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу від 10 жовтня 2013 року.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилалася на те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208 цс 18, а також порушення норм процесуального права (частина третя статті 411 ЦПК УКраїни).
Вивчивши матеріали справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, відзивів на неї, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
Статтею 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції.
Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України).
Забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами положень законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права, пропорційність, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (частина третя статті 2 ЦПК України).
Верховний Суд зазначає, що рівень доступу до суду особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, гарантований частиною першою статті 362, частиною четвертою статті 389 ЦПК України, які передбачають право такої особи оскаржувати відповідно в апеляційному чи касаційному порядку судові рішення.