ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 червня 2022 року
м. Київ
справа № 357/11099/16-а
адміністративні провадження № К/9901/31248/18, №К/9901/31251/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Пасічник С.С.,
суддів: Гончарової І.А., Васильєвої І.А.,
розглянувши у письмовому провадженні касаційні скарги Узинської міської ради та Білоцерківської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління у Київській області на постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2017 року (суддя Жарікова О.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2017 року (головуючий суддя Чаку Є.В., судді: Файдюк В.В., Мєзєнцев Є.І.) у справі за позовом Товариства з додатковою відповідальністю «Узинський цукровий комбінат» до Узинської міської ради Білоцерківського району Київської області, третя особа - Білоцерківська об`єднана державна податкова інспекція Головного управління у Київській області про визнання незаконним та скасування рішення (в частині),
УСТАНОВИВ:
В жовтні 2016 року Товариство з додатковою відповідальністю «Узинський цукровий комбінат» (далі - Товариство, позивач) звернулось до суду з позовом до Узинської міської ради Білоцерківського району Київської області (далі - Рада, відповідач), третя особа - Білоцерківська об`єднана державна податкова інспекція Головного управління у Київській області, в якому просило визнати незаконним та скасувати рішення тридцять п`ятої сесії шостого скликання Ради від 21 липня 2015 року в частині внесення змін до рішення Ради від 31 грудня 2014 року №31-340 «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Узин», зокрема, до пункту 4.2, яким встановлено ставку земельного податку за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб`єктів господарювання, у розмірі 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки.
В позовній заяві Товариство зазначало, що спірним рішенням Ради в частині встановлення ставки земельного податку за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб`єктів господарювання, порушено його права як суб`єкта, у постійному користуванні якого перебувають такі ділянки, адже його ухвалено з порушенням процедури прийняття та оприлюднення, визначеної пунктом 271.2 статті 271 Податкового кодексу України (далі - ПК України); крім того, про прийняття цього рішення Товариство дізналось лише в жовтні 2016 року, отримавши від податкового органу лист щодо неправильного обрахування у податковій звітності земельного податку на 2016 рік; до того ж, оспорюване рішення відповідача в подальшому стало підставою для нарахування позивачеві податковим органом грошового зобов`язання з відповідного податку.
Постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2017 року, позов задоволено.
Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції, посилаючись, зокрема, на положення підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4, підпунктів 12.3.4 та 12.3.5 пункту 12.3, пункту 12.5 статті 12, пункту 271.2 статті 271 ПК України, статтю 3 Бюджетного кодексу України, вказував, що місцеві податки і збори та їх ставки повинні встановлюватися/змінюватись місцевими радами не пізніше, ніж за шість місяців до початку бюджетного року, тобто до 30 червня, а відповідне рішення ради має бути офіційно оприлюднено до 15 липня року, що передує бюджетному періоду; отже, для застосування спірного рішення про встановлення ставки земельного податку у 2016 році останнє повинно було бути прийнято Радою до 15 липня 2015 року, втім відповідачем не доведено, що воно було належним чином та у встановлені законом строки офіційно оприлюднене та доведене до відома платників податку.
Водночас, апеляційний суд, погодившись із мотивами суду першої інстанції, застосував до спірних правовідносин також й положення Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року №1160-1V, оскільки прийшов до висновку, що оспорюване рішення є регуляторним актом, а також з огляду на його неналежне оприлюднення визнав необґрунтованими твердження Ради про порушення позивачем строку звернення до суду.
Не погодившись з прийнятими судами рішеннями, відповідач та третя особа подали до Вищого адміністративного суду України касаційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просили їх скасувати та, відповідно, закрити провадження у справі й прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Зокрема, відповідач в касаційній скарзі (з врахуванням додаткових письмових пояснень) посилався на те, що текст проекту спірного рішення Ради було опубліковано на її офіційному сайті в травні 2015 року, а саме рішення - 22 липня 2015 року, відтак нею не порушено вимог законодавства щодо його оприлюднення; крім того, стверджував про недотримання судами положень статей 99, 100 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) й порушення Товариством строку звернення до суду.
Третя особа в касаційній скарзі, цитуючи положення статей 12, 14 - 16, 284 ПК України, а також статті 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», наголошувала на тому, що рішення судів попередніх інстанцій суперечать фактичним обставинам справи й ґрунтуються на однобічному і вибірковому дослідженні обставин справи.
Позивач своїм правом на подання письмових заперечень (відзивів) на касаційні скарги не скористався.
В подальшому, касаційні скарги передано до Верховного Суду в порядку, передбаченому Розділом VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
Відповідно до пункту 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги підлягають розгляду у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом, тобто до 08 лютого 2020 року.
Розглянувши та обговоривши доводи касаційних скарг, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає наступне.
Суди встановили, що позивач у своїй господарській діяльності користується земельними ділянками на праві постійного користування, що підтверджується Державним актом на право постійного користування землею ІІ-КВ №000494 від 14 лютого 1997 року, який був виданий Узинською міською радою народних депутатів Білоцерківського району Київської області.
Рішенням Ради №31-340 від 31 грудня 2014 року «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Узин» орендна плата за використання землі була встановлена на рівні 1% від нормативно-грошової оцінки землі.
Річна сума земельного податку за 2016 рік позивачем визначена згідно із вказаним рішенням та внесена до відповідної декларації, яка подана до Білоцерківської ОДПІ.
04 жовтня 2016 року Товариством від податкового органу отримано лист №9680/10-02-12-02 від 30 вересня 2016 року, в якому вказано про неправильний розрахунок річної суми земельного податку за 2016 рік (не 3 %, а 1 % від нормативно-грошової оцінки землі).
Так, 21 липня 2015 року на тридцять п`ятій сесії шостого скликання Ради прийнято рішення «Про внесення змін до рішення Узинської міської ради від 31 грудня 2014 року №31-340 «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Узин» та пункт 4.2 згаданого рішення викладено в наступній редакції: «Ставка земельного податку за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб`єктів господарювання (крім державної та комунальної форми власності), встановлюються у розмірі 3 (трьох) відсотків від їх нормативної грошової оцінки».
В рішенні вказано, що воно набуває чинності з 01 січня 2016 року.
Водночас, суди з`ясували, що Білоцерківською об`єднаною державною податковою інспекцією головного управління ДФС у Київській області на підставі рішення відповідача від 21 липня 2015 року прийнято податкове повідомлення рішення №0017831202 від 11 листопада 2016 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання за платежем «земельний податок з юридичних осіб» у розмірі 2 481 037,80 грн., з яких: 1 984 830,24 грн. - за основним платежем та 496 207,56 грн. - за штрафними санкціями.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року у справі №810/4099/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2017 року, задоволено позов Товариства та визнано протиправним і скасовано зазначене податкове повідомлення-рішення.
Не погоджуючись із рішенням відповідача від 21 липня 2015 року, Товариство звернулось до суду з позовом у даній справі.
За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, в силу статті 1 ПК України цей Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Відповідно до статті 8 ПК України (в редакції, чинній з 01 січня 2015 року) в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.
До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені цим Кодексом і є обов`язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов`язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.
При цьому, особливість місцевих податків полягає в тому, що вони за законом не можуть бути встановлені безпосередньо рішенням Верховної Ради України.
Верховна Рада України встановлює тільки перелік дозволених до впровадження місцевими радами місцевих податків і дозволених граничних параметрів таких податків, а власне встановлення місцевих податків, із дотриманням встановлених Верховною Радою критеріїв, - є компетенцією відповідних місцевих рад.
Тобто безпосереднє встановлення місцевих податків, у тому числі і податку на майно, віднесено ПК України до компетенції відповідних сільських, селищних, міських рад у межах їх повноважень.
Встановлення місцевих податків виключно відповідними рішеннями місцевих рад закріплено також пунктом 24 частини 1 статті 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та статті 143 Конституції України.
В свою чергу, в підпункті 10.1.1 пункту 10.1 статті 10 ПК України визначено, що податок на майно належить до місцевих податків.
Відповідно до статті 10.3 ПК України місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.
Разом з тим, виходячи зі змісту пункту 12.3, підпунктів 12.3.1 - 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 ПК України, сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.
Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом.
При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов`язково визначаються об`єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов`язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору.
Копія прийнятого рішення про встановлення місцевих податків чи зборів надсилається у десятиденний строк з дня оприлюднення до контролюючого органу, в якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та зборів.
Рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.
У разі якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів та акцизного податку в частині реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що є обов`язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.
Офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті (пункт 12.5 ПК України).
Статтею 3 Бюджетного кодексу України встановлено, що бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.
Отже якщо рішення місцевої ради про встановлення/зміну місцевих податків буде прийнято пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки, та/або не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.
За змістом статті 265 ПК України податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю.
Пунктом 269.1 статті 269 ПК України визначено, що платниками земельного податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі.