Постанова
Іменем України
08 червня 2022 року
м. Київ
справа № 490/9551/19
провадження № 61-19853св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Російська Федерація
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2021 року у складі судді Гуденко О. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації (далі - РФ) про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії РФ проти України.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він разом зі своєю родиною був зареєстрований та до квітня 2014 року постійно проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Негативні наслідки збройної агресії РФ проти України, окупація та незаконна анексія, повсюдні прояви насильства та порушення прав людини на тимчасово окупованій та незаконно анексованій території України особисто для нього призвели до неможливості проживання за вказаною адресою, тому у квітні 2014 року він вимушено перемістився з місця свого постійного проживання до міста Миколаєва, де зараз постійно проживає.
Згідно статті 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VІІ від 15 квітня 2014 року тимчасово окупованою територією визнається, зокрема, Автономна Республіка Крим та місто Севастополь. Тимчасово окупована територія є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Датою початку окупації законом визначено 20 лютого 2014 року (частина друга статті 1 Закону).
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2018 року у цивільній справі № 490/5115/18 встановлено юридичний факт того, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в квітні 2014 року з окупованої та незаконно анексованої Автономної Республіки Крим, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
Збройною агресією РФ проти України та окупацією РФ території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя йому завдано істотної моральної шкоди.
Підставою звернення до суду із вимогами про стягнення з РФ шкоди, завданої збройною агресією останньої проти України є, зокрема, численні порушення РФ зазначених основоположних прав і свобод.
Крім того, в результаті збройної окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя Російською Федерацією, він втратив житло, роботу, налагоджений побут, сталі соціальні зв`язки та можливість проживання на рідній землі.
Таким чином, вважає, що наявні усі правові підстави для стягнення з відповідача на його користь грошового еквіваленту справедливої компенсації завданої РФ моральної шкоди у розмірі 964 453,67 гривні, що є еквівалентом 35 000,00 євро (тридцять п`ять тисяч) за офіційним курсом Національного Банку України на день підписання цього позову.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи відсутня згода компетентних органів РФ на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача у відповідності до частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право».
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2021 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Разом із тим, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що суд першої інстанції перед вирішенням питання про відкриття провадження у справі не надіслав відповідачу у встановленому порядку копію позовної заяви із додатками і не з`ясував, чи є згода дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави Російської Федерації на розгляд спору в судах України, хоча з`ясування цього питання має істотне значення для вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії. За відсутності такої згоди іноземна держава не може одержати правового статусу відповідача в цивільному процесі України.
Вже після відкриття провадження у справі та надання таким чином Російській Федерації правового статусу відповідача в цивільному процесі України, суд першої інстанції надіслав до посольства Російської Федерації в Україні копію ухвали про відкриття провадження у справі та копію позовної заяви позивача з додатками і навіть після цього не запитав, чи є згода дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави Російської Федерації на розгляд спору в судах України, що призвело до того, що доказів такої згоди матеріали справи дійсно не мають.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
30 листопада 2021 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення у справі, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
04 січня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що ОСОБА_1 тривалий час проживав у місті Феодосія Автономної Республіки Крим.
У лютому 2014 року розпочалась збройна агресія РФ проти держави Україна. Внаслідок збройної агресії РФ проти України відбулася окупація РФ частини території Автономної Республіки Крим, Луганської та Донецької областей України.
22 жовтня 2014 року позивач був вимушений переміститись із вказаного місця постійного проживання (тимчасово окупованій РФ території Автономної Республіки Крим) до міста Миколаєва, де зараз постійно проживає.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2018 року у справі № 490/5115/18 встановлено факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в жовтні 2014 року з окупованої та незаконно анексованої Автономної Республіки Крим, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, Україна.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).
Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що в матеріалах справи відсутня згода компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача у відповідності до частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», і позивач та його представник не вказували про наявність вказаних обставин.
Верховний Суд не погоджується з таким висновком судів з огляду на таке.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право»встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Слід зазначити, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської і Донецької областей України.
Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 2-о/381/134/16 (провадження № 61-3789св18), Верховний Суд встановив факт, що вимушене переселення ОСОБА_2 у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресіїРФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області України. При цьому Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року ОСОБА_2 з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресіїРосійської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.