Постанова
Іменем України
15 червня 2022 року
м. Київ
справа № 488/3934/20
провадження № 61-19517 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 липня 2021 року у складі судді Чернявської Я. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду
від 03 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., Темнікової В. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі -
АТ КБ «ПриватБанк», банк) про захист прав споживачів та часткове визнання договору про надання споживчого кредиту недійсним.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 22 грудня 2006 року між ним
та АТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договір № ІМКНЗСК04440257. Згідно з пунктом 1.1 указаного кредитного договору банк зобов`язався надати кредитні грошові кошти у сумі 70 000,00 доларів США на придбання житла,
зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць
на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту.
08 липня 2019 року він направив банку лист з вимогою провести перерахунок за кредитним договором, посилаючись на неправомірне стягнення банком винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати
у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, у відповідь на який банк повідомив про неможливість задоволення цієї вимоги.
Посилаючись на частину п`яту статті 11, частини першу, другу, п`яту та сьому статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній
на момент укладення кредитного договору), позивач указував, що зазначене положення пункту 1.1 кредитного договору є несправедливими і банк
не повинен включати у договори зі споживачем відповідні умови.
Зокрема, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії,
які не є послугою.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним частину пункту 1.1 кредитного договору від 22 грудня 2006 року
№ ІМКНЗСК04440257, а саме: виплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в період сплати у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту, з моменту його укладення, а також зобов`язати банк провести перерахунок сплачених сум за надання фінансового інструменту щомісяця
в період сплати у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту, починаючи
з 22 грудня 2006 року, у рахунок погашення заборгованості по тілу кредиту.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 липня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним частину пункту 1.1 кредитного договору від 22 грудня
2006 року № NKH3GK04440257, а саме: «виплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту» - з моменту його укладання.
Зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» провести перерахунок сплачених
ОСОБА_1 сум за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, починаючи з 22 грудня
2006 року у рахунок погашення заборгованості по тілу кредиту.
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі на придбання житлової нерухомості, тобто на спірні правовідносини поширюються положення Закону України «Про захист прав споживачів». Тому у частині, яка стосується обов`язку позичальника щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту, оспорюваний договір є недійсним. При цьому надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором. Така дія не є самостійною послугою, що підлягає сплаті позичальником, а згідно з частиною четвертою статті 11 Закону України
«Про захист прав споживачів» споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту.
Крім того, суд першої інстанції вказав, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину
в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України). Судом першої інстанції враховано постанову Верховного Суду від 12 грудня 2018 року
у справі № 444/484/15-ц (провадження № 61-10156св18).
Районний суд відхилив заяву відповідача про застосування до спірних правовідносин позовної давності, зазначивши, що позивач звернувся до суду
з позовом у листопаді 2020 року, а вимоги позову стосуються визнання недійсним окремих частин кредитного договору, строк дії якого встановлено до 21 грудня 2026 року. Тому позовна давність починає спливати після закінчення строку дії кредитного договору, тобто позивачем не пропущено строк позовної давності для звернення до суду з відповідним позовом.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення.
Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 липня 2021 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, його висновки підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються
на нормах законодавства.
Апеляційний суд указав, що на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялися
і які банком фактично не надавалися, які не випливають із суті кредитного договору. Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором
є обов`язком банку, указане не є супутніми послугами банку, тому позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 1.1 кредитного договору у частині сплати позичальником на користь банку 0,20 % винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в період сплати виданого кредиту є обґрунтованими й підлягають задоволенню.
Районний суд вірно застосував норми матеріального права, чинні на час укладення кредитного договору, так і норми, якими в подальшому врегульовано спірні правовідносини на користь споживача. Висновок районного суду відповідає принципу справедливості та добросовісності (стаття 3 ЦК України).
Крім того, суд апеляційної інстанції відхилив посилання апеляційної скарги
про сплив позовної давності у спорі, оскільки районний суд надав вірну оцінку обставинам про те, що остаточно строк виконання зобов`язання не настав,
так як договір кредиту діє до 2026 року, а тому позовна давність
не пропущена.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у листопаді 2021 року,
АТ КБ «ПриватБанк» просить оскаржувані судові рішення скасувати
й прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає те,
що судами застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного
у постановах Верховного Суду, а також належним чином не досліджено зібрані
у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин,
які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1,
4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано дану цивільну справу із суду першої інстанції. У задоволенні клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про зупинення дії судових рішень відмовлено. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву
на касаційну скаргу.
У січні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2022 року справу призначено
до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій застосували при вирішенні спору норми матеріального права, які набрали чинності після укладення спірного договору та виникнення спірних правовідносин. Зокрема, застосовано іншу редакцію статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки на момент виникнення спірних правовідносин діяла редакція указаного Закону від 13 січня 2006 року, в якій стаття 11 не містила положень щодо недійсності договору про надання споживчого кредиту й була викладена в іншій редакції. При цьому суд першої інстанції послався
на пункт 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила), затверджених Постановою Правління Національного банку України
від 10 травня 2007 року № 168, проте кредитний договір між сторонами укладено у грудні 2006 року.
Посилаючись на відповідні норми ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів», вказує, що, укладаючи кредитний договір, сторони
у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, а позичальника було повідомлено про всі умови кредитування, з якими останній погодився.
Крім того, судам попередніх інстанцій безпідставно відмовлено у задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності у спорі, сплив якої
є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Про всі істотні умови кредитного договору та умови кредитування позивач дізнався у грудні 2006 року, безпосередньо при укладенні кредитного договору. Позивач звернувся до суду із даним позовом у 2020 році, тобто через 14 років після укладення кредитного договору та часткового його виконання. Строк загальної позовної давності сплинув ще у 2009 році, клопотань про його поновлення ОСОБА_1 не заявляв, тому з урахуванням мотивованої заяви банку про застосування позовної давності суд першої інстанції повинен був відмовити у задоволенні позову з указаних підстав.
Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду, у тому числі
про застосування позовної давності, яку, на думку заявника касаційної скарги, безпідставно не враховано судами попередніх інстанцій при вирішенні спору.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
22 грудня 2006 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договір № NKH3GK04440257, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти шляхом: надання готівкою через касу на строк
з 22 грудня 2006 року по 21 грудня 2026 року включно, у вигляді
не поновлюваної кредитної лінії у розмірі 84 000,00 доларів США на придбання житла (житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами
та земельною ділянкою у АДРЕСА_1 )
у розмірі 70 000,00 доларів CША, а також у розмірі 14 000,00 доларів США
на сплату страхових платежів у випадках та згідно порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом
і винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в період сплати
у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2. даного договору (а. с. 8-9).
Сума кредиту отримана позивачем у повному обсязі, що підтверджено видатковим ордером та банківськими виписками по рахункам, на які ОСОБА_1 здійснювалося погашення боргу (а. с. 19-42, 43).
08 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до з листом за № 08/07-1 щодо визнання недійсними пункту 1.1 кредитного договору від 22 грудня 2006 року
у частині нарахування 0,20 % винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати виданого кредиту, вважаючи такі умови кредитного договору несправедливими, та здійснення у зв`язку з цим перерахунку заборгованості за кредитним договором (а. с. 10).
Листом від 22 липня 2019 року за № 20.1.0.0.0/7-190719/685 року АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні вищевказаних вимог. При цьому заявнику роз`яснено порядок примусового виконання судових рішень і вказано, що він, як сторона виконавчого провадження, не наділений повноваженнями щодо проведення виконавчих дій з виконання рішень судів (а. с. 11).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно
у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених
частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої
або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права
і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання
про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,
які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав