Постанова
Іменем України
08 червня 2022 року
м. Київ
справа № 127/25172/19
провадження № 61-16360св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Бізнесторгінвест»,
відповідач - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,
третя особа - ОСОБА_9 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Бізнесторгінвест»на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 липня 2020 року, додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 липня 2020 року у складі судді Вохмінова О. С. та постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Стадника І. М., Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Бізнесторгінвест» (далі - ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
ОСОБА_10 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа - ОСОБА_9 , про стягнення коштів.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 20 вересня 2006 року між ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» (замовник), Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-торгівельна фірма «ДЛД» (далі - ТОВ «ВТФ «ДЛД») (генеральний підрядник) та Товариство з обмеженою відповідальністю «НБК» (далі - ТОВ «НБК») (субпідрядник) укладено договір № 20/09-001, предметом якого відповідно до пункту 1.1 є будівництво торговельно-офісного центру по АДРЕСА_2 з інженерними мережами та благоустроєм земельної ділянки відповідно до проектно-кошторисної документації; загальна площа забудови орієнтовно складає 1 200 кв. м.
Відповідно до пункту 2.1 цього договору ТОВ «ВТФ «ДЛД» взяло на себе зобов`язання забезпечити юридичне супроводження будівництва об`єкта і по закінченню будівництва надати ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» або іншим особам за його поданням, необхідні документи для подальшого оформлення прав власності на відповідні частини об`єкту; забезпечити отримання дозволу Вінницького міськвиконкому на проведення проектно-вишукувальних робіт, виготовлення проекту та відведення земельної ділянки, організувати розробку проектно-кошторисної документації, оформити дозвільну документацію та будівництво та інше.
Відповідно пункту 2.2 договору позивач взяв на себе зобов`язання сплатити ТОВ «ВТФ «ДЛД» вартість послуг та витрат з виконання зобов`язань, визначених пунктом 2.1 договору, по закінченню будівництва прийняти об`єкт від ТОВ «ВТФ «ДЛД» за актом і забезпечити його заселення та експлуатацію.
Відповідно пункту 2.3 договору ТОВ «НБК», як субпідрядник, взяло на себе зобов`язання виконати роботи, які будуть доручені їй для виконання ТОВ «ВТФ «ДЛД».
Додатковою угодою від 18 квітня 2008 року до договору сторони визначили, що загальна площа забудови складає 1 136 кв. м, вартість будівництва торговельно-офісного центру по АДРЕСА_2, складає 3 976 000,00 грн, з розрахунку 3 500,00 грн за 1 кв. м.
Позивач виконав свої зобов`язання в повному обсязі, перерахував на рахунок грошові кошти в сумі 3 976 000,00 грн, повністю профінансувавши будівництво та прийнявши поетапно будівельні роботи, що підтверджено платіжними дорученнями.
Виконання робіт за договором від 20 вересня 2006 року підтверджено типовими формами № КБ-2в «Акт приймання виконаних підрядних робіт» та № КБ-3 «Довідка про вартість виконаних підрядних робіт», що затверджені наказом Держкомстату та Держбуду від 21 червня 2002 року № 237/5, підсумковими відомостями ресурсів, в яких зазначена адреса будівництва: АДРЕСА_1 .
У зв`язку з невиконанням ТОВ «ВТФ «ДЛД» свого обов`язку щодо передачі об`єкта будівництва позивач звернувся до суду про зобов`язання виконання умов договору підряду № 20/09-001 від 20 вересня 2006 року.
В ході розгляду справи представнику позивача стало відомо про те, що рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 17 жовтня 2008 року в порушення умов договору підряду та інвестиційної угоди визнано право власності на торговельний комплекс та офіс, що в АДРЕСА_2 , без номера, позначений на плані літ. «А», який складається з підвалу, загальною площею 277,9 кв. м, першого поверху площею 294,1 кв. м, другого поверху загальною площею 292,9 кв. м, третього поверху площею 297,6 кв. м, а всього загальною площею літ. «А» 1 162,5 кв .м, за ОСОБА_9 , яка після ухвалення судом рішення здійснила відчуження часток у спірному комплексі ряду фізичних осіб - відповідачам.
Так, за договором від 24 березня 2009 року ОСОБА_2 продано 32,2 кв. м; за договорами від 24 квітня 2009 року ОСОБА_4 продано 29 кв. м., ОСОБА_6 продано 31,6 кв. м., ОСОБА_3 продано 36 кв. м., ОСОБА_7 продано 21,3 кв. м, ОСОБА_10 продано 28,7 кв. м; за договором від 16 липня 2009 року ОСОБА_1 продано 104,1 кв. м.
В подальшому вказані особи здійснили переобладнання належних їм приміщень, у зв`язку з чим звернулись до суду з позовом про визнання права власності на самочинно переплановані приміщення у зазначеному торговельному комплексі та офісі.
Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 29 грудня 2009 року визнано право власності:
за ОСОБА_2 на 3/100 часток у торговельному комплексі та офісі, що
в АДРЕСА_1 , та яка складається з приміщення на першому поверсі 3-2 загальною площею 28 кв. м;
за ОСОБА_4 на 1/40 частку у торговельному комплексі та офісі, що
в АДРЕСА_1 , та яка складається з приміщень на другому поверсі 7-5, 7-6 загальною площею 30,9 кв. м;
за ОСОБА_10 на 1/40 частку у торговельному комплексі та офісі, що в АДРЕСА_1 , та яка складається з приміщення на другому поверсі 7-4 загальною площею 26,1 кв. м;
за ОСОБА_6 на 3/100 часток у торговельному комплексі та офісі, що
в АДРЕСА_1 , та яка складається з приміщення на третьому поверсі 9-6 загальною площею 31,6 кв. м;
за ОСОБА_3 на 3/200 часток у торговельному комплексі та офісі, що
в АДРЕСА_1 , та яка складається з приміщень на третьому поверсі з 10-1 по 10-10 загальною площею 112,9 кв. м;
за ОСОБА_7 на 1/50 частку у торговельному комплексі та офісі, що
в АДРЕСА_1 , та яка складається з приміщень на першому поверсі 3-3 та 3-4 загальною площею 22,1 кв. м;
за ОСОБА_1 на 9/100 часток у торговельному комплексі та офісі, що в АДРЕСА_1 , та яка складається з приміщень на другому поверсі з 8-1 по 8-13 загальною площею 104,6 кв. м;
за ОСОБА_8 на 1/20 частку у торговельному комплексі та офісі, що
в АДРЕСА_1 , та яка складається з приміщень на другому поверсі з 7-10 по 7-14 загальною площею 53,3 кв. м.
Крім того, 21 квітня 2010 року між ОСОБА_9 , як продавцем, та
ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ,
ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_8 , як покупцями, укладено договір купівлі-продажу частки торговельного комплексу та офісу, що
в АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Довгалюк Л. Б.
Відчужувана за даним договором на користь покупців частка торговельного комплексу та офісу становить 1/10 і складається з приміщень: на першому поверсі 6-1, 3.1, 3.5, на другому поверсі 7-1, 7-2, 7-7, 7-8, 7-9; на третьому поверсі 9-1, 9-2, 9-7, 9-8, 0-0, загальною площею 137,6 кв. м. Вказана частка належала продавцеві ОСОБА_9 на підставі рішення Ленінського районного суду
м. Вінниці від 29 грудня 2009 року.
Право власності за відповідачами зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення Ленінського районного суду
м. Вінниці від 29 грудня 2009 року та договору купівлі-продажу від 21 квітня
2010 року № 636.
Проте рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 22 лютого 2012 року рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 17 жовтня 2008 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_9 до ОСОБА_13 про визнання права власності на торговельний комплекс та офіс, що в АДРЕСА_1 , відмовлено. Вказаним рішенням апеляційного суду встановлено, що право власності ОСОБА_9 на торговельно-офісний центр, що в АДРЕСА_1 , не виникло.
Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 24 лютого 2012 року за апеляційною скаргою ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 29 грудня 2009 року в частині визнання права власності скасовано й ухвалено нове, яким відмовлено в задоволенні позову в частині визнання права власності на відповідні частки у торгівельному комплексі та офісі, що в АДРЕСА_1 .
Правовстановлюючі документи відповідачів скасовані.
Вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 17 листопада
2016 року ОСОБА_14 (засновника ТОВ «ВТФ «ДЛД») визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, тобто у заволодінні майновими правами ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» на торговельно-офісний центр по АДРЕСА_2 шляхом обману (шахрайство).
Будівельні матеріали, що належали йому в процесі будівництва, стали частиною новоствореної речі - торговельно-офісного центру, право власності на який незаконно зареєстроване за рядом фізичних осіб. Таким чином, оскільки будівельні матеріали неможливо відокремити від самої будівлі без її пошкодження, вважає, що належним способом захистом прав позивача буде саме вимога про відшкодування вартості будівельних матеріалів за цінами, що існують на момент відшкодування.
З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог позивач просив стягнути на його користь з:
ОСОБА_2 - 717 896,27 грн;
ОСОБА_4 - 630 584,56 грн;
ОСОБА_8 - 1 067 143,10 грн;
ОСОБА_10 - 630 584,56 грн;
ОСОБА_6 - 717 896,27 грн;
ОСОБА_7 - 543 272,85 грн;
ОСОБА_3 - 358 948,13 грн;
ОСОБА_1 - 1 754 965,34 грн,
а також судовий збір в сумі 261 935,11 грн та судові витрати на оплату експертизи - 15 000,00 грн, транспортні витрати - 5 000,00 грн, витрати на кореспонденцію - 1 000,00 грн, витрати на оплату правової допомоги -
10 000,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 13 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.
Стягнено з ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» на користь ОСОБА_6 судові витрати, що складаються з витрат на правничу професійну допомогу в апеляційному суді в сумі 3 000,00 грн.
Суди виходили із того, що позивач не довів наявність у нього правових підстав для стягнення з відповідачів коштів відповідно до їх часток у власності на весь об`єкт по АДРЕСА_1 .
Будь-яких зобов`язальних правовідносин, в тому числі договірних, між ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» та відповідачами не виникло. Зобов`язальні правовідносини виникли між ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест», як замовником, та ТОВ «ВТФ «ДЛД», як генеральним підрядником, з приводу виконання договору будівельного підряду від 20 вересня 2006 року, предметом якого є будівництво торговельно-офісного центру з інженерними мережами по
АДРЕСА_2 та благоустроїм земельної ділянки за вказаною адресою, відповідно до проектно-кошторисної документації. Наявність невиконаних договірних правовідносин між ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» та ТОВ «ВТФ «ДЛД» є підставою для захисту порушених прав позивача в інший спосіб.
Відповідачі є співвласниками приміщень по АДРЕСА_1 на підставі правовстановлюючих документів, право власності кожного з них зареєстроване в установленому законом порядку, незаконності набуття майна за відповідними договорами не встановлено.
Крім того, в матеріалах справи містяться судові рішення, що набрали законної сили, якими встановлено, що договір від 20 вересня 2009 року є невиконаним, оскільки у ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» та ТОВ «ВТФ «ДЛД» відсутні документи, що посвідчують право користування (власності) на земельну ділянку по АДРЕСА_1 з відповідним цільовим призначенням, відсутня затверджена проектно-кошторисна документація та дозвіл на початок виконання будівельних робіт, докази, що підтверджують введення об`єкта в експлуатацію, а за таких обставин майнові права щодо отримання в майбутньому у власність цього нерухомого майна у позивача не виникли.
Відповідно до вироку Вінницького міського суду Вінницької області від
17 листопада 2016 року ОСОБА_14 , засновника ТОВ «ВТФ «ДЛД», визнано винним за частиною четвертою статті 190 КК України щодо умисного заволодіння майновими правами ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» на торговельно-офісний центр по АДРЕСА_1 , на будівництво якого ТОВ «Бізнесторгінвест» сплатило 3 976 000,00 грн (а. с. 64-76, т. 1).
Тому безпідставними є посилання скаржника на те, що частки приміщення по АДРЕСА_1 набуті відповідачами без достатньої правової підстави і за рахунок ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест».
Доводи апеляційної скарги про те, що ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» є власником будівельних матеріалів, використаних у будівництві торгівель-офісного центру, а тому має право заявити вимогу про витребування їх з володіння відповідачів, є безпідставними. Підтвердження позивачем своїх прав на майно може здійснюватися шляхом надання ним правовстановлюючих документів, свідчень, а також будь-яких інших доказів, які можуть підтвердити наявність і належність йому спірного майна, проте такі докази відсутні.
Додатковим рішенням від 28 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, стягнено з ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» витрати за правничу допомогу на користь ОСОБА_1 у розмірі 20 000,00 грн, на користь ОСОБА_8 у розмірі
20 000,00 грн, на користь ОСОБА_6 у розмірі 5 000,00 грн.
Суди врахували надані адвокатом Гребенюком В. О. докази, відповідно до яких укладено 16 жовтня 2019 року з ОСОБА_1 , а 21 жовтня 2019 року - із ОСОБА_8 договори про надання правової допомоги; детальний опис робіт (наданих послуг) суми гонорару за надану професійну правничу допомогу за договорами від 16 жовтня 2019 року та 21 жовтня 2019 року, загальною вартістю послуг 20 000,00 грн за кожним договором, фактична сплата яких ОСОБА_1 та ОСОБА_8 адвокату Гребенюку В. О. підтверджена квитанцією № 48/20 по договору від 16 жовтня 2019 року та квитанцією № 48/20 по договору від 21 жовтня 2019 року (т. 4, а. с. 132, 133).
Посилання позивача на те, що відповідачі не подавали попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат спростовується заявами представників ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , зробленими в підготовчому судовому засіданні 16 січня 2020 року про те, що орієнтовно витрати на правничу допомогу становитимуть по 15 000,00 грн кожного із відповідачів.
Враховуючи надані адвокатом Воронцовою О. І. документи, з яких вбачається укладення із ОСОБА_6 договору № 230 від 14 листопада 2019 року про надання йому правової допомоги в цій справі, із зазначеною у ньому сумою гонорару, актом виконаних робіт із детальним описом робіт, часу, що витрачений на них та їх вартості, оригіналом квитанції від 14 листопада
2019 року про сплату ОСОБА_6 5 000,00 грн адвокату Воронцовій О. В. на виконання договору, обґрунтованим є також стягнення з позивача на користь ОСОБА_6 5 000,00 грн, понесених ним в цій справі судових витрат на правничу допомогу.
Такі витрати відповідачів є співмірними зі складністю справи, її обсягом, ціною позову та значенням справи для відповідачів, а також відповідають обсягу виконаної адвокатами роботи і часом, витраченим адвокатами на надання послуг та на участь в судових засіданнях.
За підготовку відзиву на апеляційну скаргу, а також представництво інтересів ОСОБА_15 адвокатом Воронцовою О. В. в суді апеляційної інстанції відповідач сплатив адвокату 3 000,00 грн. На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу ОСОБА_6 подано до суду акт виконаних робі (наданих послуг) від 12 вересня 2020 року з детальним описом виконаних адвокатом робіт та розрахунком часу, витраченого на надання правничої допомоги; договір про надання правової допомоги від 09 вересня 2020 року; квитанцію про сплату ОСОБА_6 3 000,00 грн за надання правової допомоги відповідно до договору, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 17, виданого адвокату Воронцовій О. В. та ордер.
Тому витрати на професійну правничу допомогу у заявленій сумі є співмірними зі складністю цієї справи, наданими адвокатом обсягом послуг у суді апеляційної інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.
Аргументи учасників справи
У листопаді 2020 року ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест»подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати судові рішення, позов задовольнити;стягнути з відповідачів судові витрати: судовий збір - 454 573,85 грн; судова експертиза - 15 000,00 грн, транспортні витрати - 5 000,00 грн, витрати на кореспонденцію - 1 000,00 грн,витрати на оплату правової допомоги - 10 000,00 грн; взадоволенні заяви адвокатів Гребенюка В. О. та
Воронцової О. В. про стягнення судових витрат відмовити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що згідно правового висновку Верховного Суду України у постанові від 08 червня 2016 року у справі № 6-3089ц15 норми статей 1212 та 388 ЦК України можуть застосуватись у випадках, коли певна вимога власника майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання або збереження майна без достатньої правової підстави. При цьому підстави застосування положень статті 1212 ЦК України є більш широкими, ніж статті 388 цього Кодексу. Наявність підстав для витребування майна за статтею 388 ЦК України не виключає застосування положень статті 1212 цього Кодексу в частині, що не суперечать положенням статті 388 ЦК України.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України, пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло із його володіння. Вказана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Відповідний правовий висновок зроблено Верховним Судом України у постанові від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776цс16.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від
06 листопада 2019 року у справі № 643/9788/13-ц, якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. В постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 922/2621/17 зроблено висновок, який безпідставно не був застосований судами в цій справі, що в разі скасування судового акта він не може породжувати жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. Приписами статті 1212 ЦК України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. У відповідності з вимогами статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Таким чином, слід зауважити на тому, що всі дії з передачі спірного нерухомого майна з моменту прийняття рішення господарського суду Харківської області від 27 лютого 2017 року у справі № 922/3123/15 відбувались за правочинами, укладеними за результатами прийняття скасованого рішення, відтак, мали бути розглянуті судами попередніх інстанцій на предмет нікчемності. Проте, суди першої та апеляційної інстанції наведеного не врахували та не надали належної правової оцінки наведеним правочином у сукупності з судовим рішенням, на підставі якого ПАТ "КБ "Стандарт" було набуто право власності та яке, поряд з іншим, має пріоритетне значення, в розумінні приписів статті 129-1 Конституції України (судове рішення є обов`язковим до виконання). У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України.
Тому законом не вимагається визнання недійсними правочинів щодо набуття права власності останнім набувачем чи скасування правовстановлюючих документів останнього набувача іншим чином. Захист прав власника майна здійснюється в цьому випадку шляхом витребування індивідуально визначеного майна, якщо воно збереглося в натурі, або витребуванням речей, що мають родові ознаки або відшкодуванням їх вартості відповідно до глави 83 ЦК України.
Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 17 жовтня 2008 року, яким визнано за ОСОБА_9 право власності на об`єкт нерухомості, побудований з матеріалів та за кошт позивача, скасовано. Це рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту прийняття. Таким чином, ОСОБА_9 не мала права відчужувати відповідачам об`єкт нерухомості, в який трансформувались будівельні матеріали. Всі дії з передачі спірного майна з моменту прийняття рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 17 жовтня 2008 року відбувались за правочинами, укладеними за результатами прийняття скасованого рішення, що свідчить про безпідставність набуття відповідачами права на відповідне майно.
За таких обставин відповідачі не набули права власності на будівельні матеріали позивача відповідно до статті 330 ЦК України та фактично їх безпідставно утримують.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно підставою виникнення права власності у ОСОБА_2 , ОСОБА_4 ,
ОСОБА_16 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 є рішення Ленінського районного суду м. Києва № 2-7910/09 від 29 грудня 2009 року, а не договори купівлі-продажу. Цей доказ не був досліджений судом. Вказане рішення скасоване рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 24 липня
2012 року. Ця обставина також підтверджує, що правовстановлюючий документ відповідачів скасований, тобто підстава, на якій вони набули право власності відпала.
Після завершення будівельних робіт торговельно-офісний центр по АДРЕСА_1 в експлуатацію введений не був. Державна реєстрація на об`єкт нерухомості торговельно-офісний центр по АДРЕСА_1 вперше відбулась лише в результаті виконання незаконного рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від
17 жовтня 2008 року, що в подальшому скасовано.
За таких обставин відповідачі не можуть вважатись такими, що набули право власності на частки у торговельно-офісному центрі по АДРЕСА_1 на законних підставах.
Будучи власником будівельних матеріалів, що використані у будівництві спірного торговельно-офісного центру, що підтверджено належними доказами, ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» має право заявити вимогу про витребування їх з володіння відповідачів. Проте будівельні матеріали, що належали позивачу, в процесі будівництва стали частиною новоствореної речі - торговельно-офісного центру, право власності на який незаконно зареєстровано за фізичними особами. В такому випадку реституція не може бути застосована, оскільки між позивачем та відповідачами відсутні договірні відносини. Віндикація не застосовується, тому що у володінні набувачів річ у натурі не зберіглася. Оскільки будівельні матеріали не можна виокремити від самої будівлі без її пошкодження, належним захистом прав позивача в такому випадку є кондикційна вимога про відшкодування вартості будівельних матеріалів за цінами, які існують на момент відшкодування.
Щодо стягнення витрат стягнення витрат на правничу допомогу ОСОБА_1 та ОСОБА_8 .
У жодній заяві (в тому числі у відзиві на позовну заяву), поданій адвокатом Гребенюком В.О. в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , не зазначено про попередній розрахунок судових витрат, тому у суду були підстави для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18).
Адвокат Гребенюк В. О. вказує в своїх заявах, що він є одночасно представником двох відповідачів по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_8 Адвокатом Гребенюком В. О. по ним надавався суду абсолютно аналогічний детальний опис робіт (наданих послуг) та суми гонорару за надану професійну правничу допомогу. Загальна вартість послуг є також аналогічною - 20 000,00 грн на кожного з клієнтів. При цьому судами помилково не взято до уваги той факт, що адвокатом Гребенюком В. О. здійснено одночасне по двох клієнтах складання, направлення на подання відзиву; ознайомлення з матеріалами справи; правовий аналіз позовної заяви, письмових пояснень, заперечень, клопотань позивача; прийняття участі в підготовчому судовому засіданні; прийняття участі в судових засіданнях в розгляді справи по суті. Відповідно до наданого до суду відзиву його одночасно подано від імені двох клієнтів - ОСОБА_1 та ОСОБА_8 . Такі види робіт як правовий аналіз позовної заяви, написання відзиву, пояснень, прийняття участі в судовому засіданні, тощо, фактично виконано адвокатом лише один раз, проте рахунок виставлено двом клієнтам ідентичний.
Тому судами помилково стягнено подвійний гонорар у справі, незважаючи на те, що по кожному з відповідачів - ОСОБА_1 та ОСОБА_8 адвокатом сформовано єдину аналогічну правову позицію та проведено аналогійний спектр робіт з надання правничих послуг. Даний факт порушує принцип співмірності та пропорційності цивільного судочинства.
Щодо стягнення витрат стягнення витрат на правничу допомогу ОСОБА_6 .
Заяву про розподіл судових витрат подано адвокатом Воронцовою О. В. поза межами строку встановленого судом для подання таких заяв.
Крім того, доказів того, що складення відзиву на позовну заяву здійснювалося саме адвокатом Воронцовою О. В. суду не надано, а відзив підписаний безпосередньо відповідачем ОСОБА_6 .
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі East West Alliance Limited v Ukraine, заява № 19336/04,ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року, зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні «Lavents v. Latvia», заява № 58442/00, ЄСПЛ, від 28 листопада 2002 року, зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Розмір витрат на правничу допомогу є необґрунтованим та суттєво завищеним, тому додаткове рішення підлягає скасуванню.
У грудні 2020 року ОСОБА_2 подав до суду відзив, у якому просив оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.
У грудні 2020 року ОСОБА_5 , ОСОБА_4 подали до суду відзив, у якому посилались на безпідставність та необґрунтованість доводів касаційної скарги.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 922/2621/17, від 06 листопада 2019 року у справі № 643/аа/13-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 924/811/18, від 21 лютого 2018 року у справі 672/1413/15-ц).
Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 24 листопада2005 року між ОСОБА_9 та ТОВ «ВТФ «ДЛД» укладено інвестиційну угоду на будівництво торговельно-офісного центру на зазначеній земельній ділянці, відповідно до умов якої предметом цього договору є спільна дольова участь сторін у реалізації інвестиційного проекту з будівництва торговельно-офісного центру по