ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 червня 2022 року
м. Київ
справа №482/1252/16-а
адміністративне провадження № К/9901/23177/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Пасічник С.С.,
суддів: Васильєвої І.А., Олендера І.Я.,
розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 18 січня 2017 року (головуючий суддя Федусик А.Г., судді: Шевчук О.А., Зуєва Л.Є.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Новоодеської міської ради Новоодеського району Миколаївської області про визнання протиправним та скасування пункту додатку до рішення,
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Новоодеської міської ради Новоодеського району Миколаївської області (далі - Рада, відповідач), в якому просив суд визнати незаконним та скасувати пункт 2.7 «б» Додатку №1 до рішення Новоодеської міської ради Новоодеського району Миколаївської області №4 «Про місцеві податки і збори» від 20 січня 2015 року щодо визначення ставки податку для об`єктів нежитлової нерухомості, що є у власності громадян та фізичних осіб-підприємців, у розмірі 1 відсотку.
В позовній заяві ОСОБА_2 зазначав, що спірним рішенням Ради в частині встановлення ставок податку на об`єкти нежитлової нерухомості порушено його права як власника такої нерухомості, адже його ухвалено з порушенням процедури прийняття та оприлюднення, визначеної Податковим кодексом України (далі - ПК України); до того ж, оспорюване рішення відповідача в подальшому стало підставою для нарахування позивачеві податковим органом грошового зобов`язання з відповідного податку; разом з тим, Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року №71-VIII (далі - Закон №71) рекомендовано, а не зобов`язано органи місцевого самоврядування прийняти рішення щодо встановлення у 2015 році місцевого податку на майно.
Постановою Новоодеського районного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року позов задоволено.
При цьому, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Ради щодо встановлення податку на нерухомість є нормативним актом та повинно бути опубліковане і тільки після цього воно набирає законної сили, а тому, оскільки оскаржуване рішення не було оприлюднене у порядку, визначеному законодавством, то воно підлягає скасуванню.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 18 січня 2017 року постанову Новоодеського районного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року скасовано та прийнято нову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовлено в повному обсязі.
Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд встановив обставину опублікування спірного рішення відповідача на офіційному сайті Ради 21 січня 2015 року, а також зауважив, що ані ПК України, ані інші закони не містять обмежень повноважень місцевих рад щодо прийняття відповідних рішень про введення податку чи про зміну його ставки протягом будь-якого періоду, в той час як підпункт 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України визначає правила для впровадження таких рішень саме у часі, тобто, порушення цієї норми та, відповідно, підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 ПК України може виражатися у недотриманні саме порядку застосування прийнятого місцевою радою рішення про введення податку чи зміну його ставки; крім того, оспорюваним рішенням відповідача на території міста Нова Одеса та с.Криворіжжя встановлено, зокрема, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, затверджено Положення про нього та визначено відповідні ставки, в той же час це рішення не містить будь-яких норм щодо вказівки на бюджетний період, в якому цей податок підлягає застосуванню; за наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірне рішення не може суперечити вимогам підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 та підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 ПК України, оскільки не містить положень щодо порядку застосування введеного податку (в тому числі у 2015 році), у зв`язку із чим не може бути визнано протиправним та скасовано саме з цих підстав; водночас, суд відхилив посилання позивача на отримання ним податкового повідомлення-рішення від 30 червня 2016 року про сплату вказаного податку за 2015 рік як на підставу для задоволення позову, оскільки складання та надсилання позивачу такого податкового повідомлення-рішення не відноситься до повноважень та компетенції відповідача й здійснювалось податковим органом, а сам по собі факт його прийняття не може свідчити про порушення відповідачем вимог закону при прийнятті спірного рішення №4 від 20 січня 2015 року.
Не погодившись із зазначеним рішенням суду попередньої інстанції, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також неврахування й незастосування до спірних правовідносин приписів підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 та підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України, просив його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Відповідач в запереченнях (відзиві) на касаційну скаргу проти доводів та вимог останньої заперечив, вважаючи їх безпідставними, а рішення суду попередньої інстанції, яке він просив залишити без змін, - обґрунтованим та законним.
В подальшому, касаційну скаргу передано до Верховного Суду в порядку, передбаченому Розділом VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
Підпунктом 4 пункту 1 Розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України визначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Суди установили, що позивач є власником нежитлової нерухомості, розташованої на території м.Нова Одеса.
Пунктом 4 розділу II «Прикінцеві положення» Закону №71, який набрав чинності 01 січня 2015 року, рекомендовано органам місцевого самоврядування у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об`єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об`єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів; установлено, що в 2015 році до рішень місцевих рад про встановлення місцевих податків на 2015 рік не застосовуються вимоги, встановлені Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".
У зв`язку із прийняттям Закону №71 Рада 20 січня 2015 року прийняла рішення №4 «Про місцеві податки і збори», згідно із пунктом 2.1 якого визначила перелік місцевих податків (підпункт 2.1.2 - податок на майно), а відповідно до пункту 3 - затвердила положення про місцеві податки та збори (додаток №1 - Положення про податок на майно).
Пунктом 2.7 «б» вищевказаного Положення визначено ставку податку для об`єктів нежитлової нерухомості, що є у власності громадян та фізичних осіб-підприємців, у розмірі 1 відсотку.
Не погодившись із прийнятим Радою рішенням, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у даній справі, в якому, як вже зазначалось, просив визнати незаконним та скасувати пункт 2.7 «б» Додатку №1 до рішення Новоодеської міської ради Новоодеського району Миколаївської області №4 «Про місцеві податки і збори» від 20 січня 2015 року щодо визначення ставки податку для об`єктів нежитлової нерухомості, що є у власності громадян та фізичних осіб-підприємців, у розмірі 1 відсотку.
За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, в силу статті 1 ПК України цей Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Відповідно до статті 8 ПК України (в редакції, чинній з 01 січня 2015 року) в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.
До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені цим Кодексом і є обов`язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов`язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.
При цьому, особливість місцевих податків полягає в тому, що вони за законом не можуть бути встановлені безпосередньо рішенням Верховної Ради України.
Верховна Рада України встановлює тільки перелік дозволених до впровадження місцевими радами місцевих податків і дозволених граничних параметрів таких податків, а власне встановлення місцевих податків, із дотриманням встановлених Верховною Радою критеріїв, - є компетенцією відповідних місцевих рад.
Тобто безпосереднє встановлення місцевих податків, у тому числі і податку на майно, віднесено ПК України до компетенції відповідних сільських, селищних, міських рад у межах їх повноважень.
Встановлення місцевих податків виключно відповідними рішеннями місцевих рад закріплено також пунктом 24 частини 1 статті 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та статті 143 Конституції України.
В свою чергу, в підпункті 10.1.1 пункту 10.1 статті 10 ПК України визначено, що податок на майно належить до місцевих податків.
Відповідно до статті 10.3 ПК України місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.
Податок на майно складається з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю (стаття 265 ПК України).
Згідно із підпунктом 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України ставки податку для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної або міської ради в залежності від місця розташування (зональності) та типів таких об`єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 2 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.
Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості (підпункт 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України).