Постанова
Іменем України
01 червня 2022 року
м. Київ
справа № 559/2587/19
провадження № 61-1059св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ),
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики як удаваного правочину, вчиненого під впливом обману,
за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року у складі судді Венгерчук А. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Шимків С. С.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача на свою користь неповернуту частину позики, загальний розмір якої становить 170 000,00 дол. США, та 3 % річних у розмірі 4 387,40 дол. США.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_2 посилався на те, що 01 червня 2016 року між ним і ОСОБА_3 був укладений договір позики, за умовами якого позичальник взяв у борг грошові кошти у сумі 200 000,00 дол. США з терміном повернення до 01 грудня 2021 року з графіком щомісячого погашення. На підтвердження отримання грошових коштів позичальник склав розписку.
В установлений строк ОСОБА_3 не виконав належним чином зобов`язань, взятих на себе за договором позики, суму позики не повернув, на звернення зробити це добровільно не реагував. Загальна сума коштів, які відповідач мав повернути позивачу за договором позики, становить 203 000,00 дол. США.
У зв`язку з цим позивач вимагав дострокового повернення частини позики та 3 % річних на суму заборгованості і надав відповідний розрахунок, згідно з яким нарахування здійснені з 01 січня 2019 року до 11 листопада 2019 року, тобто за 314 днів, та становлять 4 387,40 дол. США.
У лютому 2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати недійсним договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ним та ОСОБА_2 , як удаваний правочин, вчинений під впливом обману.
Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_3 посилався на те, що договору позики сторони не укладали і ніяких коштів йому ніхто не передавав. Справжня воля сторін цього удаваного правочину була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені розпискою. Розписка фактично була гарантією того, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Штерн» (далі - ТОВ «Штерн»), керівником якого був він, належним чином виконає зобов`язання за майбутнім договором щодо надання послуг вантажним автотранспортом під час капітального ремонту автомобільних доріг у Харківській області. Оскільки ОСОБА_2 обіцяв йому співпрацю за офіційним договором тривалістю у п`ять років, то і виконання умов за розпискою було також передбачено на п`ятирічний період - до кінця 2021 року.
Таким чином, між сторонами за домовленістю наставали інші права та обов`язки, ніж ті, що передбачені цим удаваним правочином (розпискою). Зазначає, що за цією розпискою (як стверджує ОСОБА_2 - договором позики) вони приховували зовсім інший правочин. За своєю суттю той правочин, який вони таким чином мали намір приховати, містив ознаки і договору поруки, і договору гарантії. У зв`язку з цим просив у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Острозький районний суд Рівненської області рішенням від 25 травня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_3 задовольнив. Визнав недійсним договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , на суму 200 000,00 дол. США як удаваний правочин, що був вчинений під впливом обману.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що вимоги первісного позову є недоведеними, оскільки позовні вимоги ОСОБА_2 некоректні та передчасні, розрахунки заборгованості є неправильними, а зміст позову та його вимоги не узгоджені представником із самим позивачем, адже в судовому засіданні ОСОБА_2 підтвердив, що не підтримує деякі позовні вимоги і навіть не знає, що у його позові заявлені вимоги про стягнення ще й 3 % річних, що свідчить про відсутність дійсного волевиявлення позивача на стягнення цих сум. Розрахунок 3 % річних за договором є неправильним, оскільки нарахування здійснено на іншу частину суми, за якою не настали строки платежу. За змістом розписки, борг мав би віддаватися до грудня 2021 року, тобто навіть якби припустити, що договір позики мав місце, то строк цього договору ще не закінчився і вимога про стягнення коштів є передчасною. Крім того, вимагаючи повернути кошти, позивач не просив розірвати договір позики чи припинити його дію, тобто самі по собі позовні вимоги є некоректними.
Задовольняючи зустрічний позов, місцевий суд виходив з того, що договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на суму 200 000,00 дол. США, є удаваним правочином, оскільки його було вчинено для приховання іншого правочину, який насправді вчинили. Цей правочин є дією двох осіб, спрямованою на набуття зовсім інших цивільних прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені договором позики. Він насправді містив елементи договорів поруки та гарантії і не передбачав прав та обов`язків, які були б характерними для договору позики. Тобто вчинений так званий договір позики насправді є удаваним правочином. Крім того, цей удаваний правочин сам по собі був вчинений під впливом обману зі сторони ОСОБА_2 .
При цьому суд вважав, що позивачу за зустрічним позовом було запропоновано надання послуги на умовах, викладених у нечіткий та незрозумілий спосіб, без надання доступної інформації, необхідної для здійснення замовником свідомого вибору при укладенні договору, тобто такий правочин був укладений під впливом обману, не спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. Неповідомлення ОСОБА_3 до укладення договору всіх істотних умов договору та негативних наслідків, пов`язаних з виконанням цього договору, зокрема позики грошових коштів, суд визнав обставинами, які мають істотне значення при укладанні договору та за відсутності яких можна вважати, що правочин позивачем не був би укладений.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Рівненський апеляційний суд постановою від 16 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовив.
Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що вимоги первісного та зустрічного позовів є необґрунтованими та недоведеними, оскільки ОСОБА_2 не надав суду належних та допустимих доказів щодо фактичного передання ОСОБА_3 грошових коштів 01 червня 2016 року у сумі 200 000,00 дол. США.
У зв`язку з доведенням того факту, що грошові кошти за договором позики не передавалися (безгрошовість розписки), суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору позики недійсним з огляду на те, що цей договір не був укладеним.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У січні 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року в частині відмови у задоволенні первісного позову і в цій частині ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити в повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження вказував те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16 та постановах Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 531/152/19, від 29 квітня 2021 року у справі № 154/3667/19, від 24 березня 2021 року у справі № 478/1054/18.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що в укладеному між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договорі позики визначено всі істотні умови договору та зазначено, що ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 200 000,00 дол. США. Ця обставина спростовує посилання суду апеляційної інстанції на те, що договір не було укладено, оскільки не доведено факту передання коштів. Крім того, суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки послідовним та логічним поясненням ОСОБА_2 щодо обставин передання коштів. ОСОБА_2 на підтвердження передання ОСОБА_3 коштів надав належний та допустимий доказ - розписку боржника. Водночас суди першої та апеляційної інстанції зазначили, що ОСОБА_2 не довів факту наявності у нього коштів, які передано в позику, та побудували свої рішення на припущенні про те, що в ОСОБА_2 на момент укладення договору позики не було коштів у розмірі, який зазначено у розписці. Будь-яких доказів того, що в ОСОБА_2 на момент укладення договору позики не було коштів у розмірі, який зазначено у розписці, матеріали справи не містять. Відомості з ДФС не можуть бути таким доказом, оскільки вони відображають лише розмір заробітної плати, отриманої ОСОБА_2 під час роботи в Україні за період з 20 серпня 2008 року до 29 червня 2017 року. Однак ці відомості не відображають інших доходів ОСОБА_2 , які не є заробітною платою, як і не відображають доходів, отриманих у період до 20 серпня 2008 року.
У лютому 2022 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначив, що ОСОБА_2 намагається переконати суд в тому, що сам факт існування розписки від 01 червня 2016 року вказує на наявність реального факту укладення договору позики. Водночас розписка від 01 червня 2016 року насправді була написана з іншою метою та не відображає реальних правовідносин сторін. Договору позики він з ОСОБА_2 ніколи не укладав і грошових коштів у нього в борг не брав.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
28 січня 2022 року справа № 559/2587/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що 01 червня 2016 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір позики, якій оформлено у письмовій формі у вигляді розписки, що містить особистий підпис відповідача. Згідно з розпискою ОСОБА_3 узяв у борг грошові кошти в сумі 200 000,00 дол. США з терміном повернення до 01 грудня 2021 року.
ОСОБА_3 , заперечуючи проти первісного позову, посилався на відсутність факту передання йому позивачем будь-яких готівкових коштів у розмірі 200 000,00 дол. США та обов`язку з їх повернення, оскільки розписка була написана з метою гарантії виконання послуг за майбутнім договором ТОВ «Штерн» про надання послуг автотранспортом під час капітального ремонту автомобільних доріг у Харківській області. Також заперечує і факт повернення позивачу будь-яких коштів за розпискою. Зазначає, що в ОСОБА_2 не було в наявності таких грошових коштів.
ОСОБА_2 є громадянином Республіки Молдова. Працював на території України у період з 20 серпня 2008 року до 29 червня 2017 року на підприємстві «Тодіні Конструціоні Дженералі С. П. А.» та отримував заробітну плату, однак, як відомо з інформації ДФС України, таких коштів недостатньо для надання позики у зазначеному розмірі. Будь-яких інших відомостей про наявність у позивача коштів, розміщених на банківських рахунках, та/або готівкових коштів, які були б достатніми для надання ним позики відповідачу, матеріали справи не містять. Клопотання про витребування судом його річної податкової декларації, в якій зазначаються доходи з джерелом їх походження в Україні та іноземні доходи (підпункт 170.10.4 пункту 170.4 статті 170 Податкового кодексу України) ОСОБА_2 не заявляв.
Апеляційний суд також вважав, що посилання представника ОСОБА_2 на те, що готівкові кошти були у нього від продажу квартири в Республіці Молдова, не знайшли свого підтвердження. Крім того, повноважний представник позивача в судовому засіданні не пояснив суду, коли та за яких умов були передані кошти безпосередньо готівкою відповідачу, їх джерело та легальність походження. Суд з урахуванням положень про доказування, визначених у статтях 76, 78, 79, 81 ЦПК України, дійшов висновку, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів щодо фактичного передання відповідачу коштів 01 червня 2016 року у сумі 200 000 дол. США.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.