Постанова
Іменем України
14 червня 2022 року
м. Київ
справа № 345/796/21
провадження № 61-16663св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом- ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Савчуком Василем Романовичем, на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Бойчука І. В., Фединяка В. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є власником житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Разом із нею у цьому будинку зареєстровано п`ятеро осіб, а саме: її мати, двоє дітей та її колишній чоловік - ОСОБА_2 , з яким вона перебувала у шлюбі з 18 липня 2001 року до 20 жовтня 2020 року.
Вказувала на те, що після розірвання шлюбу відповідач залишився проживати у вказаному будинку, хоча втратив таке право. Проживаючи на другому поверсі, він приїжджає додому пізно ввечері і порушує спокій членів сім`ї. Крім того, її колишній чоловік виносить її домашні речі, викрав всі документи на будинок, паспорт сина та погрожує їй.
Зазначала, що ОСОБА_2 не бере участі в утриманні будинку, його ремонті та оплаті комунальних послуг, чим завдає їй значних матеріальних збитків. Між нею та ОСОБА_2 будь-яких письмово закріплених домовленостей щодо користування житловим будинком, зокрема, договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, тощо, немає.
Також вказувала на те, що під час шлюбу ними придбано квартиру, право власності на яку ОСОБА_2 зареєстрував на свою матір, а тому він має де проживати.
З урахуванням зазначеного т а посилаючись на положення статей 319, 391, 406 ЦК України, ОСОБА_1 просилавизнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , який належить їй на праві приватної власності, та усунути їй та членам її сім`ї перешкоди у здійсненні права власності цим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення.
У березні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, в якому просив вселити його у житловий будинок АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_1 не чинити йому перешкоди у проживанні та користуванні вказаним житловим будинком.
Зустрічний позов ОСОБА_2 мотивований тим, що ОСОБА_1 набула право власності на спірний житловий будинок на підставі договору дарування від 28 травня 2019 року, згідно з яким її матір ОСОБА_3 передала в дар ОСОБА_1 житловий будинок АДРЕСА_1 .
Вказував на те, що спірний будинок побудований ним та ОСОБА_1 у період з 2005 року до 2007 року, за їхні спільні кошти і є спільною сумісною власністю подружжя, а ОСОБА_3 фактично постійно проживає за кордоном, зокрема в Італії.
Зазначав, що він сплачує комунальні послуги та послуги інтернету, у вказаному житловому будинку знаходяться їхні спільні побутові речі, інвентар, меблі, його одяг, будь-якого іншого житла у нього немає.
З грудня 2020 року ОСОБА_1 чинить йому перешкоди у користуванні займаним ним житловим приміщенням, зокрема, не допускає до користування кухнею, котельнею, пральною машинкою, повністю відключила опалення на другому поверсі будинку, а 27 лютого 2021 року він не зміг потрапити на подвір`я цього будинку, оскільки ОСОБА_1 закрила ворота та викликала працівників поліції, на розгляді у яких перебуває її безпідставна заява на нього.
Ухвалою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 17 березня 2021 року зустрічний позов ОСОБА_2 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 09 червня 2021 року, ухваленим у складі судді Кулаєць Б.О., позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності житловим будинком по АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення.
У решті частині позовних вимог відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, враховуючи положення статті 405 ЦК України, статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виходив з того, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, ОСОБА_2 не є власником спірного житлового будинку, має постійне місце роботи та змогу орендувати для себе інше житло або проживати у м. Івано-Франківську у квартирі, яка придбана сторонами під час шлюбу, реєстрація ОСОБА_2 для ОСОБА_1 створює перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй на праві приватної власності майном, вона змушена забезпечити належні житлові умови не лише для себе, але і для малолітнього сина, який проживає разом із нею.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Калуського міськрайонного суду від 09 червня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Зобов`язано ОСОБА_4 не чинити перешкод у користуванні ОСОБА_2 житловим будинком АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє ОСОБА_2 права користування займаним приміщенням.
Враховуючи баланс захисту права власності позивача на будинок та права користування цим житлом відповідачем, який вже не є членом її сім`ї, проте зареєстрований у спірному будинку, проживає в ньому з 2010 року та іншого житла немає, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_2 зі спірного житла.
При цьому апеляційний суд зазначив, несплата відповідачем плати за комунальні послуги та те, що він не бере участі в ремонтах, які проводить позивачка, не можуть бути підставою для виселення, а лише надають право ОСОБА_4 у судовому порядку вимагати компенсації понесених нею витрат на оплату комунальних послуг та коштів за проведений ремонт, за рахунок відповідача.
Установивши, що ОСОБА_4 чинить ОСОБА_2 перешкоди у користування спірним житловим приміщенням, апеляційний суд дійшов висновку про те, що право ОСОБА_2 підлягає захисту та зобов`язав ОСОБА_4 не чинити перешкод у користуванні ОСОБА_2 спірним житловим будинком.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 в особі адвоката Савчука В. Р. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував норм матеріального права, які регулюють сферу суспільних відносин щодо визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням у зв`язку з припиненням сімейних відносин з власником будинку та неможливістю подальшого спільного проживання, право власника житла на подання такого позову і на самостійний вибір способу захисту своїх прав, що призвело до порушення норм матеріального та процесуального права, і ухвалення незаконного судового рішення.
Цивільним законодавством не передбачене збереження права користування
житлом за відповідачем, який хоч і правомірно вселився у спірний будинок, але його право припинилося, оскільки на час розгляду справи він перестав бути членом сім`ї власника.
Вказувала на те, що відсутній судовий спір з приводу права власності на житловий будинок, а тому суд апеляційної інстанції помилково посилався на спірність права власності.
Суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив обставини справи, не врахував, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановив, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, її інтереси як власника будинку та відповідача, який лише зареєстрований у цьому будинку.
Підставами касаційного оскарження постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (провадження № 61-19252св19), від 07 березня 2018 року у справі № 677/1656/15-ц (провадження № 61-4332св18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 404/5252/16-ц (провадження № 61-30382св18), від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18 (провадження № 61-42856св18).
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки.
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 липня 2001 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 між сторонами зареєстрований шлюб, який розірвано рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2020 року.
Згідно з рішенням вісімнадцятої сесії четвертого демократичного скликання Калуської міської ради від 18 березня 2004 року № 458 про надання земельних ділянок для індивідуального будівництва, будівельного паспорта на забудову земельної ділянки, акта виносу в натуру осей розбивки будівель, дозволу на виконання будівельних робіт та акта комісії з прийому в експлуатацію індивідуальних житлових будинків, ОСОБА_3 надано земельну ділянку для індивідуального житлового будівництва площею 0,08 га, дозвіл на будівництво індивідуального будинку по АДРЕСА_1 .
Згідно із записами у будинковій книзі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 2010 року зареєстровані разом зі своїми малолітніми дітьми зі згоди первинного власника - ОСОБА_3 у житловому будинку АДРЕСА_1 та проживали як сім`я.
На підставі договору дарування житлового будинку від 28 травня 2019 року та договору дарування земельної ділянки від 28 травня 2019 року, посвідчених приватним нотаріусом Калуського міського нотаріального округу Курищуком І. В. і зареєстрованих у реєстрі під № 1395 і № 1398, ОСОБА_1 набула право власності на житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, по АДРЕСА_1 .
У спірному житловому будинку зареєстровані: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
У справі, яка переглядається, спір виник з приводу користування жилим приміщенням між колишнім подружжям, одному з яких - ОСОБА_1 наразі належить на праві особистої приватної власності житловий будинок, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився до будинку як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним після розірвання шлюбу між сторонами (припинення сімейних відносин).
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом з тим у спірних правовідносинах права ОСОБА_1 як власника спірного житлового будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.