Постанова
Іменем України
07 червня 2022 року
м. Київ
справа № 175/4514/20
провадження № 61-2387св22
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - територіальна громада в особі Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області,
третя особа - приватний нотаріус Дніпровського районного нотаріального округу Кайко Ольга Петрівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2021 року в складі судді Озерянської Ж. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року в складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Територіальної громади в особі Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області, третя особа - приватний нотаріус Дніпровського районного нотаріального округу Кайко О. П., про встановлення факту постійного проживання спадкоємця разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, визнання права власності на спадкове майно у порядку спадкування за заповітом.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_2, після смерті якої відкрилася спадщина на житловий будинок та земельну ділянку площею 0,2050 га, які розташовані на АДРЕСА_1 .
Відповідно до заповіту ОСОБА_2 заповіла все належне їй майно сину - ОСОБА_1 . Позивач зазначив, що він фактично проживав разом з матір`ю з початку 2014 року і по день її смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), тому в установлений законом шестимісячний строк, він із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертався, оскільки фактично прийняв спадщину. Нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва на право на спадщину за заповітом, оскільки він у встановлений законом шестимісячний строк після смерті матері заяву про прийняття спадщини не подав, тобто є таким, що спадщину не прийняв.
Із наведених підстав ОСОБА_1 просив суд: встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 разом зі спадкодавцем ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 на час відкриття спадщини; визнати за право власності у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_2 на житловий будинок та земельну ділянку площею 0,2050 га, які розташовані на АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Рішення судів мотивовані тим, що ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами факт його постійного спільного проживання із спадкодавцем ОСОБА_2 на час відкриття спадщини. Оскільки позивач не прийняв спадщину після смерті матері у встановленому законом порядку, суди також дійшли висновку про відсутність підстав для визнання за ним права власності на відповідне майно в порядку спадкування за заповітом.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
08 лютого 2022 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року і передати справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 21 квітня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року.
Аргументи учасників справ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а висновки не відповідають дійсним обставинам справи. Підставами касаційного оскарження позивач вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17. Зокрема, відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 Цивільного кодексу України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені судами
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 .
Після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина у вигляді права власності на належне їй майно - будинок та земельну ділянку площею 0,2050 га, розташовані на АДРЕСА_2 .
Згідно заповіту, посвідченого секретарем виконкому Кіровської селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області, 13 жовтня 2009 року, ОСОБА_3, ОСОБА_2 усе своє майно заповіла ОСОБА_1 . Заповіт не змінювався та не скасовувався, що підтверджується відповідним написом на ньому, вчиненим секретарем.
Із копії спадкової справи № 06/2020, заведеної приватним нотаріусом Дніпровського районного нотаріального округу Кайко О. П., після смерті ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, видно, що із заявою про прийняття спадщини 11 лютого 2020 року звернувся ОСОБА_1 .
У заяві ОСОБА_1 від 11 лютого 2020 року про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_2, яку він надавав до приватного нотаріуса Дніпровського районного нотаріального округу Кайко О. П., позивач зазначив, що на час відкриття спадщини він не проживав із спадкодавцем.
У цій заяві ОСОБА_1 зазначив адресу реєстрації - АДРЕСА_3 .
Постановою приватного нотаріуса Дніпровського районного нотаріального округу Кайко О. П. від 11 лютого 2020 року відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв`язку з неподанням заяви про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини та не надання підтверджуючих доказів про постійне проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
З довідки № 63 від 01 березня 2019 року, виданої виконкомом Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області видно, що ОСОБА_2 з 19 січня 1996 року і до дня смерті була зареєстрована та проживала на АДРЕСА_1 ; на день її смерті ніхто інший не був зареєстрований за цією адресою.
ОСОБА_1 з 13 квітня 1990 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 .
Із довідки № 783 від 12 травня 2015 року, виданої виконкомом Кіровської селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області, видно, що ОСОБА_1 не зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 . Позивач фактично проживає за цією адресою без реєстрації. У довідці не вказано відомості щодо строку проживання ОСОБА_1 за вказаною адресою, у тому числі, чи проживав він на день смерті спадкодавця.
У довідці від 19 квітня 2021 року, виданої депутатом округу Сурковою Г. Г. зазначено, що ОСОБА_1 фактично мешкав зі своєю матір`ю - ОСОБА_2 з червня 2014 року до дня її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
У статті 1218 ЦК України зазначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (статті 1220, 1222 ЦК України).
За статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини
Згідно із частиною першою статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України).