Постанова
Іменем України
02 червня 2022 року
м. Київ
справа № 520/10276/17
провадження № 61-10842св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортов Ігор Олександрович,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ленець Олег Васильович, на рішення Київського районного суду міста Одеси
від 11 грудня 2018 року в складі судді Калашнікової О. І., додаткове рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 листопада 2019 року в складі судді Калашнікової О. І. та постанову Одеського апеляційного суду
від 18 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Князюка О. В., Заїкіна А. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» (далі - КП «Реєстраційна служба Одеської області») Махортова І. О., третя особа - ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку.
Позовна заява мотивована тим, що Акціонерний комерційний банк
«Порто-Франко» (далі - АКБ «Порто-Франко»), назву якого змінено на Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Порто-Франко» (далі - ПАТ АБ «Порто-Франко»), та ОСОБА_1 04 липня 2008 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит
у розмірі 70 000 дол. США зі сплатою 15 % річних з кінцевим терміном повернення коштів до 02 липня 2010 року.
З метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором 04 липня 2008 року АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку була передана земельна ділянка для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0586 га, яка розташована на АДРЕСА_1 .
Право вимоги за вищевказаними зобов`язаннями було відступлено на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ін-Фактор» (далі -
ТОВ «Ін-Фактор»), а у подальшому - ОСОБА_3 , яка, у свою чергу, відступила його ОСОБА_2
ОСОБА_1 25 липня 2017 року отримала від ОСОБА_2 повідомлення-вимогу про намір здійснити продаж спірної земельної ділянки, переданої в іпотеку.
На підставі зазначеного повідомлення-вимоги, іпотечного договору та договору про відступлення права вимоги державний реєстратор
КП «Реєстраціна служба Одеської області» Махортов І. О. 16 серпня
2017 року прийняв рішення (індексний номер 36660974) про внесення змін
у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, змінивши власника вказаної земельної ділянки зі ОСОБА_1 на ОСОБА_2 .
Вказане рішення позивач вважає протиправним, оскільки на час його прийняття набрала законної сили ухвала суду у справі № 522/5760/16-ц про накладення арешту на спірну земельну ділянку, якою заборонено будь-яким особам вчиняти дії, направлені на зміну власника зазначеного майна.
Крім того, спірні дії реєстратора вчинені після закінчення робочого часу. Умовами кредитного договору передбачено таку підставу для реєстрації спірного майна на нового власника, як укладення нового договору про задоволення вимог іпотекодержателя, проте такого договору укладено не було. Також немає і судового рішення про звернення стягнення або відповідний виконавчий напис нотаріуса.
Отже, спірні дії відповідача суперечать вимогам закону та порушують законні права та інтереси позивача.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила: визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О. (індексний номер 36660974) про внесення змін у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, яким змінений власник земельної ділянки, розташованої на
АДРЕСА_1 , зі ОСОБА_1 на ОСОБА_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2018 року позов задоволено.
Скасовано рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О. від 17 серпня 2018 року індексний номер 36660974 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0586 га за цільовим призначенням для будівництва
і обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель (присадибна ділянка), яка розташована на АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у спірних правовідносинах договір іпотеки без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя не є підставою для набуття, зміни або припинення речових прав на спірне нерухоме майно, тому державний реєстратор не мав правових підстав для прийняття рішення про
державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 серпня 2017 року. Оскільки
у результаті прийнятого з порушенням умов договору та норм
Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_2 об`єкт нерухомого майна вибув
з власності ОСОБА_1 , то її порушене право власності підлягає судовому захисту.
Додатковим рішенням Київського районного суду міста Одеси
від 11 листопада 2019 року визнано протиправним рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О.
від 17 серпня 2018 року індексний номер 36660974 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0586 га за цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель (присадибна ділянка), яка розташована на АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 .
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що стосовно вимоги позивача про визнання протиправним рішення державного реєстратора сторони подавали докази і давали пояснення, що вбачається
з описової частини судового рішення, проте вирішення саме цієї вимоги не було відображено у резолютивній частині рішення місцевого суду.
Постановою Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2018 року та додаткове рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 листопада 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сам по собі іпотечний договір відповідно до його умов (пункт 5.5.1 розділу 5) не є підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем,
а вимагає укладення між останнім та іпотекодавцем окремого договору про задоволення вимог і саме цей договір про задоволення вимог є підставою для реєстрації на нового власника права власності на предмет іпотеки.
На державного реєстратора під час вчинення реєстраційної дії законом покладено обов`язок не тільки формально перевірити наявність поданих документів, необхідних для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, а й передусім встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства. Проте державний реєстратор вимог закону не дотримався і здійснив реєстрацію права власності за ОСОБА_2 без надання доказів укладення між іпотекодавцем та іпотекодержателем договору про задоволення вимог, який передбачений договором іпотеки і який, як слідує зі змісту договору іпотеки, є підставою для реєстрації на нового власника предмета іпотеки.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат
Ленець О. В., просить скасувати рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2018 року, додаткове рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що викладені у пункті 5.1 іпотечного договору умови фактично є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, оскільки передбачають саму таку можливість, а також конкретизують, яким чином реалізується це право. Застереження
в іпотечному договорі фактично прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Наявність в умовах іпотечного договору положень щодо договору про задоволення вимог іпотекодержателя не виключає можливості застосувати передбачене договором застереження.
Суди не правильно застосували норми Закону України «Про іпотеку», зокрема, статтю 36 цього Закону в сукупності з положеннями іпотечного договору та нормами Цивільного кодекс України (далі - ЦК України), які регулюють загальні положення про свободу договору.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення та додаткове рішення суду першої інстанції, а також постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказувала, що сторони іпотечного договору погодили право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання лише на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». Договір про задоволення вимог іпотекодержателя між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не укладався. Сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння.
Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
15 червня 2021 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 травня 2022 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що АКБ «Порто-Франко», назву якого змінено на
ПАТ АБ «Порто-Франко», та ОСОБА_1 04 липня 2008 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит
у розмірі 70 000 дол. США на строк до 02 липня 2010 року зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 15 % річних.
З метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором 04 липня 2008 року АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку була передана земельна ділянка для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0586 га, яка розташована на АДРЕСА_1 . Власником зазначеної ділянки була ОСОБА_1 , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку.
Кредитні зобов`язання були також забезпечені договором поруки, укладеним 04 липня 2008 року між ОСОБА_4 та АКБ «Порто-Франко».
ПАТ АБ «Порто-Франко» і ТОВ «Ін-Фактор» 03 грудня 2016 року уклали договори про відступлення права вимоги, за умовами яких до останнього перейшло право вимоги за вищевказаними договором кредиту та за іпотечним договором.
ТОВ «Ін-Фактор» за договорами відступлення права вимоги від 03 грудня 2016 року відступило на користь ОСОБА_3 право вимоги за кредитним договором і за іпотечним договором, укладеними 04 липня 2008 року між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_1 .
У подальшому (06 березня 2017 року) ОСОБА_3 відступила на користь ОСОБА_2 право вимоги за зазначеними вище кредитним та іпотечним договорами.
ОСОБА_1 25 липня 2017 року отримала від ОСОБА_2 повідомлення-вимогу про сплату заборгованості за кредитним договором від 04 липня 2008 року у розмірі 1 848 239,56 грн (або 68 222,58 дол. США).
ОСОБА_1 07 серпня 2017 року звернулася до суду з позовом
до ПАТ АБ «Порто-Франко», ТОВ «Ін-Фактор», ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_4 , в якому просила: визнати недійсним кредитний договір від 04 липня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АКБ «Порто-Франко»; визнати недійсним іпотечний договір від 04 липня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АКБ «Порто-Франко»; скасувати запис про обтяження № 7510595 у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна; визнати недійсним договір поруки від 04 липня 2008 року, укладений між ОСОБА_4 та АКБ «Порто-Франко».
Ухвалою Приморського райсуду міста Одеси від 07 серпня 2017 року клопотання ОСОБА_1 про забезпечення позову у цивільній справі
№ 522/5760/16-ц за її позовом до ПАТ АБ «Порто-Франко», ТОВ «Ін-Фактор», ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та поруки, скасування запису про обтяження, за участю третьої
особи - ОСОБА_4 , задоволено.
Вказаною ухвалою накладено арешт на земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1 , площею 0,0586 га, яка належить на праві власності ОСОБА_1 . Заборонено будь-яким особам вчиняти дії, направлені на зміну власника зазначеної земельної ділянки, а також її відчуження.
Проте державний реєстратор КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортов І. О. (на підставі заяви ОСОБА_2 , іпотечного договору, договору про відступлення права вимоги і повідомлення-вимоги про повернення боргу за кредитом) 16 серпня 2017 року прийняв рішення про внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно
і замінив власника земельної ділянки на АДРЕСА_1
зі ОСОБА_1 на ОСОБА_2 .
Постановою Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2019 року у справі № 522/5760/16-ц, яка набрала законної сили, визнано недійсними
пункти 4.20.1, 4.20.2 (в частині комісії) кредитного договору від 04 липня 2008 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала, що державний реєстратор з порушенням вимог закону провів реєстрацію права власності ОСОБА_2 (третьої особи у справі) на предмет іпотеки. Так, умовами кредитного договору передбачено таку підставу для реєстрації спірного майна на нового власника, як укладення нового договору про задоволення вимог іпотекодержателя, проте такого договору укладено не було. Також відсутнє і судове рішення про звернення стягнення або відповідний виконавчий напис нотаріуса. Крім того, на час проведення спірної реєстрації набрала законної сили ухвала суду про накладення арешту на передану
в іпотеку земельну ділянку, якою заборонено будь-яким особам вчиняти дії, направлені на зміну власника зазначеного майна. Спірні дії реєстратора вчинені після закінчення робочого часу.
Заперечуючи проти заявлених вимог, ОСОБА_2 , зокрема, і через представника вказував, що спірне у цій справі право власності на іпотечне майно набуто правомірно на підставі договору про відступлення права вимоги, у зв`язку з невиконання іпотекодавцем вимоги про повернення боргу за договором кредиту. У матеріалах справи відсутні належні докази отримання державним реєстратором і ОСОБА_2 ухвали суду про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони на вчинення дій, направлених на заміну власника земельної ділянки.
ОСОБА_2 також вказував на порушення норм процесуального права при визначенні відповідача та третьої особи. Обґрунтовував доводи
в цій частині тим, що треті особи не можуть бути суб`єктом спірного правовідношення, тобто між третьою особою та позивачем не повинно бути матеріально правових відносин. Вважав, що належним позивачем у цій справі має бути ОСОБА_2 .
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того,
що у спірних правовідносинах договір іпотеки без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя не є підставою
для набуття, зміни або припинення речових прав на спірне нерухоме
майно, тому державний реєстратор не мав правових підстав для
прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Оскільки
у результаті прийнятого з порушенням умов договору та норм
Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_2 об`єкт нерухомого майна вибув
з власності ОСОБА_1 , то її порушене право власності підлягає судовому захисту.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що сам по собі іпотечний договір не є підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, а вимагає укладення між останнім та іпотекодавцем окремого договору про задоволення вимог
і саме цей договір про задоволення вимог є підставою для реєстрації на нового власника предмета іпотеки. Проте державний реєстратор здійснив реєстрацію права власності за ОСОБА_2 без надання доказів укладення між іпотекодавцем та іпотекодержателем договору про задоволення вимог, який передбачений договором іпотеки.
При цьому апеляційний суд не погодився з доводами апеляційної скарги про те, що незалучення ОСОБА_2 до участі у справі як відповідача або співвідповідача призвело до порушення норм процесуального права та неправильного вирішення справи. Вказував, що ОСОБА_2 як суб`єкт цивільних процесуальних та спірних матеріальних правовідносин одержав захист особистих суб`єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, беручи участь у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог.
Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з вказаними висновками судів, враховуючи таке.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність
у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша
статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 335/4558/19.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно з абзацом четвертим частини п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться за заявами у сфері державної реєстрації прав будь-яким державним реєстратором з урахуванням вимог, встановлених абзацами першим - третім цієї частини, крім випадку, передбаченого абзацом п`ятим цієї частини.
Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб`єктом звернення за такою послугою та суб`єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії.
Згідно з частиною першою статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.